Після теракту в Америці світ і досі здебільшого переймається запитанням "Хто?" і майже не чути голосів "Чому?" Чому теракти  трапляються в США, Англії, Росії, Туреччині, але не в Канаді, Україні, Греції чи Швеції?.. Адже тероризм - не просте явище, аби зводити його до сліпого фанатизму чи спотвореної психіки виконавців. І якщо подекуди збагнути логіку певного теракту важко, то за багатьма іншими легко читається принцип продовження війни іншими засобами з боку слабших, поневолених сильнішими...
Логіка Москви чи Вашингтону є логікою переможця, що вважає цілком "людяним", "моральним" і "правомірним" змішати із землею  непокірний народ, кинувши проти нього всю свою військову потугу, але трактувати протиправним і аморальним, коли серед тих, хто вижив, знаходяться такі, що згодом привозять до столиці переможців бомбу... Мовляв, це заборонені прийоми - ну, як жінці бити поміж ніг ґвалтівника...
Кажуть, що тероризм веде до загибелі ні в чому не винного мирного населення. Та чи справді невинного? Російська і американська експансія в усі часи трималася на імперіалістичному менталітеті рядових громадян. Вони самі обирали і підтримували владу, що здійснювала і продовжує здійснювати політику державного тероризму у відношенні до інших народів. Та тероризм одних породжує тероризм інших, а агресія - жадобу помсти...
За все колись доводиться платити. І рядові американці та росіяни заплатили: за некритичне ставлення до зовнішньої політики своїх держав впродовж багатьох років і наївну віру в те, що їм, наймогутнішим, все зійде з рук.
Події 11 вересня в Нью-Йорку та Вашингтоні шокували і приголомшили американців. Та замість бажання помститися, яке нині превалює серед американців, їм варто було б замислитися над витоками трагедії. Вони мусили б зрозуміти, що світ не надто воліє поширення на свою територію американських цінностей і не вважає гамбургер за найвище досягнення цивілізації.
Хотілося, щоб менталітет рядових американців змінився. Можливо, для цього їм знадобиться не лише час, але й новий Кеннеді - краще б без Далласу. Бо сама лише помста під прапором "правосуддя" без кордонів у стилі Буша - пряма дорога до нових "феєрверків" і випробувань різноманітних видів зброї на американській території новими камікадзе.
 

Ми, повноважні представники партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування, які представляють різну ідеологію і всі прошарки населення, оголошуємо про наміри створити політичний передвиборний блок "За оновлену Україну".
Ми вирішили взяти участь у парламентських виборах, усвідомлюючи недооцінку вже сформованими блоками реальної загрози радикального лівого реваншу, можливість якого дають протестні настрої, що зростають у суспільстві внаслідок пограбування його олігархічно-мафійними кланами. На нашу думку, вже існуючі демократичні блоки більше зайняті виясненням стосунків між собою, ніж думкою об'єднатися в боротьбі проти тих, хто тяжіє до лівого екстремізму.
Окрім того, ми розуміємо нагальну необхідність рішучого оновлення законодавчої влади та широкої ротації керівників виконавчої влади, які не спромоглися вирішити насущних проблем українського суспільства. Оновлення повинно торкнутися всіх сфер життя суспільства - політики, економіки, екології, моралі.
Однією з важливих причин невирішення цих непростих проблем є звуження спектру партій, представлених у владі, відверте ігнорування позиції, досвіду й уміння тих, хто не представлений фракціями у Верховній Раді України.
Наша принципова позиція полягає в тому, що для побудови Української держави, де в пошані було б право людини на достойне життя і користування всіма позитивними надбаннями вільного світу, необхідно використати конструктивну енергію і професійні здібності всіх, хто бажає добра нашій спільній Батьківщині - незалежно від етнічного походження, віросповідання, освіти чи професії. Тому ми прагнемо використовувати у своїй передвиборній діяльності позитив як основу політичної діяльності...
Не дивно, що ми проголошуємо створення не вузько- чи міжкланової, а відкритої для прихильників нашої ідеї політичної коаліції, заснованої на пріоритеті інтересів нашої держави у світі та пріоритетів прав громадян України.
Ми готові до співпраці з усіма, для кого визначальним є благо нашої спільної Батьківщини. Тому й оголошуємо наш передвиборний блок відкритим для інших партій та громадських організацій, які поділяють нашу позицію, і закликаємо їх до співпраці в ім'я добра України та її громадян.

Засновники блоку "За оновлену Україну":

Голова Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" Роман КОВАЛЬ

Голова Зеленої партії України XXI Орест МЕЛЬНИКОВ

Голова Ліберальної партії України (оновленої) Павло В'ЯЛОВ

Голова партії "Національно-демократичне об'єднання "Україна"
Григорій КУЗЬМИЧ
 

Вже перші дні Всеукраїнського перепису населення виявили масові порушення: відомості заносили олівцем, часто в зошити чи якісь папірці. До деяких родин обліковці заходили двічі, мотивуючи тим, що "заткнули" кудись папірець із даними.
Навколо мови були суцільні спекуляції. Питання задавались у тенденційній інтерпретації: "Чи знаєте Ви українську мову добре? Чи володієте ви українською мовою в тій же мірі, що й російською?" Якщо ні, то в анкетах знання української мови не фіксувалося.
Вважаю, що громадянин мав би самостійно записувати анкету перепису без втручання з боку обліковця. І не олівцем, а ручкою. І обов'язково ставити підпис. Без нього всі проголошені відомості не мають юридичної сили.
Обов'язок обліковця повинен бути лише в тому, щоб рознести по квартирах анкети, а потім забрати вже заповнені - і без жодних коментарів чи агітації. Лише в такому випадку дані перепису могли би бути достовірними. Оскільки цього не сталося, то не важко передбачити, що перепис планувався не стільки для вияснення ситуації в Україні, а до ще більшого її затуманення з метою дезинформації населення у вигідному для влади плані.
Вважаю, що результати цього перепису слід визнати недійсними - хоча б на підставі відсутності підписів громадян України на анкетах.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

Високошановне панство! Всесвітньо відома пам'ятка історії, культури і природи - острів Хортиця - є священним місцем для кожного свідомого українця. Протягом існування радянсько-компартійного режиму ця святиня була доведена до катастрофічного стану. Цьому сприяли будівництво Дніпрогресу, Каховського водосховища, безладна забудова міста Запоріжжя, до території якого входить острів Хортиця.
Сьогодні політика, спрямована на руйнацію Національного заповідника України Хортиця, триває. Обласне та міське керівництво намагається проштовхнути через Верховну Раду зняття статусу Національного заповідника і створити Національний парк. Це дасть їм змогу приватизувати землі острова Хортиця, створювати гольф-клуби, автозаправочні станції, будувати іподроми, мости через обидва річища Дніпра і острів Хортицю тощо. Мотивує місцева влада прагненням розв'язати транспортну проблему - спорудити додаткові мости
Під час будівництва буде неминуче знищено рідкісний рослинний і тваринний світ, культурно-історичні шари Хортиці, могили і святилища наших давніх предків - засновників Середньостогівської (якій понад 6 тисяч років) та інших культур.
Окрім того, нині на Хортиці є понад два десятки баз відпочинку, які належать підприємствам міста та деяким особам. Вони фактично не контролюються місцевою владою. Більшість земель острова влада не поспішає передати заповіднику, що  призводить до безладдя в землекористуванні. Досі не виділено коштів на інвентаризацію нерухомого майна острова Хортиці. Фактично всі п'ять років Національний заповідник "Хортиця" існує тільки на папері. Це, на жаль, влаштовує не тільки місцеву владу, але й верхні ешелони влади України, які потурають цьому безладдю.
Природні та культурні пам'ятки острова руйнуються. Каховське водосховище щороку підмиває й поглинає берегові смуги острова, які не укріплюються. Розмиваються балки, байраки, яруги, стежки. Щороку на острові виникають десятки пожеж, які знищують великі площі лісу й степу, гинуть птахи та звірі. Але в заповіднику немає навіть пожежної частини...
За останні роки археологами знайдено більше 40 унікальних па-м'яток історії державного та світового значення (святилища доби ранньої бронзи, стародавні поселення індоєвропейців, пам'ятки часів Запорізького козацтва та інші). Але вони досі не музеєфіковані, бо заповідник не має на це коштів та дозволу Міністерства культури.
Щоб Хортиця справді стала Національним заповідником необхідно відселити мешканців незаконних поселень, які є на острові. Але цією проблемою влада не займається. Тим часом мешканці взимку нищать ліси, щоб обігріти власні будинки.
Землі Інституту механізації та електрифікації тваринництва (а їх на острові 1200 гектарів, що становить більше половини земель усього острова) не передані заповіднику, віддаються в оренду будь-кому в т. ч. й корейцям.
Звертаємося до всіх свідомих українців світу за сприянням, щоб унікальна пам'ятка острів Хортиця була занесена ЮНЕСКО до списку пам'яток світового значення. Це буде основою для її подальшого збереження і захисту від руйнувань.
Питанням захисту та збереження Хортиці нині займається громадська організація - Запорізька міська асоціація "Захистимо Хортицю", яку очолює народний депутат України Анатолій Єрмак. Бажаючі сприяти нашій спільній справі можуть звертатися за адресою організації: 69000, м. Запоріжжя, вул. Гагаріна, буд. 12, кв. 3 а. Телефони: (0612) 52-43-41, 69-72-99.
 

Книга є збіркою радіопередач авторського циклу Романа Коваля "Отамани Гайдамацького краю", який у 1998 та 2000 - 2001 роках прозвучав на Першому каналі Українського радіо.
Книга повертає імена непересічних провідників революційного повстанського козацько-селянського руху 1917 - 1920-х років, який тривалий час незаслужено був затаврований як  "бандитський" та "анархічний".
"Історія колись скаже, хто я був і де дівся", - писав 26 жовтня   1923 р. в останньому листі з полтавської в'язниці вереміївський отаман Холодного Яру Іван Савченко-Нагірний. Це спадало на думку, мабуть, й іншим козакам, які, віддаючи своє життя за Українську державу, не хотіли безвісними канути у Лету і, певно, розраховували на добру пам'ять наступних поколінь.
Історична пам'ять - це запорука існування нації. Автор передає сучасникам найцінніший скарб - пам'ять про Визвольні змагання, про українських героїв, яскраві спалахи життя яких світитимуть майбутнім поколінням на історичних дорогах української нації.
Розрахована на широке коло читачів.
Книжку можна придбати в редакції "НН". Вартість sз пересилкою 12 грн.
 

Так називається публіцистична книга відомого українського громадського діяча кінця 1980-х та початку 1990-х років Юрія Микольського.
Юрій Микольський був одним із творців Львівської філії Української Гельсінської Спілки, завідувачем ідеологічного відділу Львівської обласної організації Української республіканської партії, заступником голови Української Міжпартійної Асамблеї, Головою секретаріату Антибольшевицького Блоку Народів, членом Проводу ОУН, членом Головної Булави Братства вояків УПА. Окрім цього, він був палким трибуном. Хто бував на львівських чи київських мітингах тих революційних часів, мабуть, і досі не забув полум'яне слово безкомпромісного і по-юнацьки задерикуватого Юрія Микольського.
Він ніколи не приховував своїх поглядів, часто загострених до некоректності. Його полемічний жар інколи переходив у шал - він навмисно не збавляв швидкості, коли віщував правду, чи намагався спровокувати її виверження. Там, де інший промовчав би, щоб не нариватися на неприємності, щоб не наживати собі ворогів, пан Микольський рубав із плеча, безцеремонно випихував із трону тих, хто безцеремонно намагався влізти на нього.
Так бурхливо Юрій Микольський поводив себе не тільки на мітингах чи у телевізійних студіях. Він і вдома такий. Наприклад, на кухні, під час вечері, яка заповідалася як тиха розмова про сокровенне... Ні, пан Микольський, по-юнацькому завзятий, імпульсивний, гарячий, вскакує з табуретки і починає рубленими фразами, голосно, як на мітингу, вправляти мізки... Інколи складалося враження, що він навмисно провокував співрозмовника, прагнув вивести його з рівноваги - щоб той на хвилину перестав себе контролювати і зопалу і сам сказав правду.
Коли на кухоньці вілли Микольського у в Карпатах, куди він запрошує своїх друзів "відпочити", зчиняється гармидер і пекельна суперечка, пан Юрій раптово заспокоюється і слухає. Задоволено слухає. Він свого досяг. І почув правду від людини, яка не збиралася її промовляти.
Тоді пан Юрій стихає, стає ввічливим, коректним, москалі сказали б, "уміротворьонним".
Так про які, пане Юрію, 77-ім йдеться?
Більш молодого українського політика я ще не зустрічав...
Хоча від активної політичної діяльності пан Юрій вже відійшов.
Але політика ніяк не може від нього відійти: його вілла притягує до себе багатьох політичних діячів, он навіть сам пан прем'єр Віктор Ющенко завітав до оселі-музею на вул. Січових стрільців, 2 у Славську на Різдвяні свята.
Юрій Микольський - чи не найобізнаніша людина у всьому, що стосується українського життя і проблем. Попри те, що пан Юрій живе в горах, він краще орієнтується у політиці, ніж його численні гості - з Києва чи Львова, з Німеччини чи США. І запорукою цьому - його потужна антена, яка дає можливість слухати новини різними мовами, у різних редакціях та інтерпретаціях.
І пан Юрій скромно пишається своєю всеобізнанністю...

Але чому я все - про автора, а про книгу - нічого?
Та тому, що я її ще не прочитав.
І невідомо коли прочитаю.
Бо знаходжуся у полоні своїх книг.
Але слово про автора сказати мусив.
Бо він - мій однодумець.
І написав я щиро і правдиво.
Бо пан Юрій колись вивів мене з рівноваги.
На отій кухоньці.
У засніжених Карпатах.

Роман КОВАЛЬ
 

На українській землі Мараморощині (нині у складі Румунії) споконвік живуть українці. І не лише живуть, але й творять. На підтвердження цього - вихід збірки поезій Михайла Трайсти "Симфонія шовкових трав".
"Михайло Трайста (читаємо передмову письменника Степана Ткачука) - молодий соловейко і сміхованець Мараморощини, а його тьохкання і сміх - дві художні півкулі, між якими линуть журавлі у вирій і повертаються з вирію до тубільних гнізд..."
Бажаючи подальших успіхів панові Михайлові на українському шляху, публікуємо два вірші збірки.

ПЛАЧ КАТЕРИНИ
Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче, Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

ЛІСИ
Від нас ліси втекли у гори,
В пору безвинної вини,
І душу пестять нам явори,
Берези білі  і сосни.

Для нас ліс крає з свого тіла
Колиску, скрипку і труну,
Та молиться, щоб зима біла
Покликала з небес весну.

Творча спадщина Дмитра Мирона-"Орлика" цінна і цікава для кожного українського патріота. Як і в добу тотальної боротьби ОУН - УПА, інородні кланові орди за будь-яку ціну прагнуть інфільтруватися до національного середовища, маючи на меті опанувати передусім фінансово прибуткові галузі. Наголошував на цьому і Дмитро Мирон-"Орлик": "Саме боротьба племен, рас і націй за силу й розріст життя, за нові вартості є рушійним чинником розвитку, культурно-цивілізаційних переломів і нового відродження..."
Акцентування на необхідності боротьби є передумовою збереження українського національного організму...
Суттєвим елементом в органічному у своїй довершеній злагодженості доробку Д. Мирона-"Орлика" є демократичний первень. Слід, однак, зауважити, що нічого спільного з новомодною деградуючою "демократією", пропагованою і штампованою хитромудрими залаштунковими ляльководами, вона не має. "Хто працює з користю для нації-держави, той має право не лише вибирати й бути обраним, але брати дійсну співучасть у кермі державою. Обов'язок до праці є підставою права". Лаконічно і справедливо...
Звертає на себе увагу ще одна цитата Дмитра Мирона-"Орлика": "Український націоналізм знесе всякі біржеві й банкові спекуляції й анонімний акційний капітал". Як і наступна теза: "В часі боротьби й закріплювання української держави український націоналізм висуває потребу національної диктатури, що зосередить всі сили внутрі, опанує залізною рукою всякі відосередні анархічні прояви й ворожі зазіхання, а на зовні дасть рішучий відпір ворогам і чужинецьким апетитам..."
Нині ж українцям нав'язують (під виглядом пропаганди зваженості, толерантності і поміркованості) культ слабкості, себто добровільної відмови від одвічного права на насичене вчинками життя... Нас намагаються переконати в необхідності перетворення Великої Нації на електорат...
Істина завжди є елементарною. Усі спроби пояснити елементарні речі складними матеріями - від лукавого. Зрештою, треба взяти до рук "Ідею і Чин України" Дмитра Мирона-"Орлика", ретельно прошту-діювати, зробити висновки і діяти.

Володимир МИХАЙЛОВИЧ

Від редакції

Хто бажає придбати книгу Мирона Орлика, може сміливо звертатися на адресу: Київ-01034, вул. Ярославів вал, 9, кв. 4, т. 224-70-20, Віктор Олександрович Рог.
 

Віль Гримич

Дружині Галині

Я вас шукав, синьйоро Ніч,
у безвісті сторіч...
А ви прийшли несамохіть,
І ось ми віч-на-віч.

Я кликав вас, синьйоро Ніч,
на тисячі наріч:
- О незбагненна скіфська Ніч!
- О половецька Ніч!

- Явись у безлічі одмін
на безліч наших стріч,
О мрійна українська Ніч!
Палка татарська Ніч!
Синьйоро Ніч, синьйоро Ніч,
у вас мільйон облич!
Палають зорі золоті
в зіницях ваших віч.

Палають зорі золоті,
бринить небесний звід,
і повна незглибимих втіх
безодня часу - ніч.

Я вас люблю, синьйоро Ніч,
я лину вам навстріч,
немов метелик голубий
на згубний пломінь свіч.
Утаємнич, утаємнич
в жагу сяйливих віч,
в нестямну рвучкість вуст твоїх,
тремку округлість пліч!

Кохана Ніч, єдина Ніч,
не клич мене, не клич,
сновидою до тебе йду
я по дротах сторіч.

Я вас шукав, синьйоро Ніч,
у безвісті сторіч,
і ти прийшла... На мить? На ніч?
Навічно віч-на-віч...
 

1. Найвище щастя людини в її Роді. А цей Рід Божественний...
2. Не можна здобути світ чужою правдою. Чужій правді можна тільки служити.
3. Правда висловлена у нашій старовині.
4. Слава йде слухняно за правдивими Героями.
5. Життя народу, як нації, починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації...
6. Статуя Перуна, виконана із золота і срібла, напевно не була замовлена у Греції. Це мистецтво пропало... Сьогодні митці шукають українського стилю в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!
7. Дуже характеристичне для українського світовідчування є постійний зв'язок наших душ зі світом Предків. Мотив можливого засоромлення перед цими Предками є найсильнішою заохотою до чину, який був би гідний наших Прапредків.
8. Єдинобожжя залишилося спрощеною людиноподібною думкою, грубим перенесенням людської уяви про одного обмеженого чоловіка, от як володаря або тирана на небесах, у безмежно складний і многогранний Всесвіт.
9. Бог має тисячу назв. Всі ці назви виявляють, як його розуміли народи... Чи будемо сперечатися за назву? Котра найрідніша? Спитайте Лицарів Святослава, за якого Бога вони вмирали?.. Вони скажуть Перун... Спитайте селянина в домашньому його вогнищі, він скаже Дажбог... Спитайте Жерця в храмі найвищому, він скаже Сварожич Свантевид... Спитайте жінки, що творить Рід, вона скаже Богиня Лада... Спитайте хлопців у день радості і сили Сонця, вони скажуть Купало... Спитайте тих, що пасуть череди, вони скажуть Велес... Спитайте тих, що глядять на могутній ріст всіх паш і пшениці, вони скажуть Ярило... Отже, не будете сваритися із-за назви Всевишнього Сварога. Він їх має стільки - скільки проявів його існує у Вселенній!

Володимир ШАЯН. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.
Стилістика збережена. Продовження в наступному числі.

Михайло Булґаков у "Білій гвардії", згадуючи причини, через які впав Гетьманат і до Києва увійшов Симон Петлюра, серед інших називає й таку:
"Сталося це тому, що до панцерного дивізіону Гетьмана, що складався з чотирьох чудових машин, потрапив у якості командира другої машини не хто інший, як знаменитий прапорщик, який особисто отримав у травні 1917 р. з рук Олександра Федоровича Корейського Георгіївський хрест Михайло Семенович Шполянський".
Персонаж цей вражає уяву читача рисами, я б сказав, демонічними. Був він за описом автора, "чорний і голений, з оксамитовими баками, надзвичайно схожий на Євгенія Онєґіна".
Прототипом опереткового "лиходія" Шполянського був російський офіцер Віктор Борисович Шкловський, на що, між іншим, вказує навіть прізвище. яке автор дав своєму героєві (прізвище "Шкловський" походить від назви маленького білоруського містечка Шклова, а "Шполянський" - від назви такого ж маленького українського містечка Шполи). Прізвищем, втім схожість не обмежується. Був у Шкловського і Георгіївський хрест, одержаний правда, не від "Корейського", а від генерала Корнілова. І навіть "онєгінські баки" не вигадані Бул-ґаковим: за словами самого Шкловського у 1918 р. він дійсно носив баки. Є й інші деталі, які говорять про близькість героя до прототипу. Але справа не в них, а в тому, що сама історія, розказана Булґаковим абсолютно реальна. Віктор Борисович Шкловський дійсно вивів із ладу панцерники Гетьмана Скоропадського, засипавши у жиклери чотирьох новеньких і цілком боєздатних машин цукор, через що ті не могли зрушити з місця.
Досить банальна диверсія. Зрада. Прояв дикої, безпричинної ненависті. Ім'я зрадника не варто було б і згадувати, якби не йшлося про Віктора Шкловського - відомого радянського літературознавця, одного із засновників Опояза ("Общества по изучению теории поэтического языка"), одного з головних теоретиків так званої формальної школи, автора знаменитої "теорії осторонення", одного з вождів ЛЕФа, друга і соратника Маяковського, автора скандальної книги "Гамбургський рахунок", збірок белетристики та художніх біографій Маяковського, Льва Толстого, Ейзенштейна, художника Павла Федотова.
Українських студентів-філологів досі змушують вчити його праці.
Віктор Шкловський належав до того типу людей, що цінується за будь-якої влади. "Белой акации, цветы эмиграции...", - як казав Остап Бендер. Витонченим естетом, циніком, майстром їдких дотепів захоплювався багато хто. Але зі свідомості сучасників майже зовсім випав інакший Шкловський - той, який вивів у лютому 1917 року панцерний дивізіон на вулиці повсталого Петрограда, а потім був емісаром Тимчасового уряду на Румунському фронті, підняв в атаку батальйон, був поранений, отримав із рук генерала Корнілова Георгіївський хрест. Рятуючись від більшовицького терору, осів у Києві, де, присягнувши на вірність Україні, зрадив її. Був пов'язаний з есерами. Навесні 1922-го, коли готувався процес над видними діячами партії есерів, втік до Фінляндії і опинився політичним емігрантом у Берліні - цій, як висловився В. Ходасевич, "мачусі російських міст".
Майже всіх, хто пам'ятав це, Шкловський пережив. А книга його "Сентиментальна подорож" (Берлін, 1923), в якій він усе це описав (частина перша - "Революція і Фронт"), до того часу давно вже стала бібліо-графічною рідкістю. Тож, коли "барин из Берлина" надумав повернутися, у Радянському Союзі його зустріли з обіймами. Так само радісно у 1991 р. Москва зустрічала генерала Апакідзе. Тимур Апакідзе командував окремим корабельним винищувальним авіаційним полком, що базувався в Криму. У відповідь на вимогу присягнути на вірність українському народові, генерал наказав своїм винищувачам летіти до Росії. За його наказом тоді ж був викрадений український авіаносець ЧФ "Адмірал Кузнєцов"...
Академіка Я. С. Лур'є в симпатії до української державницької ідеї запідозрити важко. Але навіть він визнає, що на 1918 рік Київ був єдиним острівцем спокою у морі революції. Лише в Україні доби Гетьманату за царськими офіцерами не ганялися мужички-"богоносці" Достоєвського із закривавленими сокирами. Більш того, Гетьман Павло Скоропадський, сам кадровий військовий, з розумінням поставився до проблем офіцерів-росіян, переймався їх невеселим становищем біженців, сприяв інтеграції в українське суспільство. Можна було б сподіватися на вдячність. Однак ненависть до "хохлів" виявилася сильнішою навіть за інстинкт самозбереження. Чорносотенне офіцерство не вибачило Гетьманові заборони створювали російські військові з'єднання. Пригадуєте, у "Білій гвардії" п'яний Олексій Турбін кричить про "ґнусный язык, которого и на свете не существует", про "мразь с хвостами на головах..."
"Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей..." - зневажливо пояснює Турбіну Шервінський. "Пять процентов, а девяносто пять - русских!.." - репетує Турбін. У автора ж, у Булґакова, - рядки про "ту настоящую Украину, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей" і котру в оточенні Турбіних "не знал никто". Завдяки Шкловському, Моркотуну та подібним до них в Україну вдерлися окупанти з Півночі. Без централізованої влади усі героїчні Визвольні змагання нації були приречені. Мрія про національну державність була розтоптана російськими чобітьми... Вони вбили нашу державу. Тепер ми вивчаємо їхню творчість у вузах.

Костянтин РАХНО
м. Полтава
 

Одного дня, мов грім із ясного неба, нас вразила вістка, що УГА підписала з Денікіном договір, - і що ми переходимо до Денікіна й пориваємо з Армією УНР.
Отже розвіваються мрії про українську самостійну державу... Остається, може, федерація, може, автономія, може, знову царат із усіми "благами" російського самодержав'я...
Мене важко прибила ця вістка. Чого ж я сюди прийшов?! Защо ж ми кровавилися до того часу?! Чи не сором нам - тепер залишати братів-наддніпрянців і брататися з москалями, виступати проти інтересів України...
Було важко... гірко... соромно...
Несподівано на станцію у Барі заїхав денікінський панцерний поїзд "Генерал Греков", і команда рішила вислати до денікінців двох делеґатів, які мали заявити денікінцям, що в Барі стоять частини УГА й що ми тепер уже є союзниками. Ці делегати мають поїхати автом у супроводі двох полевих жандармів.
Перед будинком команди біганина й метушня. Авто вже є, але десь пропав один жандарм. Усі хвилюються... І ось, я раптом рішаюсь на щось цікаве, нове... Зголошуюся, що я поїду добровільно, замість жандарма. Мені цікаво побачити як відбуватимуться чолобитні промови й зустріч "союзників". Це ж історична подія, чому ж не використати такої нагоди...
Моє зголошення прийняли. Забираю від якогось піхотинця кріс і ладівниці й сідаємо до авта. Добре, що шофер рушив із місця, бо саме надбіг засапаний жандарм, що мав супроводжати делеґатів.
Авто помчало скоро, але за деякий час уже мотор важко сопе, бо їдемо під гору, в'їздимо на площу й нагло шофер здержує авто. На площі перед станцією розгортається неймовірна картина бою. Площею галопом мчать близько двадцять козаків-чорношличників зі списами, атакуючи панцерний поїзд "Генерал Греков", у якому є щонайменше 200 денікінців. Поїзд грізно наїжачився гарматами й кулеметами, а на нього женеться горстка одчайдухів, героїв чи божевільних...
Як це можна назвати?! Одне тільки певне, що ми, галицькі вояки, на таку бравурну одчайдушну атаку ніколи не відважились би. Це могли зробити тільки нащадки запорізьких козаків...
І нагло панцерний поїзд загримів кулеметними сальвами... чотирьох козаків злетіли з коней, а кількох були поранені. На білім снігу зачервонілась козацька кров... Інші козаки миттю завернули коней і вихром сховались у долині, де вже їх не могли досягти денікінські кулемети.
Наші делеґати сторопіли, дивлючися на таку картину. А отаман козаків під'їхав до нашого авта, стримав коня й почав промову до наших делеґатів. Ні! Це не була промова. Це була страшенна лайка, але не груба, брутальна, але змістовна! Лаяв чистою українською мовою. Лаяв так страшно, що кожне його слово палило нас мов вогнем, шматувало наше серце й душу. Назвав нас зрадниками, боягузами, московськими прихвостнями, блюдолизами, словом лаяв нас так, що, мабуть, ніхто з нас у житті не чув такої справедливої лайки. А наші делегати не знали, де мають сховати лице від сорому.
В кінці отаман приказав нам завернути назад до Бару й ми слухняно від'їхали з нічим до міста.
І так закінчилась моя поїздка з делеґацією до "союзників". Я надіявся побачити якусь історичну подію, а тимчасом випив гірку чашу докору від свого брата-українця. Хоч у великій мірі його слова відносилися до старшин-делеґатів, а не до мене.
Словом, панове делеґати були невеселі, як повернули назад до команди. Маю враження, що команда опісля вже договорювалась телефонічно з денікінцями, бо вже не висилала нікого до них.
По обіді наспіла вістка, що армійські частини УНР мають переїздити через Бар. Цю вістку різно собі пояснювали. Одні твердили, що петлюрівці нападуть на нас і помстяться за зраду, інші, що це тільки потрібне тактичне пересунення армійських частин тощо. Одначе, на всякий випадок,  команда зарядила гостре поготівля цілого нашого гарнізону. Всіх старшин і вояків зібрано у величезному гімназійному будинку, вхід до гімназії скріплено додатковими барикадами з кулеметними гніздами, всюди розставлено важкі й легкі кулемети. Словом гімназійний будинок наїжачився кулеметами й перетворився на малу, міцну фортецю.
Мене призначили комендантом одного крила будинку, а пізніше почали мною "кути витирати", себто посилали з усякими дорученнями й приказами. Врешті, вислали мене як зв'язкового старшину до однієї нашої частини, яка стаціонувала в іншому місці. Мені доручили провірити чи все в порядку й нав'язати контакт з цією частиною. Без ніяких труднощів я знайшов ту частину, провірив, нав'язав контакт і, вертаючись наткнувся на армійські частини УНР, які маршували через Бар. Напереді їхала кіннота, їхало козацтво, співаючи сумні похідні пісні, гуркотіли важкі гармати, котився обоз, маршувала піхота й знову їхала кіннота.
Я стояв на хіднику, вітав старшин, салютував українським прапорам... Ніхто мене не зачіпав, ніхто не лаяв, не кричав...
Над'їхав якийсь відділ кінноти й командир попросив у мене сірників, я вийняв пачку сірників, він закурив і віддав мені сірники. Я попросив його, щоб узяв собі сірники й побажав йому щасливої дороги. Й тут хтось із кіннотчиків сказав: "Хоч один галичанин нас не спугався"!
І я вже вистояв на східцях гімназійного будинку до кінця маршу, немов би відбирав дефіляду. Й мені довелось почути не одне гірке слово на нашу адресу. Й ці слова мене гірко боліли. Бо на жаль, це була гірка правда...
Нас критикували українські патріоти...
Так настала ніч. Всюди було тихо й спокійно.
Вранці нас кількох старшин пішли оглянути денікінський панцерний поїзд. Очевидно, нас, хоч ми були й "союзники", денікінці не запросили до середини, а навпаки, таки при нас, поїзд від'їхав кудись у західньому напрямку.
Ми вернулися назад, але, не дійшовши будинку нашої команди, почули густу канонаду. "Генерал Греков" когось обстрілював. Мене чомусь зморозило. Мені видалось, що тінь чорноголового орла знову шугнула над українською землею...
А дні зближалися ще важчі, ще більше трагічніші...

Інж.  Я. ГАВРИЛІВ
(Подається зі скороченнями. Правопис і авторський стиль збережено)
 

На Поліссі, на території сучасного Іванківського району, знаходиться старовинне село Термахівка. Це та Термахівка, неподалік якої під час Другого Зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника козаки винищили 40 червоних кіннотників разом із командиром дивізіону 1. За споминами моєї бабусі Анастасії Дивак, яка народилася і виросла в Термахівці, це село дало нашому місцевому отаманові Ількові Струку таких повстанців: Андрія Гаркушу, Пилипа Давиденка та Іллюха Скорохода. Останній доводився моїй бабусі двоюрідним братом по матері. За спогадами, Іллюх був вельми доброю людиною, багатирського зросту і сили. Батько моєї бабусі Зіновій Дивак теж був фізично розвиненим, але Іллюх міг на одній піднятій руці вільно тримати його. Любив співати гімн "Ще не вмерла Україна".
На жаль, бабуся мало що може розповісти про Скорохода, хіба те, що він часто переховувався у бабусиної родини. Їх за це похвалявся розстріляти місцевий перевертень - комісар. Він слів на вітер не кидав. Відомо, що від його руки впав хлопець, родич Іллюха, лише через підозру, що той переховує Скорохода. Ілько невдовзі помстився за смерть родича і комісар назавжди закінчив творіння своїх "революціонних подвигов".
Коли в Красятичах (там у той час був повіт) оголосили "амністію", то Іллюху приснився сон, яким він по-ділився зі своєю тіткою - мамою моєї бабусі, що нібито він ходить довкола колодязя і його нестримно туди тягне, але він втримався. Тітка порадила йому не йти на амністію і він, переночувавши, подався на Україну ("Україною" в нашому районі називають всю іншу територію нашої держави, крім Полісся). Відомо, що він одружився, мав двох дочок.
Тих повстанців, які, повіривши в амністію, і прийшли в Красятичі, скарали на горло. Пилипа Давиденка тяжко катували, навіть розіп'яли на дошках.
Ось такий спогад моєї бабусі Анастасії Дивак. Сподіваюся, що хтось, прочитавши цю замітку, захоче розговорити свою бабусю чи дідуся, і допоможе зберегти невідомий фрагмент нашої історії.

Владислав КАРПЕНКО
Київська обл.

Примітка
1. Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. Фундація ім. О. Ольжича. Київ, 1995.
 

З інтересом прочитав у альманасі "Молода нація" (ч. 4, 2000) працю Андрія Руккаса "Яків Гальчевський - український офіцер у Війську Польському міжвоєнного періоду". Автор, віднайшовши у польських архівах важливі документи, пролив світло на невідомі сторінки біографії старшини Армії УНР, подільського отамана Якова Гальчевського.
Завдяки Curriculum vitae сотника Якова Гальчевского-Войнаровського від 25 грудня 1928 року, його евіденційній карті, реєстраційній картці вояка Армії УНР, заповненій Яковом Орлом-Гальчевським, та іншим документам Андрій Руккас розповів про ті моменти життя Якова Гальчевського, які не висвітлені у моїх книгах "Отаман святих і страшних" та "Отамани Гайдамацького краю..." За це досліднику велика дяка від Історичного Клубу "Холодний Яр", який, до речі, продовжує відтворювати спадщину великого українця Якова Гальчевського, готуючи до друку два його рукописи - "З воєнного нотатника" та історіософічну працю без назви.
Рукопис "З воєнного нотатника" розповідає про участь Якова Войнаровського (Гальчевського) у польсько-німецькій війні та перебування його у німецькому полоні. Історіософічна праця більша за розміром, бо в ній автор заторкує, чи не всі можливі аспекти українського буття: тут і розповідь про праукраїнську історію, починаючи з дохристиянських часів, тут оцінка історичних сусідів українського народу і різних його верств - селян, робітників, міщан. Пише Гальчевський і про українське жіноцтво, про роль релігії та українську національну церкву. В книзі є розділи "Державність і неволя України", "Традиції і дух нації", "Провідна верства в Україні", "Еміграція і державність" та багато інших. Ця солідна праця дарує нам цінний історико-аналітичний матеріал для непростих роздумів про долю і призначення України, а дослідникам допомагає збагнути психологію і філософію Якова Гальчевського.
Оскільки ці рукописи колишня дружина Якова Гальчевського Надія Которович надіслала мені тоді, коли книга "Отаман святих і страшних" вже макетувалася, то я зміг процитувати їх досить скупо. Дивно, що саме ці цитати й автобіографічні факти з рукописів Гальчевського з невідомих причин не були сприйняті Андрієм Руккасом, і він почав їх наївно-рішуче "спростовувати", стверджуючи, що такого не могло бути.
Я розумію, що інколи, коли факти заперечують власну концепцію, виникає бажання трохи їх "підправити", та все ж шкода, що панові Андрію вистачило сили дискутувати з першоджерелами...
Зменшила враження від його розвідки й маніфестована тенденційність - від першої до останньої сторінки. Замість належно оцінити повернення Україні (зусиллями Історичного Клубу "Холодний Яр") імені Якова Гальчевського та інших отаманів, Андрій Руккас впродовж усієї розвідки з якоюсь дивовижною завзятістю намагався знайти бодай якусь неточність, якийсь ґандж.
Зрозуміло, що помилок не уникнути, особливо, коли пишеш про події давно минулих років, про події та особи, не висвітлені шанованими українськими істориками - бо вони писали дисертації на зовсім інші теми (п. Руккаса не маю на увазі).
Дивно, але Андрій Руккас не знайшов жодного (!) доброго слова про працю Історичного Клубу "Холодний Яр". Як виглядає, п. Андрію не до шмиги було буквально все: і те, що фотографія Гальчевського, вміщена у названих книгах, має "погану якість зображення" (не можна, бачте, одну з медалей  розгледіти), і те, що рік мобілізації Гальчевського до російської армії вказаний не той (1916-й замість 1914-го), і що, посилаючись на розповіді односельців (!), я написав, що Гальчевський зі Світової війни привіз вродливу жінку - Марію Шуматій (до речі, це факт). Все це пан Андрій чомусь називає "суттєвими фактичними помилками". Не вірить він і процитованим мною твердженням Якова Гальчевського, що для польських офіцерів "було дивною справою, що українець, "гайдамака" є серед їхнього старшинського корпусу". Не хоче вірити дослідник, що Гальчевський здався німцям у полон, не бажаючи захищати "бундючне паньство". Андрій Руккас вважає "подібні твердження занадто категоричними" і мотивує свою відмову сприйняти їх як факт, бо це, бачте, "кидає тінь на репутацію українського офіцера". От якби Гальчевський загинув за гнобительку України (продовжуйте, п. Руккас, продовжуйте!), тоді було б шляхетно. Виходить, не досить полягло українців за чужі інтереси...
В цій ситуації я можу лише запропонувати панові Андрієві зв'язатися зі мною, отримати можливість переглянути рукописи Гальчевського, переконатись, що його (А. Руккаса) міркування безпідставні, тобто не відповідають реальним фактам, викладеним у книзі "Отаман святих і страшних", і чемно вибачитися на сторінках цікавого, розумного і, безперечно, ввічливого видання, яким є альманах "Молода нація". Якщо ж пану Руккасу забракне сміливості, то нехай правдошукачем і стороною, яка чемно перепрошує, виступить редактор шанованого видання.
Наприкінці вважаю за необхідне визнати: хоч тенденційність Андрія Руккаса і знецінює його внесок в українську культуру, все ж не нівелює його. Я справді щиро вдячний йому за те, що він оприлюднив невідомі громадськості документи, які стосуються одного з найдисциплінованіших воїнів Української революції. Хочеться побажати Андрію Руккасу нових знахідок і, звичайно, об'єктивності.

Роман КОВАЛЬ

P. S. Ще 15 червня 2001 р. я надіслав цей лист та фрагмент рукопису Якова Гальчевського "З воєнного нотатника" (1940 р.), який підтверджує мої слова і підкреслює тим самим тенденційність п. Руккаса, відповідальному редактору журналу Олегу Проценку. Та п. Олегу, як і п. Руккасу, сказати, як видно, нічого: й досі мовчать - ні спростувань, ні вибачень. Що й сказати: шляхетні люди!
 
Справка

Мазуренко Сергей Василиевич, 1882 года рождения, уроженец и житель с. Секретарки Кривоозерского района по социоположению кулак, расстрелян в 1932 году.
В 1919 году в с. Секретарка являлся организатором восстания против соввласти. В 1919 - 20 гг. служил в банде "Кощевого", принимал участие в расстреле 13 красноармейцев и продкомиссара в с. Секретарке.
В 1930 году являлся организатором восстания против соввласти и колхозов.
В 1932 году был осужден на 8 лет лишения свободы за злостное не выполнение государственных обязательств. Главным образом, за не выполнение плана хлебозаготовки.
Во время раскулачивания у Мазуренка Сергея найдены военные боеприпасы, винтовочных патронов до 50, штык от руской винтовки, тесак и военное седло, тридцать ям с хлебом. На протяжении ряда лет проводит контрреволюционную агитацию против власти.

Предсельсовета (підпис)
Секретар (підпис)

Документ надала директор музея  с. Секретарки Миколаївської обл.
 

Святі слова чи не найбільше полюбляють грішники

1. Вид самооборони - самообман.
2. Кредо українських президентів: "Що було, то було", "Що маємо, те маємо", "Що буде, те буде".
3. І каліф на годину може бути визнаний людиною року.
4. Схоже, що й будівництво держави може стати довгобудом.
5. Робота любить дурня. Але без взаємності.
6. Навіщо порушувати закон, якщо через нього можна переступити.
7. Звикають до пітьми не лише очі, а й розум.
8. Гола правда рідко буває святою.
9. Парадокс: вибираємо розумних, а контингент виходить обме-жений.
10. Погано, коли правда спить. Ще гірше, коли з ким попало.
11. Депутатська недоторканність потрібна. Хоч би з гігієнічних міркувань.
12. Коли ми не знаємо собі ціни, то чого ми варті?
13. Дійшли до повної розрухи, але мирним шляхом.
14. Деяким ідеям може залишитися вірним лише той, кому зраджує пам'ять.
15. Нам все щось заважає: то система, то її відсутність.
16. Ніщо так не виснажує творчої ниви, як творчі хліби.
17. Схоже, що комуністам легше вийти з окопів, ніж демократам вибратися з лапок.
18. Коли державою правлять кухарки, може заваритися будь-яка каша.
19. За канібалізм з людським обличчям!
20. Рекламодавці! Придумайте щось і для решти 99% населення.
21. Можна іти й правильною дорогою, але хто на це дасть кредити?
22. Такий ми уже народ: з усякого табу можемо зробити шоу.
23. Чого не почуєш від наших можновладців, так це пропозиції стати на їхнє місце.
24. На відміну від розуму, який може бути і штучним, дурість завжди натуральна.
25. Скільки світлих голів забрала тіньова економіка!
26. Дехто і на гілках влади поводиться так, ніби ніколи не злазив із дерева.
27. Кредо бульварної преси: нижче пояса, вище колін.
28. Закон зворотної сили не має. Беззаконня, схоже, також...
29. І невільничий ринок, мабуть, вважався вільним.
30. У шкідливої діяльності, як правило, неабиякий коефіцієнт корисної дії.
31. Ми стали іншими. Тепер би ще - кращими.
32. Люльки миру, трапляється, начинені порохом.
33. Витонченим буває не лише розум, а й безумство.

Микола ЛЕВИЦЬКИЙ
 

Впродовж всіх років, як Україна стала суверенною незалежною державою, Колективні договори ВО "Моноліт" кожного разу укладалися та друкувалися виключно лише мовою іноземної держави. Цим свідомо, з погляду профспілкового комітету, на ВО "Моноліт" брутально порушується трудове право частини трудового колективу підприємства, а саме членів Профспілки робітників ВО "Моноліт", які спілкуються державною - українською мовою.
Вище зазначені дії призвели до феноменального явища в Україні, на її державному підприємстві, - фактичній забороні та утиску української мови, порушенню трудового права громадян України, які працюють на цьому підприємстві та є членами Профспілки робітників ВО "Моноліт", рідна мова яких - українська.
З метою покласти край порушенням конституційного та трудового права частки трудового колективу державного підприємства, й гарантування всебічного розвитку та застосування державної мови на державному підприємстві України, профспілковий комітет Профспілки робітників ВО "Моноліт" вимагає наступне:
1.  Колективний договір ВО "Моноліт" на 2002 рік укласти, зареєструвати та надрукувати обов'язково ще і українською мовою.
2.  Сторона, яка вестиме переговори, укладати та підписувати з адміністрацією ВО "Моноліт" договір в якості представника частини трудового колективу підприємства, рідною мовою яких є українська - є Профспілка робітників ВО "Моноліт", яка укладе, підпише і зареєструє договір на 2002 рік з адміністрацією ВО "Моноліт" українською мовою.
3.  В органах державної влади обов'язково зареєструвати ще і Колективний договір ВО "Моноліт" на 2002 рік українською мовою, який адміністрація підприємства укладе з Профспілкою робітників ВО "Моноліт".
4.  В Колективному договорі ВО "Моноліт" обов'язково зазначити, що гарантом всебічного застосування та розвитку на підприємстві української мови - є Профспілковий комітет Профспілки робітників ВО "Моноліт", який представляє інтереси тієї частини колективу, рідною мовою яких є українська, і які є членами цієї профспілки.
5.  Закликаємо Гаранта конституційних прав і свобод, найвищих керівників законодавчої, виконавчої та інших гілок влади України доручити відповідним фахівцям опрацювати вище означене явище та якнайскоріше запропонувати внести зміни в існуючі закони України: "Про колективні договори і угоди", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про мови" та інші з тим, щоб унеможливити утиск конституційного та трудового права громадян України, працівників підприємства України за належністю до профспілки або за мовними ознаками.

З пошаною
Голова профспілкового комітету О. М. Зубарев
 

Прийду я з міста в свою рідну хату-музей - і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці й установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою, мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об'їдають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі.

1969 р.

Прекрасну стать пошити в дурні
Задумали жінки номенклатурні.

Від оскоми аж в очах іскриться:
Ананасом видає себе кислиця.

Недавно від грудей їх відлучила мама.
То звідки ж стільки грошей на рекламу?

Вважають, певно, весь народ наш за лопух,
Хто самозваний блок створив "Народний..."

Мабуть, нестатки в групу злютували їх одну:
За харчі підперли владу, "За..."

А ці за колір долара в своїй кишені.
Тому і називаються...

(О)станнє у народу ладні відібрати.
Вовки в овечій шкурі - соціальні...

Підтоптаний, але близький до Кучми туз.
Тепер очолює "Демократичний" він...
Що більше міліона безробітних в нас, переживає.
Чия ж, скажіть, цьому політика сприяє?
 

В Україні завершився перепис населення. Але як визначити справжній національний склад Севастополя? Сюди, в місто переселенців, їхали з різних ближніх і дальніх областей колишнього Союзу. Після війни сюди завезли бу-дівельників з України і Росії. Чорноморський флот теж сприяв поповненню цієї різноманітної суміші. Більшість моїх знайомих мають різних за національністю батьків. От і народилося тут ціле покоління "русскоязычного населения". Їхня національність, імовірно, буде визначатися за мовою. Враховуючи те, що в Севастополі 40% українців вважають своєю рідною мовою російську, а за новими паспортами взагалі неможливо визначити національність, то скільки після перепису залишиться українців у Севастополі?
В Севастополі в часи мєшковщини нерідко можна було почути такі розмови: "Нє знаю, кто я такой, но я за Росію". Чомусь оці "не знаю хто" не йшли в "Просвіту". Вони знаходили собі притулок в "Русскоязычном движении", де збирались росіяни і всі, "кто считает русский язык своим родным". Ким під час перепису будуть записані "не знаю хто"? Адже варто було Путіну з'явитися в Севастополі, як з усіх кутків повискакували росіяни і їхні прибічники з табору "не знаю хто" і почали свою знайому пісню "Крим - Росія".
 

21 листопада виповнився сумний ювілей - 80 років із дня розстрілу 360 козаків і старшин Армії УНР під містечком Базаром.
Чи знає нинішнє покоління українського народу про цю трагедію? Абсолютна більшість, напевно, не чула, не знає, та, здається, і не дуже хоче знати.
Незміряна українська трагедія полягає не лише у величезних жертвах, які поклав наш народ на олтар свободи, а в тому, що нинішнє бездуховне покоління в масі своїй не співчуває цим жертвам.
Хоч голови поклали їхні рідні по крові.
Та не рідні за духом.
Не болять завдані нещадним ворогом рани.
Не закипає кров і не стискаються кулаки за катованих, посічених та порубаних дідів наших і прадідів.
Славетний козацький дух лицарів-ідеалістів, які за покликом серця йшли в пекло боротьби за недосяжний, як тепер переконуємося, рай свободи, здається, остаточно вивітрився.

"Що робити?!" - запитуємо у розпачі самі себе.
І спокійно відповідаємо: "Довбати сю скалу..."
Довбати щоденно, щогодинно - насамперед за тих, хто тіло біле поклав на полях історичних поразок, і не може підвестися.

Історичні невдачі не опустять нам рук, не згасять очей, які продовжують палати любов'ю. Тобто ненавистю і презирством.
Так, у нашій любові до Батьківщини найсильніші складові - ненависть і презирство. Ненависть - до тих, хто панує над нами. І презирство до тих, хто схилив голову, підставив шию, хто своєю слабістю і недолугістю провокує ворога до агресії.
А ще в наших очах світиться ясним вогнем гордість за великих попередників, згадка про яких і досі бентежить. Від нас залежить відповідь, чи вмерли святі воїни українські, чи, посміхаючись, тільки відійшли в бік, на якихось 50 - 100 років (чи кроків?).
Пришестя святих і страшних можливе. Треба лише не припиняти праці. І це пришестя стане нам нагородою за працю. Та Апокаліпсисом для тих, хто не хоче нас на нашій землі.
А книгу цю видаємо, щоб повернути до нашої - і ворогів! - свідомості постаті нескорених, непімщена кров яких волає про розплату.
Чи не так, небайдужий читачу?!
Роман КОВАЛЬ
 

Рейд у вічність

Книга є збіркою документів із Державного архіву СБУ, переважно анкет засуджених до розстрілу козаків і старшин, які у листопаді 1921 року під проводом генерала-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника здійснювали Другий Зимовий похід. Ці анкети та інші документи повертають імена воїнів Української Народної Республіки, людей різних національностей, які задля України були готові віддати свої молоді життя.
Розрахована на істориків, краєзнавців,  викладачів, студентів, власне, на всіх, кому не байдужа доля українського народу.
Книгу можна придбати у редакції газети "Незборима нація". Ціна з пересилкою 4,50 грн.