«Незборима нація» Число 9 (223) Вересень 2004 р.

“Обыкновенный фашизм возвращается?” – під такою промовистою назвою газета “Слава Севастополя” (№133, 2004) опублікувала статтю, скеровану проти народного депутата Олега Тягнибока, який під час меморіальних заходів на горі Яворина гостро виступив проти тих, хто зі зброєю в руках насаджував “совєтскую власть” у Галичині. Газету не так обурив виступ народного депутата, як сам факт вшанування пам’яті одного з командирів УПА.
Свої пропозиції на тему “Как нам сохранить согласие в любой ситуации” на сторінках газети озвучили представники національних меншин. Голова ради представників національних меншин при голові державної адміністрації Вольдемар Деринг висловив задоволення тією національною політикою, яка проводиться у місті, – тобто шаленою русифікацією. Представник товариства греків “Херсонес” Олександр Крива заявив, що зберегти злагоду можна, лише приділяючи увагу потребам національних меншин. Отримали можливість виступити й представники інших національностей... А ось українців до слова не запросили.
Невже Україна – це країна тільки національних меншин? Тут ще ніби й українці живуть...
Систематичне ігнорування української позиції лише активізує українців у домаганнях жити у власній національній державі. Попри шквал звинувачень у “ксенофобії” чи “русобофії”.
Боротьба є боротьба. Тому й порушили проти Олега Тягнибока кримінальну справу – “за розпалювання міжнаціональної ворожнечі”.
І спадає думка: може, Держкомітету з питань міграції та міжнаціональної політики, яке зробило на О. Тягнибока подання, звернутися до Генеральної прокуратури з проханням дати правову оцінку ще й духовному батьку Олега Тягнибока – Тарасу Григоровичу Шевченку, автору “Гайдамаків”? Адже це він “розпалював міжнаціональну ворожнечу” проти “людоїдів лихих” і кликав на боротьбу проти них.

Оксана РУМ’ЯНЦЕВА
м. Севастополь

Ми, селяне-повстанці, котрі підняли зброю за народні права проти насильників-комуністів, звертаємось до вас, інтелігентів, з закликом залишити назавше свою нейтральність і приєднатися до повставшого народу. Знайте, що тепер дійсно наближається останній рішаючий бій. Невже ж ви, інтелігенти, плоть від плоті нашого народу, котрі повинні бути його вождями–проводирями, залишите його самого боротись проти насильників в цей відповідальний мент і погибати в тяжкій боротьбі. Невже ж, щоб одержати тілько кілько бумажок та задля комісарської ласки, ви допустите, щоб історія ганьбила вас, як зрадливих синів свого народу і вітчизни, щоб ваші нащадки з зневагою характеризували вас словами поета: “За шмат гнилої ковбаси ти батька й матір продаси”.
Тепер або ніколи!
Досить вагань!
Чуєте, як по всій Україні лунає гомін повстань! Подайте ж дружню руку допомоги повставшому народу. Знайте, що всі антибільшовицькі партії з’єднались тепер для спільної боротьби з комуністами, а тому не думайте про ріжниці в поглядах, а дбайте про те, щоб вигнати ворога з нашої землі. В свою чергу ми, селяне-повстанці, обіцяємось інтелігенції, котра піде за нами, повну до її освіти та знань (повагу) і повагу до її праці.
Інтелігенція!
Повставше селянство кличе тебе до останнього бою!

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай,
І іменем святим Христовим
Ми обновим наш тихий край.

Хай живе могутня повстанська армія!
Хай живе Українська Народня Республіка!

Окружний повстанський комітет, м. Чигирин.
8 вересня 1920 року

З книги: Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 98.

Як стало відомо з добре поінформованих джерел у Севастополі, досягнуто
домовленості між Володимиром Путіним і Леонідом Кучмою про виведення українських військових кораблів із Севастополя і переведення їх на базу Донузлав у Північно-західному Криму. Це означатиме геополітичну катастрофу на Півдні України. Військово-Морські сили України в Донузлаві існувати і розвиватися не зможуть через відсутність повноцінної берегової інфраструктури? і досить швидко український військовий флот згине.
Вихід ВМС України з Севастополя означає встановлення над цим українським містом цілковитого контролю збройними силами Російської Федерації і більш чи менш швидке передання міста Росії.
Моральний стан багатьох офіцерів військово-морського флоту – пригнічений. Вони кажуть про ”останній парад” українського флоту, про загибель ескадри, про зраду найвищого керівництва після 12 років боротьби за територіальну цілісність України.
Закликаємо Верховну Раду України та український народ стати на захист інтересів Української держави.

Громадський комітет “Український Севастополь”

9 – 10 вересня 1989 року в актовому залі Київського політехнічного інституту (ректор Петро Таланчук) відбувся Установчий з’їзд Руху. Він проходив у атмосфері істерії з боку властей. КПІ був оточений по великому периметру ОМОНом, міліцією, військовими – очевидно не виключався сценарій розгону з’їзду. В зв’язку з цим група народних депутатів СССР 9 вересня виступила зі спільною заявою: “Рух представили в прессе (и небезуспешно) как бандеровскую, националистическую организацию, в то время как повода к этому не давали ни программа движения, ни его формирования (из украинских, русских, белорусских, еврейских, венгерских, болгарских, греческих и многих других национальностей), ни его действия, ни съезд, работающий вокруг оси многонационального единства. Идея интернационального единства здесь стала первичной, объединяющей”. Підписалися Ю. Щербак, М. Куценко, В. Яворівський, Р. Братунь, В. Черняк, Г. Вакарчук, Л. Сандуляк, Ю. Сорочек, П. Таланчук, В. Захаров, В. Мартиросян, Р. Гром’як, С. Рябченко, С. Конев.
У час, коли з’їзд НРУ був оточений, коли ворог планував у зародку задушити опозиційний рух, кавалер ордена “Дружбы народов” Олесь Гончар закликав вивчати “науку терпимості” й цим “допомогти зняти напругу між народами”. В ролі народного трибуна упивався красномовством Володимир Яворівський. Він теж, як і Олесь Гончар, гнув у бік “дружбы народов”. Головна теза виступу Яворівського: “Ми всі (народи СССР) однаково скривджені, всі однаково облиті брудом. Ніхто нас не спровокує на ворожнечу”.
І зал з ентузіазмом підхопив: “Єдність! Єдність!”
З ким єдність? І проти кого? З росіянами проти КПСС?
Створювати, як Буковський, “интернационал сопротивления”? Та це ж те, що потрібно нашим ворогам! Разом із Горбачовим, Єльциним, Кравчуком, Назарбаєвим, Буковським, Шеварднадзе лібералізувати тоталітарну російську систему, модернізувати совєтську економіку, поставити в Кремлі “демократичне” керівництво і втримати імперію, в якій російський народ і надалі зберігатиме панівне становище?
Делегати з’їзду оваціями сприймали виступи вірменина Вілена Мартиросяна, росіянина Волкова та єврея Бураковського: рухівці пишалися тим, що з ними в боротьбу проти комуністичної партії вступили й “інші поневолені народи”, насамперед делегатів чомусь особливо тішила “участь у боротьбі” росіян та євреїв.
Все ж, попри заклики вождів до толерантності, делегати потужно випромінювали ненависть. Та лише до Володимира Щербицького і Валентини Шевченко. Досить було комусь із промовців згадати ці прізвища, як шквал зненависті проносився залом: вигуки “Ганьба!”, “Геть!”, свист... Коли ж прозвучала пропозиція прийняти резолюцію з’їзду з вимогою відставки Володимира Щербицького, зал вибухнув овацією. Всі встали і скандували: “Геть Щербицького!”
Якби ж хтось слово погане сказав про росіян, із трибуни обов’язково нагнали б – оскільки “сіє ворожнечу між народами”. А може б, і розідрали – “як провокатора”.
9 вересня на з’їзді виступив Іван Дзюба, який сказав: “Надати нашому рухові таке вузьке спрямування, такий злобний характер, сконцентрувати зусилля не навколо пекучих соціальних та національно-культурних проблем, а навколо блакитно-жовтого прапора – це найпростіший і найефективніший спосіб скомпрометувати й угробити наш рух, призвести до поразки всякий поступ... Безвідповідальні дії тих нечисленних, але разючих для ока елементів, які висувають авантюристичні, позбавлені будь-якого реального змісту або й провокаційні гасла типу “Геть окупантів!”, оживляють забуту лексику на кшталт “москалів” і кричать про негайний вихід із Союзу РСР як про нібито відому їм волю українського народу. Де тут дитяча забава, де політична дурість, а де мудро скерована провокація?”
  Добре таки настрашили свого часу Дзюбу: досі говорить, оглядаючись на окупантів, зазираючи їм в очі – чи правильно сказав? Чи не тому його й зробили незабаром міністром культури Самостійної України, якої він так боявся!
В’ячеслав Чорновіл підтримав ту частину виступу Івана Дзюби, в якій закликалося до чуйного, уважного ставлення до національних меншин. “Більше того, – сказав він – УГС іде значно далі, ніж пропонує Іван Дзюба”. І справді, якщо ознайомитися з Декларацією принципів Української гельсінської спілки, то можна надибати на дивні речі: “Ми виступаємо за найширші гарантії права національних меншостей в Україні (росіян, євреїв, поляків, білорусів та ін.) на національно-культурну автономію (на асоціації, школи, театри, музеї, пресу, церкву та ін.), а у випадках суцільного замешкання (угорці, греки, гагаузи, румуни, болгари, росіяни (sic! – Р.К.) та ін.) ще й на створення національно-територіальних адміністративних одиниць у селах, селищах, районах. Ми стоїмо за негайне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР (sic! – Р.К.) з організованим поверненням репресованого Сталіним населення автономної республіки на місця колишнього проживання”.
  Згадаємо й інші одкровення палкого промовця. “Націоналізм – це коли одна нація намагається якимсь чином ущемити іншу націю, – вагомо, ніби зі знанням справи говорив В’ячеслав Чорновіл. – Я маю тут на увазі навіть не саму російську націю, а партійних керівників. Я не маю претензій до російського народу...” Далі Чорновіл розповів про своє розуміння гасла “Геть окупантів!”: “Якщо під окупантами розуміти прес центральних міністерств, господарювання московського імперіалізму на нашій землі, то справді, геть таких окупантів!.. Але якщо розуміти під цим російського робітника, який, не усвідомлюючи своєї ролі (?! – Р.К.), потрапив до нас в результаті сталінсько-сусловської політики перемішування народів, у якого тут вже виросли діти, які не мають іншої батьківщини, як Україна, то я проти гасла “Геть окупантів!”
Чи не чистої проби інтернаціоналізм? Далі Чорновіл похвалився, що в членах УГС ходять росіянин Волков (пізніше проявив себе як запеклий російський шовініст), єврей Йосип Зісельс... Після цього Чорновіл патетично промовив: “Так хто нас після цього посміє звинувачувати в націоналізмі?” Чорновола провели тривалими оваціями, вигуками “Слава!”
Після з’їзду Василь Барладяну написав статтю “Рух вперед і назад”: “І програма НРУ, і організатори з’їзду разом із делегатами нагадують маятник, що коливається між суверенітетом України та її провінційним статусом у складі СССР, між народом і партією... Не лише сплутано суверенітет із провінційним становищем України, сплутано й націю з національностями, некорінне населення з українським народом”.
Точна оцінка!
Характеристику з’їзду дав і талановитий публіцист Павло Скочок у статті “Рух – це плюралізм”. На думку П. Скочка, з’їзд НРУ став “зодягнутим у вишиванку шоу, вміло розіграним неокомуністами Драчем, Павличком і Яворівським, що, раптом засоромившись здобутого в роки стагнації лауреатства, стали рятувати Неньку-Україну”. Скочок зазначав, що “українська державність мислилась досі лише в моменти, коли мала опертя на козацькі шаблі. Руки наші нині, як відомо, безшабельні, а доля прив’язана налигачем до чужого воза, інтернаціонально-імперського...” Скочок небезпідставно вважав, що НРУ є причіпкою КПСС.

Але й такий розвиток подій перелякав закулісних маніпуляторів – їх страшив ентузіазм народу, який міг піти далі, ніж його проводирі. Тому відразу після Установчого з’їзду Руху, який мав величезне значення для підняття бойового духу українців, влада провела контрзахід значно більших масштабів: усередині вересня на Центральному стадіоні відбувся “стихійний” антирухівський стотисячний мітинг. Це була відповідь влади. Центральною промовою став злобний виступ ветерана Михайлюка, який 17 вересня надрукувала газета “Прапор комунізму”. Оцінюючи рухівців та його промовців, Михайлюк сказав: “Стиль і методи доктора Геббельса знайшли своє продовження в діях сучасних українських націоналістів”, яким притаманні “істерія, брехня, демагогія, використання стадного інстинкту, вплив на незрілий розум дітей”.
Товариш Михайлюк добре відповів рухівським учителям замирення з ворогом, він показав справжню ціну пропонованій Олесем Гончаром та його послідовникам “науки терпимості”, яка “допоможе зняти напругу між поневоленим народом і поневолювачем”.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1989 – 1994 рр.

1 вересня 1722 р. народився український філософ Григорій СКОВОРОДА.
2 – 9 вересня 1621 р. відбулася битва під Хотином, перемогу в якій здобули козацько-польські війська під керівництвом Петра КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО на Козацькій раді в Чигирині обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, український поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув поет Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. Петра ДОРОШЕНКА арештовують і вивозять до Москви.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. Гетьман України Петро ДОРОШЕНКО здобув Кам’янець-Подільський.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію української національної гвардії.
8 – 10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху в Києві, на якому головою обрано Івана ДРАЧА.
9 вересня 1769 р. народився український письменник Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився український письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, учений-геодезист, астроном; начальник Головної геодезичної управи військового міністерства уряду УНР, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
11 вересня 1864 р. народився Павло ГРАБОВСЬКИЙ, український письменник і поет.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО, український кінодраматург, режисер і письменник.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
13 вересня 1834 р. народився Анатоль СВІДЗИНСЬКИЙ, український письменник.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, український історик, етнограф і літературознавець.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбиває війська Яреми ВИШНЕВЕЦЬКОГО під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. відбулося Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
17 вересня 1864 р. народився письменник Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
17 – 26 вересня 1989 р. у Чернівцях відбувся Перший фестиваль української пісні “Червона Рута”.
18 вересня 1841 р. народився науковець і публіцист Михайло ДРАГОМАНОВ.
18 вересня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО, історик та письменник.
21 вересня 1659 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ зрікається влади. Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано гетьманом.
22 вересня 1835 р. народився Олександр ПОТЕБНЯ, український мовознавець, літературознавець і етнограф.
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбиває поляків під Пилявцями.
26 вересня 1767 р. народився Артем ВЕДЕЛЬ, співак, композитор, диригент.
29 вересня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ), український письменник-драматург.
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ, автор великої історії України, голова Центральної Ради.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин та захопили 184 гармати.

...Оден з письменників казав: “Не берись бути проводарем, коли сам не знаєш дороги...” Отже, на жаль, не мали ми добрих проводарів, а ті, що взялись ними бути, з першого дня не пішли по правдивій дорозі, а навпаки – щодень оддалялись від неї, ведучи за собою тих, що віддавали за ідею все, що мали, – аж до життя.
Пройшов певний час, побачили проводарі, що не тим шляхом йдуть й почали шукати другого; розійшлись в ріжних напрямках по всій Великій Україні і лише перегукувались, щоб тримати між собою зв’язок.
Час йшов, а проводарі, хто зовсім заблудив, а хто продовжував далі йти, вибиваючись із сил і запевняючи себе та других, що це і є та сама дорога, що веде всіх до цілі. Але цілі не досягнули.
Влучний мент, який трапився, ми в свою пользу не використали і тому саме, що нарід український не був готовий до боротьби настільки... щоб заховати перед світом свій авторитет... Відсутність відповідного виховання, відсутність чогось сталого і, взагалі, відсутність тих якостів, які повинен мати нарід в цілому, щоб вести боротьбу за незалежність своєї батьківщини, – і сталось причиною невдач, незчисленних помилок, звідціля і безладдя, яке з самого початку і до кінця боротьби з окупантами, панувало в кожному кутку України...
...Боротьба ця, хоць (і) невдала, стала великою школою для синів України.

(Подається зі скороченням та зі збереженням особливостей мови)

Олександр НЕЧАЙ

Джерело
Нечай О. Не по тій дорозі. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 662 – 663 зв.

Довідка
Козак Армії УНР, а пізніше студент агрономічно-лісового відділу Української господарської академії Олександр Нечай спогад “Не по тій дорозі” написав 20 травня 1923 року.
Публікація і довідка Р. Коваля

Визволення українського народу з-під гніту Москви та Польщі спричинилося до об’єднання українців: галичан і наддніпрянців. Ці дві назви означають дві посілости українського народу: по Дніпру та по Дністру, але це фактично не є так. Ці назви характеризують два ріжні виховання, дві ріжні культури в українській нації.
До цих назв ми не повинні відноситись байдуже. Однак треба зазначити, що причини не в самому народі, що по всій широкій українській землі має майже однакове обличчя, а виникають вони серед інтелігенції, на якій впливи чужої культури відбилися найбільше.
Так, галичане, крім ріжниці в вимові, ріжняться від наддніпрянців своєю галянтностю та запобігливою ввічливостю. В розмові вони намагаються ввести дотеп та гумор. У ближчому товаристві галичане люблять робити критичний огляд свого співрозмовника.
По вдачі вони веселі та жваві, завдяки чому і говірливі; через свою говірливість, а також (завдяки українській амбітності) чванливі.
Одягаються галичане завжди як не багато, зате чисто. Чистота та охайність – це яскрава прикмета, яка відрізняє їх від наддніпрянців.
У них дуже поширений “бог авторитетності” та добачається в деякій мірі частина рабства, завдяки чому галицьке військо більше дисциліноване й на нього революція не мала впливу, як це було на Великій Україні. Правда, до цього сприяла свідомість вірних синів України й їх великий патріотизм.
Щодо соціального питання, то галичане мало в цьому свідомі, і вони не люблять заглиблюватися в соціальні проблеми, а коли це й буває, то всі їх думки проходять через призму націоналізму, через що кожний галичанин скаже: “Збудуймо спочатку Україну, а тоді вже будемо думати над її державним устроєм”.
По вдачі галичане більше практики й матеріалісти, але коли торкається щось України, то справжні ідеалісти: в любові до України дорівнюють Франкові. Наддніпрянців вважають людьми, які не здібні будувати державу, і невдалу спробу державної будівлі відносять до незнання дітей Великої України цієї справи.
В біді галичане дружні, як жиди.
Друга ж частина української інтелігенції, наддніпрянська, являє деяку протилежність галицькій. Наддніпрянець ходить поволі, говорити багато не любить, за виємком жіноцтва, яке справиться за себе й чоловіків.
Наддніпрянець – задумливий, мрійний, менше практичний й не матеріаліст. Я б сказав, сентименталіст, любить щирість і щиро висловлюється. В товаристві він не є таким жвавим, але, як і галичанин, із дотепом. Щодо національної свідомости, то українець-наддніпрянець любить свою Вкраїну не менше від галичанина.
Із соціального боку більше розвинений. Реагує все більше душею та серцем, ніж розумом. На свій одяг не звертає такої уваги, як галичанин. У своїй щирости має дещо й хитрости, але менше, ніж галичанин.
Наддніпрянець є менше витривалий, швидче захоплюється та запалюється, але зате скоро й простигає. Завдяки цьому та великій вразливості можна в деякій мірі пояснити повстанчий рух на Великій Вкраїні.
В протилежність наддніпрянцеві галичанин є більш обміркований й почату справу доводить до кінця. Як наддніпрянці, так і галичане мають широкий розмах в плануванню. І з вищенаведених рис можна сказати, що є ріжниця поміж галицькою на наддніпрянською інтелігенцією, але є також поміж ними й спільні риси, питомі українській нації.
Однак можна надіятись, що ці ріжниці будуть усунені при сполученні Вкраїни в одну соборну одиницю, бо тоді візьме перевагу відроджуюча своєрідна національна українська культура.
Побажаємо, щоби ця велика мета осягнення соборності українських земель міцнійше стулила два рідних сини Неньки-Вкраїни.
З другого боку, бажано було б, щоби галичане не чванилися своїми жертвами, що втратили в боротьбі за визволення Батьківщини, бо не мало полягло й найкращих синів Великої Вкраїни в боротьбі за її самостійність.
Час зрозуміти, що коли б Наддніпрянщина на початку своєї боротьби за волю була на такому ступневі національної свідомості, як Галичина, то були би й Київ, і Львів вільними від ворогів.
Чи мають право галичани закинути наддніпрянцям, що вони всі національні анальфабети? Краще було б, якби вони замість дорікання старалися допомогти поширити національну свідомість.
Забудьмо попередні наші помилки, об’єднаймося всі під один жовто-блакитний прапор, не будем ділитись по посілости, бо ми ж всі однакові діти великого українського народу, який зараз стогне в ярмі нахабних наїзників. Без дорікань, а об’єднаними спільними силами ми зможемо здобути волю нашому народові й стати господарями на своїй Батьківщині.

(Особливості мови в основному збережено)

М. РЕВЕНКО

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 935 – 936.

Біографічна довідка
М. Ревенко, студент Української господарської академії в Подебрадах, цю статтю написав на початку 1920-х років.

Публікація Р. Коваля.

Третя сотня кінного гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хоролу. Перше, що зробили, – знищили місцеву ЧК.
Із першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол ніби вимер: усюди тихо та безлюдно. Навіть собаки не подавали голосу.
Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору були приперті два тіла (чоловіка та жінки) – з масою чорних порізів під ребрами. Вони також були роздягнені. Була над ними здійснена й жахлива статева наруга.
На сходинках собору сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними стрічками на рукавах та закривавленими полами. Поруч нього валялися внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно. В правій щоці мерця був зашпилений значок із архістратигом Михаїлом і написом: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у першім році свободи України”.
Цей нещасний, як виявилося, був місцевим учителем. Як просвітянина та полковника запасу його вмовили, щоби він став комендантом міста від Центральної Ради. Був він чоловіком культурним та розумним. У Хоролі його шанували.
За українську діяльність росіяни і зняли з нього шкіру. А потім зарізали.
А закатовані чоловік і жінка коло стіни собору виявились організаторами якоїсь української маніфестації...
Хоч і поховались люди, та треба було організовувати в місті цивільну владу. Але всі, до кого звертався командир гордієнківського полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялись: боялись повернення більшовиків. Отож, гайдамаки на очах у горожан під багнетами привели розігнану більшовиками владу до думи, а полковник Всеволод Петрів ультимативно, при свідках, наказав урядувати. Таким чином, керівники міста отримали алібі – мовляв, їх силою зброї було примушено співпрацювати з українською владою.

“Хай хоч не він, то його зброя...”

Вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена участю цілого гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, прийшла до штабу. В одній руці вона несла старшинську російського зразка шаблю з Анівським дармовисом (темляком), а в іншій – револьвер системи “Наган” із дарчим написом. Звернулася вона російською мовою. Сказала, що чоловік її дорожив цією зброєю і для неї ця зброя – найдорожчий спогад про нього. Але побачивши, яку шану віддали гордієнківці її чоловікові під час похорону, вона принесла цю зброю:
– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій та надій, а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну...
Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці 2-ї сотні Шилу. Через місяць у бою під Алуштою ця шабля врятувала козака: в неї влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.
Та все одно Шила смерть дочекалася... Це було в одному з боїв за свободу України...

Джерело
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 426, 428, 440, 518, 519.

Командир Богдано-Дорошенківського куреня хорунжий Хмеленко Гриць народився на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині року 1897. Забитий був в бійці з москалями пулею в голову під с. Медухою в Галичині 4 вересня 1920 р. Похований на українському військовому цвинтарі в м. Станіславові в Галичині 6 вересня 1920 року.

Стогнуть камінні мури старого Галича, стогнуть ліси, що вкривають його горби, сердито піниться старий дід Дністер, з жахом моляться люди і з завмиранням серця чекають кінця подій, що точаться вже три дні.
Три дні вже намагаються зграї хижаків-москалів оволодіти берегами старого Дністра і скинути в його хвилі горстку оборонців України, що з повною свідомістю свойого призначення вийшли назустріч зграї і сплелися з нею в завзятий бій.
Багато просторів рідних степів і ланів залито кров’ю і сльозами, багато кісток своїх і чужих розкидано по них, багато разів злая доля реготала над українським козаком, віддаючи все більше і більше чудових та милих просторів на поталу ворогам. Але не зламала злая доля сильного духу й світлої віри в конечну перемогу над ворогом українського козака. Не зламала вона духу і в Гриця Хмеленка, що зо своїм куренем вже три дні безмінно... на горбах села Медуха відбиває напади москалів.
Він увесь захоплений цією боротьбою, він слідкує за кождим її ментом і всі свої сили, всю свою душу віддає, щоб направити хід її до перемоги. Він забувся часами про свої потреби, зато потреби його підлеглих для нього найдорожчі. Він завше з козаками – і в бійці, і на відпочинку, він завше для них є приклад і завше суворий батько. Не виконать його наказу, зійти з місця, на котре він поставив, – значило або вмерти, або бути суворо покараним. Але його не тільки боялися, його любив кождий старшина, кождий козак.
Хто як не курінний дістане для куреня кращий одяг? В котрому курені так добре та своєчасно харчують? Котрий курінь в армії вкритий більшою бойовою славою? Хто так гарно заспіває та розвеселить в тяжких обставинах війни? Любили його також за дивну байдужість до небезпеки: Гриць не боявся смерти.
– Що значит(ь) моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? – говорив він.
І дійсно, він готовий був на смерть щохвилини.
До неї був готовий уже давно.
Зараз по закінченню гімназії в своїй ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката.
Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою “ворога” – того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.
Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах, це божевільне непорозуміння.
Як розрішити його? Як звільнитися 40 міл. українському народові від рук катів? Ці питання вертіли його мозок.
– Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров, – вирішив він.  – За правду й Бог!
Не довго довелось і чекати.
Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в’язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі і Україна, та стала кликать дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні-місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру.
“І полилася сторіками кров у синє море” дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси.
Бачимо ми Гриця в Київських подіях 25 – 26 січня року 1918, в боях з утікаючим ворогом в квітні того ж року на Лівобережжу. Приймає також участь в охороні східних кордонів до кінця 1918 року. Це був час відпочинку від тяжких боїв та походів.
Знову насунули на Україну хмари з Півночі, в січні року 1919 знову почалась боротьба довга, завзята, з неуспіхом для нас. Причину цього неуспіху Гриць бачив у відсутності національної свідомості в українських народних масах, будив цю свідомість під час походів через села та міста, і ще більша ненависть росла в його душі до ворога, що загумнив душу українського народу, що вбив в ньому національну свідомість 300-літньою неволею.
Зо стиснутим від болю серцем покидав Гриць рідну землю в складі Запорозького корпусу під Тирасполем у квітні року 1919, з завзятістю кинувся він знову в бій з ворогом, коли корпус приєднався знову до Української армії в травні-місяці. Найзавзятіші бої за Проскурів, Зіньків, Винницю, Білу Церкву та инші не відбулися без участи Гриця. Це була найщасливіша доба в житті його, в його очах був у цей час якийсь блиск, якесь натхнення.
Знову почались сумні часи для України. Мов зговорившись між собою, чорні, червоні москалі та віковічний ворог ляхи, стали обіймати її своїми кліщами. В кліщі останніх попав і Гриць під м. Мирополем на Волині в листопаді року 1919. Завезли його далеко від українського неба, далеко від можливости боротися, вирвали з рук зброю й посадили в холодні, сумні та безпросвітні табори.
Серед тяжких обставин таборового життя світла віра в краще майбутнє не покинула Гриця. Повернулось колесо історії – і Україна знову стала на шлях боротьби і вже сьогодня ми бачимо Гриця на чолі куреня, знову прапор боротьби в руках (борця) за волю України.
Тиха вереснева ніч оповила горби села Медухи. Закрили свої вогневі пащі ворожі та наші гармати, замовк хор куль, легче зітхнули борці після довгого напруження сили. Здавалося, що нема ніякої війни, що її не повинно бути в таку чудову ніч, і дума за думою рояться тоді в голові про щось таке гарне, миле...
Підпав цим чарам ночі й Гриць. Чи то був сон, чи так уява, але він яскраво бачив широку долину коло його рідного Хмариного хутора. Долина, настільки гляне, була густо вкрита високою, шовковистою травою та яскраво-червоними квітками.
Він та його кохана Ніна тихо розмовляли серед цього моря квітів і пахощів.
Це було їхнє останнє побачення. Гриць мав їхати на війну, а вона, вбита горем та жалем, кохаючим поглядом дивилась в його очі, із її очей капали не сльози, а струмочки крови.
Чим більше Гриць приглядався до неї, тим ці струмочки ставали все ширшими та ширшими, і, нарешті, його кохана Ніна вся стала великим кров’яним струмком.
Жах обняв Гриця, і він прокинувся. Але це був тільки сон, такий жахливий, такий болючий.
Опанувавши собою, він пішов оглядати позицію.
З ворожого боку було чути якийсь гомін, якесь тарахкотіння возів, якесь пересування. Спостереження ці говорили за те, що ворог готується до рішучого наступу.
А на небі тихо блимали зорі і гасли одна за одною, передчуваючи пробудження великого світила.
– Ві...х... – прорізала свіже ранішнє повітря ворожа граната і, тяжко стонучи, впала, розірвавшись десь далеко за нашою лавою.
– Гу...гу...гу...гу... – відозвалося за нею ще дві.
– Бо...м...ба... Бо...м...ба... – полетіли їм назустріч вже наші гранати, і за хвилину цей гуркіт артилерії затрусив повітрям всієї місцевості.
– Та...та...та...та... – заклекотіли кулемети.
– Тю...фю... – засвистіли кулі і почалось пекло.
Ліси, поля та долини відгукнулися на нього на ріжні лади, і гуркіт бою, й ці відголоски, і крякання зляканих ворон і стогін ранених – все злилось в один гомін, що душу стискав.
Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали.
Гриць, як вихор, літав з одного кінця своє позиції на другий, давав відповідні роспорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою.
А поле ревіло, як пекло.
Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити.
Ззаду було село, а далі – холодні хвилі Дністра.
– Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, – крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.
Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало “Слава!”, і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети...
Не витримали москалі цього раптового переходу від (нашого) відступу до атаки і покотились назад.
– Слава! Слава! – кричав Гриць, біжучи попереду. – Тікають... тіка...
Гостра ворожа куля, врізавшись в голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі.
Відлетіла його шляхетна душа.
Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу...
Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, сумно відбивалися кроки по камінним його вулицям сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану свому батькові і провадити його до місця вічного спочинку.
Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров.
Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях.

(Особливості мови в основному збережено)

Максим ЛОМАЦЬКИЙ

Довідка про автора

Джерела
Особиста справа студента Ломацького Максима. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1424, арк. 1 – 22.
Ломацький М. Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куріня 1-ї Запорожської дивізії. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, арх. 99, арк. 1 – 7.

Публікація і довідка про автора Р. Коваля.

Ця подія відбулася в грізні й холодні дні 1918 року неподалік Олександрії, на 299-му кілометрі Одеської залізниці, буквально у нас за городами (в бік станції Павлиш). Саме тут потрапив у пастку один із трьох бронепотягів полковника Михайла Муравйова.
Взагалі, зустріч у степу з бронепотягом смертельно небезпечна. Тож козаки влаштували засідку між двома високими пагорбами, висота яких сягала 40 – 50 метрів. Місцеві називають це місце Сплив, бо гора ніби “спливає” на залізницю, яка робить тут крутий поворот.
У цій природній пастці бронепотяг стає вразливим, адже його гармати і кулемети не спроможні піднятися на високий кут. Підірвавши спереду і ззаду колії, козацькі гармати згори буквально розтрощили бронепотяг. Коли підійшла допомога з Кременчука, тут було тільки згарище...
Тіла невдах-завойовників перепоховали в 1956 – 1957 роках у селі Озера Світловодського району. Тож кількість загиблих знають у Світловодському військкоматі.
Про трагедію під Крутами ми взнали вже давно. А про події на 299-му кілометрі в Спливу ще ніде не доводилося читати. Виходить, що цей факт незаслужено забуто. На мій погляд, до підручника новітньої історії України потрібно вписати рядки про цей вдалий бій під Олександрією.
Хоч імена героїв-козаків не збереглися, та ми все одно пишаємось ними, бо вони не бажали миритися з російською окупацією.

Олександр ЗОРИН
м. Жовті Води Дніпропетровської обл.

Під час прийняття в Полтаві на честь звільнення її від більшовиків хтось із німецьких офіцерів висловив бажання вивчити українську пісню. Значковий полку ім. Костя Гордієнка Олекса Григоріїв, який мав музичну освіту, з радістю погодився. Він став перед групою вже веселих німецьких старшин, які розсілися на столах та в кріслах, і почав керувати імпровізованим хором.
– Кей! Толіною, кей! Целено-о-ою коцакі ітуть! – співали німці.
– А дивись, батьку, як українізуємо німців, – звернувся сотник Григоріїв до командира полку Всеволода Петріва.
– Покинь, Олексо, шкода пісні! – відповів несхвально той.
– Ні, хай співають, ковінька їх матері! Зерр шлехт – нох айнмаль!
– Кей! Толіною, кей! Целено-о-ою коцакі ітуть! – виводили німці.
Олекса почав лаяти їх, мовляв, спотворюють пісню... Хор так-сяк вирівняв спів...
Забава закінчилася, коли вже почало на вулиці сіріти... По вулицях Полтави йшов своєрідний старшинський відділ із гайдамаків та веселих німецьких лицарів.
Дзвінко відбивалася від стін будинків українсько-німецька пісня:
– Кей! Толіною, кей! Целено-о-ою коцакі ітуть!

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 464, 465.

1. Те, що не росте, – всихає.
2. Слова “Україна” і “Перемога” мусять стояти поруч.
3. Життя має лише дві форми: гниття і горіння.
4. Якщо не хочемо нових Батурина, Крут чи Базара, повинні бути готовими до нового Конотопа.
5. Чим більше ми любимо Україну, тим більше ненавидимо її ворогів.
6. У цьому жорстокому світі поважають вільних, а зважають на сильних.
7. Люди поділяються на тих, хто живе та бореться, і тих, хто за цим спостерігає.
8. Воїн, що перед боєм думає про смерть, уже переможений.
9. Компроміс можливий як поразка або як перемога.
10. Поразка – привід до війни. Перемога – підстава миру.
11. Жадоба пізнання спонукає шукати суть часто навіть там, де вона відсутня.
12. Нове є завжди поганим з точки зору Старого.
13. Доріг багато, шлях – один. Важливо бути його гідним.
14. Наполегливий пошук істини приводить до усвідомлення необхідності її творення.
15. За все на світі треба платити, а деколи розплачуватися.
16. Великій Нації під омофором Святої Софії Київської немає чого шукати променів чужого “сонця”.
17. За “зелені” продаються навіть червоні.
18. Маємо досить “великих комбінаторів”, потребуємо великих комбатантів.
19. Щоб Україна стала кращою, треба, щоб українці стали кращими.
20. Не споглядай велике через мікроскоп.
21. Не зачаровуйся – і не розчаруєшся.
22. Україні потрібна не авторитарна влада, Україні потрібна влада авторитетна.
23. Не підмінюйте ефективність ефектністю.
24. Завжди має бути той, хто йде на кілька кроків попереду.
25. Головне не те, щоб народ був із нами, головне, щоб ми були з народом.

2
Заводим сварку в чорну раду
Й підбурюєм свавільну січ,
Шельмуєм гетьмана і зраду
Щоб всипати комусь паліч.
То славим дар царя та хана,
То короля ясний дукач,
То ліпимо з Івана пана,
Та не паніє той – хоч плач.
І поки чубимось чубаті,
І місимо себе в заміс,
Краянам серце в своїй хаті
Щоліта крає чужий біс.
 
Михайло ІВАНЧЕНКО
1996 р.