 12 листопада виповнюється 90 р. від дня народження поета-борця Зеновія Красівського. З цієї нагоди публікуємо уривок з його виступу перед священиками за кордоном 1990 року, повністю опублікований у книжці Романа Коваля “Здолати Росію”. Всечесні отці! Пані та панове! Я представляю ту Україну, яка в минулих десятиліттях взяла зброю в руки і майже два десятиліття боролася спочатку проти німецько-фашистських загарбників, а потім проти московсько-більшовицької навали; тих українців, яких десятками тисяч лягло у відомих і безіменних могилах; тих десятків тисяч, що перейшли через м’ясорубку російських катівень і гибіли довгі роки по Сибірах та вічній мерзлоті на великих будовах новітнього вавилонського стовпотворіння; тих страждальців, яких вивозили з рідної землі в 1945-му, 1947-му і 1950 роках тільки за те, що вони були запорукою Національно-визвольної боротьби.
Нарешті, я один з тих, які протягом 45 років не припиняли боротьби народу за свою волю і за це відбували постійно терміни[ув’язнення].
Вважаю потрібним заявити, що я не дисидент і не інакодумець у совєтській системі, що я націоналіст, і з цієї точки зору висвітлюватиму політичний стан сьогоднішньої України. Якщо в цьому зібранні є хтось, хто виходить з інших критеріїв, то дуже прошу не брати мені за зле мою в деяких місцях категоричність суджень чи суб’єктивізм. (…)
Щербицький був для України скаженим псом. Такими псами були партійний [комуністичний] актив, КҐБ, репресивні органи, лжесуди. До них треба зачислити продажну і колаборантську братію борзописців, (…) мережу сексотів і явних провокаторів. Чорною плямою лягла на Україну 10-мільйонова (або, як заявив Горбачов, 15-мільйонова) зграя росіян на Сході України.
40 % українців зреклися своєї мови. Що робити тому народові, якого нація як органічна спільнота перестала захищати?
Ми побачили безпрецедентний випадок в історії людства: нація перестала захищати особу, й особа – найменша її складова часточка – відторглася від матірного лона і почала шукати захисту в чужому тілі.
Вдумайтеся: в таких містах, як Київ, Харків, Донецьк, Одеса і багатьох інших, ви можете ходити тижнями і не почуєте українського слова. Там нема українських шкіл. Усе залило чужорідне море.
Нам відібрали церкву і накинули свою, російську. Нас виморили голодом, нас видушили по тюрмах. (…) Як ви знаєте, УАПЦ була ліквідована в 1930 році не тільки як явище релігійне, а як явище українське. Було ліквідовано різними методами і засобами 30 єпископів із 34 єпископів і кількасот священиків.
У Західній Україні остаточний удар Українській греко-католицькій церкві завдано у 1946 році. (…) 12 єпископів, сотні священиків, тисячі віруючих або загинули, або були репресовані, засуджені, вивезені. В парафіях насаджувалося російське православ’я, церкви в більшості сіл закривали, в них робили склади або музеї.
На сході українська церква, не закріпившись добре за 10 років, зовсім зникла, на заході – пішла в підпілля, в катакомби.
Як вам розповісти, як вам змалювати, що переніс наш нарід за тих 40 років, які так коротко вимовляються, але які так нелегко було перебути? Тепер тут і там розкопують масові захоронення, складають потрощені кості, попрострілювані черепи у маленькі гроби. Старенькі родичі, брати й сестри впізнають рідних по дівочих косах, по одягові, хлопців – по чоботях. І стоїть плач і лемент по всій Україні, бо це вперше за останні часи, що мати може признатися до свого сина і що її не потягнуть за це на Сибір.
Як донести до вас, ситих і забезпечених, ту страшну безвихідь, голод, тюрму, оцю ниточку, що розділяла кожного і кожний день між життям і смертю?! А ті потаємні відправи по хатах із завішеними вікнами? А по нетрях лісових? Як ви зможете увійти в стан почуттів того катакомбного священика, якого лапáють (арештовують. – Ред.), б’ють, штрафують, судять, саджають і тримають із кримінальниками, покидьками суспільства? (…) [Далі З. Красівський розповідає про відродження УГКЦ в Україні].
Відіграли свою роль і поїздки до Москви наших ієрархів на зустріч із президентом [Рональдом] Рейганом та делегацією кардиналів [Ватикану], і розпочата єпископами голодівка в Москві, яка призвела до легалізації церкви.
Горбачов у Римі [1 грудня 1989 р. пообіцяв Папі Римському Іванові-Павлу II] зрівняти у правах усі конфесії в Радянському Союзі. Того було досить, щоб припинилися репресії адміністративних і каральних органів, а з боку церкви і віруючих – щоб стати відкрито перед Богом і перед світом.
Знову зазначаю – це не “перестройка”, а боротьба народу. (…) Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Поч. лютого 1990 р.
Від редактора. У книжці “Здолати Росію” я оприлюднив 9 статей і виступів Зеновія Красівського, який у моєму житті відіграв виняткову роль. Він був моїм скульптором. Він мене доліпив, доформував. Оскільки 8 листопада минає 7 років із дня смерті багатолітнього політв’язня, голови ДСУ Івана Кандиби, то й у цьому номері вміщую ще одну прецікаву промову Зеновія Красівського – на освяченні квартири Івана Кандиби, яка під час відвідин Львова була і моєю оселею. 
Світлину Зеновія Красівського надав Василь Кулинин. |
