Жменя землі на голову обраного гетьмана.
Символ - рівності та демократії. Символ, що гетьман є слугою козацького товариства. Не проводир, не провідник, не ... Гетьман.
Символ безголов'я. Символ майбутніх поразок.
Ми, українці, ще й сьогодні вихваляємось оцією "традиційною демократичністю", яка чомусь ідентифікується з рівністю в правах та обов'язках.
Вихваляємося із-за недовершеності, в основі якої - козацька апологетика вільної людини, що веде до засунення суспільного інтересу на другий план.
Цим засвідчуємо нерозуміння важливості ієрархії та викликаної нею дистанції. Нерозуміння державотворчого таїнства ієрархії - основи життєздатного суспільства.

В Росії, яку вважаємо дикою, некультурною, було навпаки - особистість індивідума пригнічувалась державою, інтереси якої посідали абсолютно видатне місце в російській історії. Це свідчення Миколи Бердяєва.
Молодці москалі! Вони інстинктивно розуміли, що абсолютна воля особи (а їх, цих осіб, мільйони) призводить до біди. Тому й стали на шлях творення абсолютної монархії, коли сваволя одного придушувала сваволю мільйонів.
Коли ж занепадала влада деспотичного Батька нації, назовні виходила деспотична енергія мільйонів.
І починався російський бунт.
Росія плюндрувалася, стікала ріками крові, в яких разом з екскрементами плавали носи, вуха, очі, та інший - як виявилося - непотріб. Лише, коли знаходився хтось, жорстокість якого була абсолютною, москалі приходили до тями - вони переконувалися, що не тільки їм можна вбивати, калічити, заливати булькаюче олово в горлянку, а що це можуть зробити з ними,  повідтинавши перед тим носи та вуха.
І вони масово "смірялісь, каялісь, прісягалі новому царю-батюшкє", який впорядковував хаотичне суспільне життя, забороняючи вільний, свавільний самовияв почуттів.В Росії ставало спокійно, починалась реанімація "растєрзанной Расіі".
Московська еліта розуміла, що це швидше тимчасовий відпочинок "послє удалой работи", накопичення "новой сілушкі". Вони знали, що бунти будуть - пружина не може бути довго стиснутою.
Чи не тут розгадка феномену російських імперіалістичних війн: принцип пружини, стиснутої в Росії, і розпрямленої за її межами? Вихід деструктивної енергії москаля планувався на чужій території, яка знищувалась, спалювалась, заливалась кров'ю. Очі та вуха плавали вже тут.
І втихомирений мужик - якщо лишався живим - міг повернутися на рідне, заросле муравою, обістя, і почати неспішну конструктивну роботу.
Приходимо до висновку, що абсолютна монархія російської імперії була і є  втіленням  життєдайної ієрархії, яка втихомирює, нейтралізує або  каналізує деструктивну енергію мас в потрібне річище - наприклад, на Кавказ чи в Україну.

Зрозуміло, що Росія нам цікава лише як приклад, приклад крайній, загострений, а отже показовий. Крайні приклади більш контрастно висвічують проблему, роблять помітним те, що не видно за інших, спокійніших обставин.
Росія цікава нам саме як загострений приклад пізнання світу.
Вертаючись до нашої рідної, недовершеної України, перед тим як робити висновки, прочитаємо уривок з "Української емоційності" Євгена Онацького: "...Кожний з нас мав можливість безпосередньо спостерігати, як легко в нас люди гніваються, сердяться, ображаються, захоплюються, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і - міняють свої політичні орієнтації".
Це правда. І за такої підвищеної, екзальтованої української емоційності  наш "самодержець"-Президент і його дорадники пропонують нам демократію з її референдумами, плебісцитами (опитування "плебсу"?), пресою, яка поширює масове незадоволення, провокує вивільнення людської енергії у вигляді страйків, мітингів, демонстрцій, вуличних побоїщ, зростання злочинності.
Вони, ці ідеологи демократичної влади, шукають в нашій історії прикладів, які б виправдали їхню згубну політику сьогодні. І знаходять.
І радіють, як блазні.
І говорять про традиції.
Які традиції, друзі? Згубні для України і вигідні іншому світові?
Діти ви, а не батьки нації. Діти неталановиті, нездалі, малоперспективні, яким вчитися, а не вчити.
Для України гуляйпільська демократія, в основі якої немає ні вміння порядкувати, ні бажання коритися, смертельна. Всі оці "конституції Орлика" - антикваріат. Він цікавий нам, як згадка про минувщину, до речі, трагічну, невдалу.
Ми ж дивимося в майбутнє, бо тільки там перспектива, якої хочемо. І не бажаємо шукати виправдання нинішніх трагічних помилок в ганебних традиціях минулого - традиціях "козацької демократії", гуляйпільської махновщини, оцих складових традиції українських поразок.
В основі яких є ота жменя землі на голову гетьмана.
Зрозуміли це лише Богдан Хмельницький - Батько нації, який немилосердно насаджував ієрархію, та В'ячеслав Липинський, який пропагував деспотичну, самовладну філософію Хмельницького. На жаль, загинув достойний спадкоємець  - Тиміш Хмельницький, а Липинський не створив школи: самодержавної традиції не було витворено. А народ український не хотів і не хоче підкоритися своїм. Тому й був підкорений чужими, росіянами, еліта яких знала ціну ієрархії і дистанції.

Українці! Читайте історію Росії - там знайдете відповідь на питання: як зробити Україну сильною, неперевершеною, переможною.
Читайте і твори Коваля - це допоможе вам зробити правильні висновки.

Роман КОВАЛЬ
14 лютого 1996 р,
м. Київ
 

Як "спокуту гріхів держави" охарактеризував відкриття першого в Україні реабілітаційного центру "Говерла" для ветеранів ОУН-УПА у курортному містечку Моршин на Львівщині Голова Всеукраїнського братства ветеранів ОУН-УПА Михайло Зеленчук.
Ще в 1993 р. Братство ОУН-УПА придбало за 10 тисяч доларів, які п. Зеленчук отримав з-за океану від української діаспори, недобудований будинок у Моршині для спорудження реабілітаційного центру. Спочатку будівництво велося на кошти Братства та доброчинні внески діаспори. Однак у 1998 р. через інфляційні процеси виникли проблеми з фінансуванням. Тож ветерани Визвольних змагань звернулися по допомогу до голів обласних адміністрацій шести західних областей... Усі керівники відгукнулися й надалі надавали регулярну допомогу грішми, матеріалами та обладнанням...
Не бракувало подарунків і на відкритті "Говерли". Телевізори, магнітофони, а підприємство "Галнафтогаз" розщедрилося на медикаменти, вручивши Михайлові Зеленчуку чек на 100 тисяч гривень... Що ж до самого реабілітаційного центру, то ця охайна триповерхова споруда може прийняти на лікування одразу 75 осіб. У кожній кімнаті є телевізор, холодильник, інші домашні атрибути... Перших пацієнтів "Говерла" прийме на початку весни.

Юрій БОРУЦЬКИЙ,
"Україна молода", 25.12.2001.
 
 

Чому ми весь час чекаємо якогось рятівника, якогось месію? Весь час надіємося, що ось-ось надійде месія і порятує нас, нещасних? То Марчук, то Ющенко, то Юля Тимошенко. А може, месія нині за океаном?..
Месія не приходить в костюмах від Кардена. Шикарне життя і роль месії не сумісні. Хто повірить рятівникові в "Мерседесі"?
Месію штучно зробити не можливо. Та ще з людини, яка того не хоче.

Наталка РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

12 січня у Києві відбувся 8-й Збір Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України". Заслухавши доповідь Голови ДСУ Романа Коваля та обговоривши її, 8-й Збір вирішив
1.  Зобов'язати голів обласних, міських та районних організацій ДСУ взяти активну участь у виборах до місцевих органів влади.
2.  До рішення ДСУ про підтримку того чи іншого виборчого блоку головам обласних організацій діяти на власний розсуд за умови обов'язкової консультації з Головою ДСУ та його заступниками.
3.  Підтвердити повноваження Голови ДСУ Романа Коваля, заступників Голови ДСУ Володимира Захарука та Олега Куцина.
4.  Обрати до складу Суду честі членів Проводу ДСУ Аллу Осадчук та Івана Пелещука.
5.  Обрати до складу Ревізійної комісії Станіслава Халецького і Тараса Воскобойника.
8-й Збір ДСУ прийняв заяву про захист національної святині  - острова Хортиці.
Збір вітали від імені Братства вояків УПА Василь Галаса, член Проводу ОУН в Україні Юрій Микольський, від громади язичників Галина Лозко, від звичаєвого козацтва Євген Петренко та Голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу Віктор Рог.
Збір пройшов у теплій дружній атмосфері взаєморозуміння та самоповаги.
 

Величний острів Хортиця давно вже є символом української нації, джерелом її гордості і слави, духовною опорою. Здавалося б нині, в незалежній Україні, все буде зроблено для того, щоб й нащадки наші мали змогу черпати життєві сили, наснагу, милуватись вікопомними скелями, зберігати пам'ять про коріння свого роду, відчувати подих святої козацької волі.
6  квітня 1993 року, перебуваючи на посаді прем'єр-міністра, нинішній Президент України Л. Кучма підписав постанову за № 254, згідно з якою острову Хортиця надається статус Національного заповідника. Тоді ж міністром культури України І. Дзюбою затверджено "Положення про Національний заповідник Хортиця" й узгоджено з міністерством охорони навколишнього природного середовища (міністр Ю. Костенко) та заступником голови Запорізької обласної державної адміністрації М. Горошком.
Але досі Постанови № 254 і "Положення про Національний заповідник Хортиця" не виконано. Більше того, міською владою (яка згідно з законом не має права розпоряджатися землею Національного заповідника Хортиці), затверджено будівництво двох мостових переходів, двох шестирядних автомагістралей з відповідною інфраструктурою саме через центр острова.
Проблема з мостовими переходами через р. Дніпро існує ще з кінця 1980 років. Було запропоновано декілька проектів, які залишали Хортицю осторонь. Але проекти так проектами і залишились. Нині, грубо попираючи законодавство України, міський голова м. Запоріжжя вирішив будь-що добитися мети - збудувати мостові переходи саме через Хортицю - українську святиню.
Звертаємо увагу, що згідно з законом на території заповідників  забороняється  будь-яка господарська  та  інша  діяльність,  що    суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний  розвиток  процесів  та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти.
У зв'язку з цим вимагаємо   терміново передати землі Національного заповідника "Хортиця" у власність держави, а для вирішення необхідної транспортної розв'язки взяти за основу будівництво мостових переходів поза межами Національного заповідника "Хортиця".

8-й Збір ДСУ
12 січня 2002 р.
 

Василь Шкляр, володар "Золотого Бабая" та багатьох інших літературних лаврів, став абсолютним переможцем і Всеукраїнського конкурсу на кращий роман "Коронація слова". Його роман "Елементал" миттю побачив світ у престижному видавництві "Кальварія" і так само швидко зажив не лише заслуженої, але й скандальної слави. Річ у тім, що Василь Школяр, по-перше, підняв зовсім незайману в нашій літературі тему, а по-друге... власне із цього другого усе й починається: українець, вояк Французького іноземного легіону отримує завдання вивезти із окупованої Чечні дочку генерала, на яку влаштували дике полювання російські спецслужби. І горе тим москалям, які стануть йому на перешкоді у виконанні цієї місії. Плюгавих і кровожерливим федералів елементал мочить на кожному кроці, а особливо в туалетах - згідно з їхніми власними погрозами.
Російська преса не забарилася із звинуваченням автора. Бо це тільки в Москві можна тиражувати фільми про "хохлів-придурків",  "чеченців-бандитів" та інших  "недорозвинутих інородців". А ми... ми вже й самі давно розучилися показувати своїх героїв, особливо ж сучасних, і, можливо, найбільший здобуток Шкляра саме в тому, що в його "Елементалі", як і в попередньому його романі "Ключ", створено образи справжніх українців - незакомплексованих, певних себе, із гострим почуттям власної гідності.
Однак не шукаймо в цьому романі моралізаторства. Це авантюрно-містична, ба навіть, еротична історія, яка заворожує читача своїми художніми якостями і тримає нас у напрузі до останнього рядка. І справа не лише у гострому сюжеті, майстром якого є Шкляр. Думаю, що якби він навіть зруйнував сюжет у "Ключі" та "Елементалі", ми б читали їх все одно з цікавістю. Йдеться-бо про високопрофесійну інтелектуальну прозу справді золотої проби.

Євген КОВАЛЬ

Роман "Елементал" уже сьогодні можна придбати у книгарнях та замовити безпосередньо у видавництві "Кальварія": а/с 328, м. Львів, 79000, тел./факс (+38-0322) 98-00-39, 40-32-15.
 

У славному колись місті Черкаси живе і творить талановитий українець Олександр Солодар. Він  -автор кількох розвідок про свою рідну Чигиринщину, а саме: "Епоха змов (до історії селянських рухів на Чигириншині в ХІХ на початку ХХ століть)", "Чигирине, Чигирине, все на світі гине..." (проблеми дослідження динаміки чисельності населення Чигиринщини в ХІХ - ХХ століттях), "Юхим Ільченко", "Звивисті шляхи Свирида Коцура", "До історії повстанського руху в Україні", "Справа отамана Мамая", "Холодноярський окружний повстанком", "Комітет Визвольного Фронту України" (до історії збройної боротьби в Холодному Яру в 1945 - 1946 рр.) та інших. Окрім цих, надзвичайно цікавих і ґрунтовних праць, надіслав пан Олександр до редакції "Незборимої нації" й поему "Апостол". На наш погляд, ці твори свідчать, що у Черкасах живенепересічний поет і талановитий дослідник історії українського народу. Тільки про це мало хто знає, бо він ніяк не може   опублікувати свого доробку: виявляється, в Україні не так багато можливостей оприлюднити глибокі думкою і досконалі формою, патріотичні твори. Не маючи змоги опублікувати поему "Апостол" повністю, редакція вирішила оприлюднити першу її частину - "Народження". Беремо також обітницю впродовж 2002-го і наступних років публікувати історичні дослідження талановитого українця Олександра Солодаря. Бажаємо йому не зупинятися.
Довгого і щасливого шляху, Вам, дорогий друже Олександре!

Редакція газети "Незборима нація"
 
АПОСТОЛ

ПОЕМА

Себе здолати, певно, що непросто -
Роки неволі - втрачені роки.
Моїм пером карбовані рядки
Лягають не в літопис, а в апостол.

Народження

Ця з'ява з'яв, оманлива мана:
В страшному сні привиділись мені
Всі, хто згорів в жертовному огні
В Батуринах, у Коднях, Чигринах,
Стояли закривавлені навпроти,
Пекли вогнем їх погляди німі.
Я ж, занімілий, зрушити не смів,
Хоч захлинався в повені скорботи.
Десь там, куди ні думка, ані погляд
Ніколи вже, напевно, не пірне,
В осерді скам'янілого мене
Зродився інший Я, і станув поряд.
Той інший Я був виліплений із гніву,
У венах пульсувала кров'ю мста,
І ненависть кипіла на устах -
Я олово виціджував з оливи
Солодких слів промовців і героїв.
І олову забракло місця вже,
Воно пливло пожежею пожеж,
Несло мене в минуле за собою.
І не було ні в просторі, ні в часі
Живого клаптя на оцій землі!
Тут кожен нерв кривавився й болів,
Був кожен камінь спогадом напасті.
І, врешті-решт, не витримавши жаху,
Я пуповину з силою рвонув,
Я кинувся летіть на чужину,
Втікаючи від болю і від страху...
... Мене зустріли лагідно і гоже
Безпам'ятства безлюдні острови.
Блаженний рай... Отут повік живи,
Натомлений самотній подорожній...
Та тільки я надумав відпочити,
І за плечима в себе крила склав,
Така мене окутала імла,
Такими був  сповитий оксамитами,
Що навіть думки порване вітрило
Не відчувало, як надходить cмерть.
Безпам'ятством наповнений ущерть,
Спасенний острів обертавсь в могилу.
Позбавлений і помислів і чину,
Бо вже й вогонь у серці перетлів,
Покликав я востаннє журавлів,
Що з вирію вертали в Україну.
- Журавлики, маленькі журавлята,
Не дайте згинуть тут, на чужині,
На Батьківщину конче поверніть,
Візьміть мене з собою на крилята.
Візьміть мене, забутого, додому,
Я скалком болю вдома ладен буть...
Там ладаном для мене буде лють,
І там востаннє серце хай з судомить.
 

1. Книга Велеса - це перша тепер відкрита і блискуча оборона Віри Предків, а рівночасно заклик до рішучої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії.
2. Книга Велеса - це перший документ, який дозволяє заглянути безпосередньо у саму суть Віри наших Предків... Книга Велеса - це програма на століття перед нами.
3. Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу.
4. Саме з козацького роду повстане цей великий мислитель і пророк, щоб збудити нарід до духового життя, сотворити можливість піднесення його святої, козацької борні за волю народу на найвищий рівень справи духу, до висот космічної борні добра і зла, до визволення і проявлення своєї творчості.
5. Сьогоднішні провідники націоналізму шукають міту Києва. Його не треба ні шукати, ані творити. Він є у Вірі забутих Предків.
6. Національну Віру та ідеологію творять Народ і Пророки Нації.
7. І ще одна риса, і то - найважливіша в нашій Вірі і в Книзі Велеса: рабів не пускають до Неба! Воля людини - це найвища цінність! Раб гине духово. Раб є слугою свого пана. Він не має свого "Я", свого місця в Небі...
8. Прочитайте в Книзі Велеса, що зрадників, які втікали з поля бою - позбавляли можливості продовження роду і продавали в неволю... Вони не заслужили бути між вільними, коли зрадили їх боротьбу саме за волю під Сурожем і Херсоном! Скажете - жорстоко! Так було. Воля є найвищою цінністю! Ще вищою є героїчна оборона Волі...
9. Смерть - це двері до Вічності. Смерть - це найбільше Свято!

Володимир ШАЯН. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.
Стилістика збережена. Продовження в наступному числі.
 

Наша вірність жити ідеями, за які поклали голови незабутні лицарі збройної боротьби за українську державність з часів 1917 - 1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя.
Симон ПЕТЛЮРА

Проти України підносяться всі диригуючі сили - явні й приховані - сучасного "прогресивного" світу: найголовніша з них - це сила захланного московського месіянства, сила "старшого брата" Каїна. Він дає нам до вибору, або знищити нашу національну душу і поклонятися московським шаманам, або зникнути фізично. Тим самим ставить перед Україною дилему - згинути самій або знищити його.
Дмитро ДОНЦОВ

Ніяка імперія не може існувати без божества, перед яким, як перед символом імперської сили, єдності і маєстатності, мають всі без винятку схиляти свої серця.
Лев СИЛЕНКО

Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя. Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу.
Микола МІХНОВСЬКИЙ

До того часу, поки нами будуть "керувати" зайди від інших народів та хохли-слимаки, які за юдин гріш запопадливо служать національним меншинам і нехтують інтересами корінного населення, поки колоніальна адміністрація не буде замінена національною, доки ми не усвідомимо, що маємо збудувати саме Українську національну державу - не буде ладу в Руси-Україні, не будуть нас поважати інші народи, наша незалежність буде хисткою і нові голодомори та геноциди цілком можливі.
Андрій КУЛІШ

...Духа живого вдмухнути в приспаного історією велетня, перетворити сиру етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю - я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей.
Сергій ЄФРЕМОВ
 

2 грудня 2001 р., на 62-му році життя перестало битися серце людини надзвичайної мужності і непересічного таланту, відомого письменника і громадського діяча Володимира Омеляновича Забаштанського.
Володимир Забаштанський народився 5 жовтня 1940 р. в с. Браїлові Жмеринського району Вінницької області... Внаслідок нещасного випадку вісімнадцятилітнім утратив очі та руки. Здавалося, кінець. Настало каліцтво... Але довгі місяці, роки за юнака боролися не тільки лікарі, а й він сам, виявивши неабияку силу волі, прагнення до діяльного життя, феноменальні здібності до науки і творчості. Успішно закінчивши філологічний факультет Київського університету, Володимир Забаштанський і далі глибоко опановував рідну літературу, культуру, по-справжньому захопився поезією. Він - автор багатьох збірок і книг...
Володимир Забаштанський, не кривлячи душею, завжди чесно, сміливо обстоював справедливість, національну гідність, боронив мову та культуру рідного народу... Володимир Забаштанський - лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка... Нагороджений орденами "Знак пошани" та "За мужність", Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.
Світлий образ Володимира Омеляновича Забаштанського назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав, поруч із ним працював.

Рада Національної спілки письменників України,
Рада Київської організації НСПУ,
Комітет з національної премії України імені Тараса Шевченка
 

Книга "Повернення отаманів Гайдамацького краю" просякнута духом Визвольних змагань. Не дивно, що в моїй уяві ясно постають постаті наших героїв.
З великою пошаною дивлюся на цих людей.
Стає боляче, що їх немає зараз. Якби вони жили серед нас, Україна таки була б українською!

Тетяна КОСЕНКО
м. Вінниця

Книжку можна придбати в редакції "НН". Вартість з пересилкою 12,5 грн.
 

Молодий воїн, українець, спершу австро-угорської, потім української армій, взяв собі за звичай писати щоденник. Записував, де був, в якій частині служив, хто були його командири і товариші, чим був наповнений кожний день. І так із листопада 1918-го по квітень 1920 року. Своїм почуттям давав волю лише зрідка.
Книга "Батарія смерті" Володимира Галана (Червона калина, 1968. 240 с. Наклад 1500 примірників) складається з двох частин. Перша - це бойовий шлях сотника УГА у складі 2-ї батареї 10-го артилерійського полку, друга - це життя юриста, знавця банківської справи, визначного діяча української діаспори в США. У книзі вміщено рідкісні світлини, а також 8 оригінальних мап.
Слід зазначити, що книга читається дуже легко. Шкода, що вона досі не перевидана в Україні.

Михайло ГОНЧАР
 

Складність висвітлення життя сотника кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця полягає в обмеженому колі джерел. Насамперед, це "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського та спогади зведеної сестри (по батькові) Кириченко Федори Маркурівни.
Іван Маркурович Компанієць народився в с. Суботові Чигиринського повіту Київської губернії у 1890-х роках. У селянській сім'ї, крім нього, було ще троє дітей: старші брати Степан і Харитин та молодша сестра Федора. Долі їх склались по-різному. Степан працював у волосній управі с. Суботова, потім - у Крилівському лісництві, коло нинішнього м. Кременчука. Харитина - конокрада і вбивцю - у 1920-х роках селяни скарали на смерть самосудом, впіймавши на місці злочину. Сестра Федора, 1904 р. н., і нині проживає в селі.
Про дитячі та юнацькі роки Івана Компанійця інформації вкрай скупі. Відомо, що закінчивши п'ятикласну суботівську школу, він деякий час у ній викладав. Потім поїхав до м. Новоросійська (Краснодарський край) на заробітки - поїздки до південних губерній Росії були дуже поширеними серед місцевого населення. До рідних країв Іван Компанієць повернувся в 1918 році, маючи вже військовий досвід.
В 1919 - 1920 рр. у Суботові безроздільно панував Свирид Коцур, керівник "Чигиринської республіки", який вів збройну боротьбу проти всіх, хто не    поділяв його поглядів. За свою бурхливу біографію проти кого тільки він не боровся: проти Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії, проти денікінців і червоних, врешті, проти холодноярців.
Стосунки з односельцем і далеким родичем Свиридом Коцуром у Івана Компанійця не склалися з самого початку. Під час суперечок справа доходила до зброї... Коцурівці довго полювали за Іваном. "Прискочить, було, з товаришем чи сам із Холодного Яру вночі, - згадувала Федора, - і говорить, щоб вікна позавішувала, бо стрельнути можуть. Звали один одного не "товариш", а "добродій" чи "пан". Чула, як товариш звав Івана: "Пане сотенний!"1
У словесному портреті сотника розбіжностей не має: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього у книзі Юрія Горліса-Горського, осавула штабу полку гайдамаків Холодного Яру: "Розмовляючи з ним, - писав Юрій Горліс-Горський, - я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані брови, палкі чорні очі - ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався - здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса" 2. Довершила образ Івана   Компанійця сестра: "Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка - сива, шлик - червоний, чемерка - чорна, обкладена сивим, пояс - червоний, штани - червоні, як козацькі, широкі, чоботи - лаковані" 3. А пояс зав'язаний "по-козацьки" 4. Це чітко видно на фотографії.
Батько, боючись за життя сина, час од часу прохав його облишити небезпечну справу, на що Іван відповідав: "Як сволоч уб'є, то не візьмете мене в Суботів. А як взнають добродії, то поховають в Холодному Яру. Не хочу, щоб на мою могилу тут паскудили" 5.
Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки "бігали до манастиря молитися до його чорних брів" 6. Власне, через жінку, "вдовичку" з с. Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси - Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 р. він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у   засідку коцурівців. Люди говорили, що якби не осічка, залишився б Іван живий...
Холодноярець Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був буквально розлючений, що Іван загинув "ні за цапову душу" - "із-за якоїсь задрипаної спіднички". "Думаєш, - говорив Чорнота Залізняку (Юрію Горлісу-Горському), - багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?" 7.
Похорон був величним і надзвичайно велелюдним. Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.
Деякий час, поки існував монастир, за могилою доглядала двоюрідна сестра Івана, яка була черницею. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули...
За свідченням Юрія Горліса-Горського, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак  під час промови на кладовищі Мотронинського монастиря назвав сотника Компанійця "одним із найкращих борців" 8.

Віктор ГУГЛЯ,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
с. Суботів Черкаської обл.

Джерела
1, 3,5. Кириченко Федора Маркурівна, р. н. 1904, с. Суботів.
2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Червона Калина (Львів), 1992. - С. 21.
4. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. - Оберіг (Київ). - 1991. - Т. 2. - С. 387.
6, 7. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Червона Калина (Львів), 1992. - С. 25.
8. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Червона Калина (Львів), 1992. - С. 27.
 
 

25 листопада 1897 р. у родині Івана Даниловича та Палажки Шорубалків народився третій син - Іван. Його мати Палажка була донькою Олекси Шевченка,   прадідом якого був Панько Шевченко, який копав криницю гайдамакам у Лебединському лісі поблизу монастиря.
Іван змалку тягнувся до науки. Закінчив чотири класи церковно-приходської школи та реальне училище у м. Чигирині. Над усе він любив творення, проростання. З раннього дитинства душею потягнувся до садка, а серцем - до "Кобзаря" Тараса Шевченка. Любив садити дерева: яблуні і груші. Гарно танцював гопак. З пісень найкраще співав "Закувала та сива зозуля".
Коли вибухнула Перша світова, був мобілізований до війська. Незабаром його відправили навчатися у Феодосійське військове училище, яке він у 1917 р. закінчив.
Під час Національної революції був за Самостійну Україну, воював із комуною в Чигирині. У 1918 р. за Петлюри був комендантом м. Шполи. Тоді ж створив і очолив кредитне товариство для селян. Коли прийшли більшовики, то взяли у заложники старшого брата Ларіона. Виводили його на розстріл... У Ларіона від цих переживань чуб посивів... Невдовзі він, як і батько Іван Данилович, помер, лишивши круглим сиротою п'ятирічного Василька, у якого в 1923 р. померла мати.
Після поразки Визвольних змагань Іван, маючи на руках малих братів і сестер, зайнявся господарством. Вів його на науковій основі. Із саджанців, які придбав на Мліївській садстанції Симиренка, посадив гарний сад.
У 1924 р. разом із сестрою Яриною та створеним ними ініціативним гуртком встановив у м. Шполі пам'ятник Тарасові Шевченку. Бронзову скульптуру привезли волами аж із м. Звенигородки - його зробив знаменитий Калень Терещенко. Окрім самого Тараса Шевченка в кожусі та смушковій шапці, навколо були барельєфи героїв його творів: Катерина з дитиною, селяни-гайдамаки з вилами та косами (пам'ятник простояв до 1964 р., аж доки комуністи не визнали його буржуазно-націоналістичним, замінившли на новий).
Попри тяжку хворобу (відкрита форма туберкульозу) у 1928 р. Івана Шорубалка було заарештовано і вислано у Кара-Калпакію, де він зрошував землю, точніше піски. Вийшло так, що сухий клімат Кара-Калпакії пішов йому на користь.
У 1933 р. Іван допоміг рідним не вмерти від голоду. В 1937 р. - знову арешт. Забирали його з м. Душанбе. В той же рік арештували й чоловіка Іванової сестри Ярини Дмитра і розстріляли разом із членом ініціативного гуртка зі вшанування Тараса Шевченка Туровським. Розстріляли чи то у Києві, чи то в Черкасах.
Брата Пантелеймона, 1896 року народження, забрали у 1938-му. Він мав п'ятеро дітей. Його розстріляли в тому ж 1938 р. в Умані, а, може, й у Вінниці. В 1958 р. (чи 1959-му) бабі Палажці прийшло повідомлення з районного ЗАГСу, що її син Іван Іванович Шорубалко помер у Хабаровському краю, в бухті Нагаєво. Життя Івана Івановича Шорубалка обірвалося в 1942 р. - в неволі за волю України.
Сестра Оксана ще не один рік, особливо як зацвіте сад, у розпачі повторювала: "Де ж мої брати?"
А сад рясно родив. Деякі яблуні вродили і 2001 року. І яблука смачніші, ніж сучасні сорти.
На нашій садибі, де Іван мріяв виростити диво-сад і де ще стоїть стара хата, хотілось би встановити камінь пам'яті. Але чи вдасться, не знаю.
Олена КОЛІСНИК
м. Шпола Черкаської обл.
 

Іван Петрович Косовський народився у с. Волиці, що на Фастівщині, у багатодітній селянській родині. Закінчив чотирикласну земську школу з агрономічним ухилом. Як старшина царської армії взяв участь у Першій світовій війні. В 1918 р. призначений військовим комендантом м. Василькова Київської губернії. 8 жовтня 1918 р. одружився на хористці Веприцького церковного хору Євгенії Корж, дочці вепричанського господаря Сака Олексійовича Коржа, великого українського патріота.
Євгенія Саківна подарувала чоловікові трьох дітей: Віктора, 1921 р. нар., Володимира, 1923 р. нар. та Ольгу, 1925 р. нар.
Коли Володимир підріс і почав складати вірші російською мовою, батько застеріг сина: "Справжній поет повинен писати мовою свого народу". А дід Володимира Сак Олексійович і від себе додав: "Не пиши, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши, як плаче наш голодний народ, пограбований більшовицькими катами". Запам'ятався Володимирові і такий вислів Сака Олексійовича: "Слухайте, малі, і здоров'я, й сила - все в землі. Бо без неї - української землі, ми - біля чужого столу холуї".
Батьківська і дідова наука не минула даремно: Володимир, а згодом і його молодша сестра Ольга стали на шлях боротьби за Українську державу. Володимира, як і батька, було репресовано у 1938 р. Ольгу ув'язнили 1944 року. Цитуємо документ, який підтверджує, що і Ольга, і її брат Володимир стали зразковими українцями:

"Копія
Секретно
Екземпляр №89

ВИРОК

Ім'енем  Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1944 року, грудня 7 дня, Військовий Трибунал військ НКВД Київської області в місті Києві, в помешканні Військового Трибуналу, в закритому судовому засіданні, в присутності головуючого, майора юстиції Молокова і членів: старшого лейтенанта Хохлової та тов. Савельєва при секретарі Рисловій, без участі обвинувачення і захисту, розглянув справу зі звинувачення громадянки СРСР - Косовської Ольги Іванівни, народження 1925 року, уродженки і жительки с. Веприк Фастівського р-ну Київської області, українки, з селян-середняків, безпартійної, закінчила дев'ять класів середньої школи, не заміжньої. Батько, Іван Косовський, в 1938 році репресований органами НКВД, брат, Володимир Косовський, в 1938 році засуджений як член ОУН органами НКВД за ст. ст. 54-1 і 54-11 УК УРСР.
Справами попереднього і судового слідства

ПОСТАНОВИВ:

підсудна Косовська Ольга жила на тимчасово окупованій території, в Фастівському районі, в квітні місяці 1943 р. була прийнята в члени ОУН, ведучи боротьбу проти  СРСР за від'єднання Радянської України.
Будучи членом ОУН, Косовська особисто придбала для ОУН друкарську машинку і розповсюджувала на ній контрреволюційні націоналістичні листівки та заклики ОУН.
Як член ОУН Косовська була зв'язана з іншими членами ОУН: Бабичем Миколою, Кравченком Василем та іншими.
На основі викладеного, Військовий Трибунал визнав Косовську винною у скоєному злочині по ст. ст. 54-1 і 54-11 УК УРСР, але суд знайшов можливим не засуджувати до Вищої міри покарання (ВМ), а застосувати ст. 2 Указу від 19 квітня 1943 року. І, керуючись ст.296-297 УК  УРСР,

ВИНІС  ВИРОК

Косовську Ольгу  Іванівну на основі ст. 2 Указу від 19 квітня 1943 року відправити на висилку на каторжанські роботи строком на (20/5) двадцять років із поразкою в правах, пункти "а", "б", "в" ст. 29 УК УРСР на п'ять (5) років, без конфіскації майна, за відсутністю його.
Строк  звинувачення Косовської начисляти з 4 серпня 1944 року.
Вирок остаточний і касаційному оскарженню не підлягає.
Точний за належними підписами.
Вірно: Головуючий, майор юстиції Молоков.
Копія вірна".

Ольга і Володимир Косовські з честю пройшли через всі випробування російських тюрем та концтаборів. Вороги не спромоглися зламати їх. Володимир до останнього дня свого життя і словом, і ділом служив Батьківщині, зокрема, видав кілька збірок власних поезій, звісно, українською мовою. А Ольга, майстер народного мистецтва України та активний діяч Братства вояків УПА, стала учасником і організатором десятків, а, може, й сотень заходів патріотичного спрямування.
Наприкінці цього нарису хочеться побажати вірній дочці українського народу Ользі Іванівні Косовській-Михайличенко ще багато літ творчої праці на благо нашого народу.
А нагородою за подвижницьке життя для неї може бути лише українська Україна, яку мусимо здобути.

Історичний Клуб "Холодний Яр"
 

Нещодавно заступник Голови Херсонської обласної державної адміністрації В. Лебедь заспокоїв українську громадськість херсонських степів, підтвердивши, що вибори 31 березня в Україні будуть відкритими і прозорими. Не приховуючи своїх прозорих намірів, він видав на гора документ, який називається "Про суспільно-політичну ситуацію в області напередодні парламентських виборів 2002 року та завдання місцевих органів виконавчої влади".
Благородний В. Лебедь міг зашифрувати документ. Але не зробив цього. З принципових мотивацій. Того вимагав його кодекс честі. Завдячуючи кришталевій чесності п. Лебедя тепер кожний громадянин має можливість зазирнути в документ, який наочно демонструє всі переваги української демократії, принциповість регіональних еліт та міцність української держави.
Отож, якими конкретно були батьківські настанови добродія Лебедя?
По-перше, він закликав місцевих керівників всіляко підтримувати діяльність виборчого блоку "За єдину Україну" та сприяти всім партіям, які входять до нього, зокрема, залучати прихильників до лав партії "Трудова Україна".
По-друге, рішуче "проводити контрзаходи щодо недопущення консолідації та співпраці" Соціалістичної партії України та "Батьківщини".
По-третє, "керівництву райадміністрацій, міськвиконкомів послідовно проводити роз'яснювальну роботу в ЗМІ щодо відсутності в діях пропагандистів від КПУ конкретних механізмів реалізації їх лозунгів по вирішенню нагальних проблем у населення".
Реалізація намірів благородного п. Лебедя безумовно приведе до здійснення мрій справжніх демократів про структуризацію не тільки Верховної Ради України, а й населення. Як кажуть, давно пора.
Ось тільки незрозуміло, чому деякі українські політики піднімають ґвалт із приводу листа пана Лебедя? Хочуть, щоб він надалі шифрував свої накази? Не бажають, щоб вибори в Україні були прозорими? Невже їх не заспокоює те, що Херсонську обласну державну адміністрацію віднедавна очолює відомий борець за права людини і, зокрема, журналістів, колишній міліцейський міністр, кришталевої душі генерал-орденоносець пан Юрій Кравченко? Адже його присутність на посаді голови є гарантією того, що на Херсонщині правопорушень, як би того дуже хотіли деякі опозиційні сили, не буде.
Отож, можна не переживати за вибори в Херсонській та інших областях, - вони відбудуться, й їхній результат вже забезпечений.
То пощо тривоги? Адже влада демонструє справжню батьківську турботу... Про летаргійний спокій населення. Яке колись було народом. Козацьким, небезпечним для експериментаторів всіх відтінків.
Козаки шукали ворога.
Населення ж шукає спокою і безпеки. Воно розуміє: боротися за свої права небезпечно. І має свою рацію.
Тому й Лебеді не приховують своїх пісень.
Чи стануть вони, ці пісні, останніми?.

Р. К.
 

Останнім часом Дніпропетровська обласна організація політичної партії "За Русь единую", яку очолює В. Лошкарьов, та громадська організація "Русское движение Украины" на чолі з В. Каніщевим активізували свої зусилля в ділянці "красного письменства". Так вони розверзлися низкою провокаційних листівок: і з приводу Всеукраїнського перепису населення, і на захист землі "їхніх предків", тобто СССР. Своєю заявою їм відповіла і Дніпропетровська обласна організація УНР. Її голова Іван Шулик вимагає від обласної прокуратури порушити   кримінальну справу проти керівників п'ятої колони - "за розпалювання міжнаціональної ворожнечі", а від управління юстиції - переглянути правомірність реєстрації названих організацій.
Попри наші давні симпатії до Івана Шулика за його багаторічну українську діяльність, не можу не відзначити наївності його звернень. Та й до кого, власне, вони звернені? Чи не до тих же лошкарьових і каніщєвих, тільки з трохи іншими "фаміліямі"? Переконаний, що заява ДОО УНР, як і заяви її опонентів, є ніщо інше, як холості постріли, завдяки яким імітується боротьба. На жаль, національно-визвольна боротьба звелася до слова. Тільки до слова. І в цьому наша трагедія.
В заявах лошкарьових та каніщевих, попри їх неталановитість, все ж є конструктивна частина: вони справді розпалюють очищуюче багаття міжнаціональної боротьби.
Якого нам давно не вистачає.
Хай "Бог війни" благословить їхні діяння.
Бо температура кипіння "дружби" між Україною Кучми і Росією Путіна загрозливо зростає.
Нам вже час прийняти виклик.

Роман КОВАЛЬ
 

Сергій Одарич, відомий колись як принциповий український діяч, очолив нині виборчий штаб партії "Яблуко", підтвердивши сенс знаменитої фрази: "Ідея - ідеєю, а жити якось треба!"
Ось і живе-працює тепер разом із М. Бродським у виборчому штабі. З татусем Бродським. Який наприкінці минулого століття елегантно облегшив життя, принаймні кишені, багатьом українським громадянам. І йти їм стало легше. Бо власні гроші вже не відтягували кишень.
Сподіваємося, що один із засновників Руху Сергій Одарич та об'єднання "Чисті руки" за допомогою своїх вічно чистих рук і прозорих помислів й грошей, що не пахнуть, допоможе нам знову мати на довгих чотири роки у Верховній Раді справжнього захисника українських національних інтересів М. Бродського. Та його друзів. Численних друзів.
Може, за допомогою Одарича і одаричів сповниться нарешті мрія Дмитра Павличка, щоб євреї жили в Україні краще, ніж в Ізраїлі. Може, тоді і покращиться катастрофічна демографічна ситуація, - адже сотні тисяч наших колишніх "соотєчєствєнніков" повернуться. І ми знову зможемо обійняти їх.
І поступитися місцем на нашій землі.
Хай славиться у віках ім'я невтомних українських патріотів С. Одарича і М. Бродського! Діяльність яких торує шлях до возз'єднання двох братніх народів.

Р. К.
 

Чигиринці - терплячі і стримані у своїх емоціях - обліковців зустрічали привітно. Та коли у них запитували про рідну мову, відповідали дещо знервовано: "Ну, звичайно українська!" Так само категорично відповідали й росіяни: "Ну, конечно же русский язык!" І мені ставало ніяково задавати це питання іншим, адже відповідь була прозорою: рідна мова - це мова роду; якщо ти українець, то й рідна мова твоя - українська.
Водночас звернула увагу, що чимало циган (а у нас у Чигирині вони мають цілий квартал) відповідали, що вони за національністю українці і мова їхня рідна - українська.
Цікаво було й спостерігати, як деякі студенти гаряче заперечували, що вони вільно володіють російською мовою - не хотіли, щоб знання ними російської було використано в антиукраїнських цілях.
Та найголовнішим висновком, який я зробила, слухаючи відповіді та коментарі чигиринців, був той, що всі вони - незалежно від національності - з недовірою ставляться до нинішнього керівництва України.
Лідія УЛЯНИЧ
м. Чигирин
Черкаської обл.
 

Мені довелося брати участь у з'їздах різних партій. Всі вони проходили за схожими сценаріями. Наперед було призначене певне коло промовців, які повторюючи заяложені істини, наводячи на делегатів дрімоту і нудьгу. А от збори ДСУ відбуваються по-іншому. Так і на 8-му Зборі ДСУ, який 12 січня пройшов у Києві, слово було надане всім бажаючим. Жодна людина не залишилася ображеною через те, що їй не дали висловитись. Думки були різні, але загалом - оптимістичні, і сприймалися делегатами доброзичливо. В залі було справжнє коло друзів, які сприймали один одного, як кажуть, з півслова.
В ДСУ немає партійних функціонерів, до яких треба записуватись на прийом. Кожний делегат з'їзду міг вільно поспілкуватись із Головою ДСУ і його заступниками.
Якою ми хочемо бачити Україну? А саме такою: влада має бути відкритою і доступною для людей.

Наталка ЄГОРОВА