Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Січовий стрілець із Городенки


Наприкінці 1943 р. січовий стрілець Климентій Мороз вступив до дивізії “Галичина”, але в лютому 1944-го його через напади астми відправили додому… У листопаді 1950 р. К. Морозу наказали прийти в КҐБ з речами. Але грізного наказу він не виконав: 23 листопада астма його доконала. Помер о 8-й ранку, а о 10 год. зателефонували з КҐБ.
– Почему Климентий Мороз не прибыл в КГБ? Он должен был быть в 9.00.
Дочка сказала, що о 8 год. ранку тато помер.
– Врешь, сука!
Через деякий час до хати прийшли два міліціонери. Один з них, помацавши руку й чоло покійника, сказав:
– Действительно умер.
Другий недоброзичливо видихнув:
– Удрал от нас…

Цю сумну історію розповіла дочка Леся. Леся Клепуц померла 15 жовтня 2018 року. До роковин смерті публікуємо її спомин про батька. Написала вона його 20 грудня 2014 року.
“Климентій Онуфрійович Мороз народився 5 лютого 1898 р. в м. Городенці (тепер Івано-Франківської області) в родині ветеринарного лікаря. У сім’ї було 7 дітей. Татова мати – україномовна полька, прізвище її Раєвська. Дітей своїх виховали українськими патріотами.
Не маючи ще 17 років, тато разом із маминим братом Богданом Струмінським пішли в УСС. Богдан загинув у 1918 р. під Львовом.
Татові довелося воювати на Італійському фронті, а під час польської окупації – служити в польському війську. Потім він вступив до вчительської семінарії в Чорткові. Після закінчення навчання йому пропонували роботу в Тернополі або Львові – якщо перейде на римо-католицьку віру. Він категорично відмовився, і йому дали направлення в с. Русилів Золочівського повіту Львівської області. Село невелике, “славилося” своїми “героями” – розбишаками і злодіями. Вчительку, яка там працювала, довели до божевілля і смерті.
Тато зумів знайти спільну мову із селянами, організував хор, а в школі – дитячий хор, керував драматичним гуртком у “Просвіті”. Хори виступали й у сусідніх селах. У церкві також керував хором. І люди почали приходити до тата за порадою, допомагали в налагодженні порядку на шкільній території.
У селі була сільськогосподарська ферма (фільварок), управителем (жонцою) був німець Шмідт. Його жінка, дочки Ціта і Герта та син розмовляли польською. Для людей, які працювали в панів, побудували хати й дали трохи землі. І люди із задоволенням працювали на полі. На роботу і з роботи ходили гуртом і з піснею. Жонца і його рідні часто приходили до нас, а ми – до них.
У серпні 1939 р. поляки взяли тата до війська. Коли німці напали на Польщу і за два тижні побили поляків, українці покинули польське військо. Через наше село протягом кількох днів їхали вони на возах, на конях, йшли пішки. Були серед них і поранені. Ми із сестрою стояли на містку коло дороги з молоком і хлібом, порізаним на шматки, та роздавали їм. Усі люди виносили хто що мав – груші, яблука, хліб та воду. Моя сестра показувала втікачам фотографію тата і питала, чи не зустрічали його. Але ніхто не бачив. Ми вже думали, що тато загинув, але через декілька днів він уночі з’явився. Був дуже змучений, бо всю дорогу йшов пішки. Тільки встиг помитися і трохи з’їсти, як у хаті стало повно людей. Хоч і була ніч, вони якось дізналися і прийшли вітати його з поверненням. Звичайно, розпитувати про війну.
Нам без тата було дуже страшно, бо літаки весь час літали над нашим селом і кидали бомби. Люди ховалися в бомбосховища. Не раз доводилось там сидіти і по кілька годин.
У вересні 1939 р. нас “визволили” російські війська. Розмістили їх по людських хатах. У фільварку розмістили штаб військової частини, медпункт, кухню, а потім ще й сільраду та колгоспну контору. Стайні заповнили кіньми та коровами, які забрали в селян. Жонцу із сім’єю примусили виїхати. Через Польщу вони добралися в США.
У нас на квартирі поселилися українець з Харкова (старший чоловік, лікар), хлопець із Москви і чукча. Харків’янин часто розмовляв з татом, коли не було тих двох. Розповідав про життя в Росії, дивувався, що в наших магазинах можна все купити, а в них магазини пусті. Він вислав жінці посилку, а москвич хвалився, що вислав уже три посилки.
Почалося в нас “радісне і щасливе” життя. У школі зробили клуб, школу перенесли в панські покої. Майже щотижня привозили кіно. Після демонстрації фільму приїжджав “чорний ворон” і забирав людей – переважно розумних, заможних і тих, що не хотіли йти в колгосп.
Ночами також вивозили цілі сім’ї в Сибір. Через кілька місяців тата призначили інспектором у РВНО в с. Красне, а потім – у м. Золочів на таку ж посаду. Із Золочева тато приїжджав тільки в неділю. Однієї неділі йому принесли повідомлення, щоб прийшов увечері в сільраду. Коли прийшов, там уже було 17 осіб. Прокурор, який тата знав, запитав, чого він прийшов. Той показав повідомлення. Прокурор поклав повідомлення в кишеню, запитав, чи є запасний вихід з цієї кімнати. Тато сказав, що є вихід через сад. І вони вдвох прийшли до нас на вечерю.
Під час вечері прокурор весь час говорив. Він сказав:
– Запомни сегодняшний день, это день твоего второго рождения. Ты даже не можешь представить, что бы с тобой было, если бы не я приехал, а кто-нибудь другой. Нам дали негласный указ: “Пока не трогать умных учителей, потому что люди пишут и жалуются, что присланные сюда учительницы не дают нужных знаний”. Но если будет указ тебя убрать, я сам тебя собственноручно расстреляю. А ты мне понравился, когда услышал пение твоих учеников на районной олимпиаде… К сожалению, тебе досталось второе место, а не первое. А знаешь почему? Да потому, что не было песни о Сталине...
На прощання сказав, щоб ніхто не знав того, що він говорив.
А тих людей, які були в сільраді, відвезли в тюрму. Це було в травні 1941 року. Уже в червні москалі панічно втікали під ударами німецького війська. Люди взялися забирати з колгоспу своїх корів, коней, почали шукати по тюрмах рідних. Із Золочівської тюрми привезли тіла людей, яких заарештували в травні. Це був жах: тіла без вух, деякі без носа, язика, руки повикручувані. З одного черепа стирчав великий цвях, який виліз через рот.
Люди розповідали, що тіл було дуже багато, цілі гори, своїх ледве знайшли, і то не всіх. А тих, яких заарештували раніше, ніде не знайшли, хоч шукали по всіх тюрмах Львівщини.
У серпні 1942 р. ми переїхали жити в с. Красне, бо тата призначили директором Красненської школи й директором Будинку культури. Зі священником Блозовським проводили культурні заходи. Наприкінці 1943 р. тато разом з кількома односельцями вступив до дивізії “Галичина”, але в лютому 1944-го його через напади астми відправили додому. А мамин двоюрідній брат Роман Кузьмів (24 роки) служив у дивізії “Галичина”, загинув під Бродами 1944 року…
30 вересня 1944 р. до м. Славська прийшли російські війська. Тата призначили інспектором Славського райвно. У 1945 р. він уже працював у Плав’є-Вадрусівській школі завучем і вчителем німецької мови. 1947-го перевели в Лавочнянську школу, тут він працював завучем, а потім директором до 1950 року.
У жовтні 1950 р. збіг термін паспорта. Треба було виробляти інший паспорт. Коли пішов у паспортний стіл, його направили в КГБ. Там сказали, що йому треба не радянський паспорт носити, а чухати білих ведмедів.
“Нарешті ми знаємо про тебе все, попавсь нам нарешті”.
Сказали прийти з речами 23 листопада. Коли пішки повертався з Лавочного, було дуже холодно, падав дощ. Тато дуже застудився, ще й астма мучила. У лікарню не хотів іти. 23 листопада 1950 р. о 8 год. ранку помер…
Один з міліціонерів, який прийшов засвідчити смерть, підійшов до труни, подивився на одяг тата і сказав:
– Вот дураки! Такой костюм в землю закапывать!
Нарешті вони пішли.
Поховали тата в Лавочному”.
Вічна слава борцям за волю України!
 
Леся КЛЕПУЦ
с. Козьова Сколівського р-ну Львівської обл.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ