«Незборима нація» Число 3 (241) Березень 2006 р.

1 березня 1895 р. народилася Докія ДАРНОПИХ, кубанська бандуристка.
1 березня 1901 р. народився Степан ЩЕРБАК, герой Другого зимового походу.
1 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли юнака-бандуриста з Кубані МІНЯЙЛЕНКА.
2 березня 1861 р. в Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.
2 березня 1980 р. помер Павло ШТЕПА, журналіст, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук в Канаді.
3 березня 1827 р. народився український байкар Леонід ГЛІБОВ.
3 березня 1921 р. загинув звенигородський кошовий Вільного козацтва Семен ГРИЗЛО.
4 березня 1750 р. відновлено гетьманство в Україні.
4 березня 1943 р. народився Микола ЛИТВИН, кобзар.
4 березня 1960 р. помер Олександр ШУЛЬГІН, міністр закордонних справ УНР в екзилі, голова екзильного уряду УНР.
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув головнокомандувач УПА Роман ШУХЕВИЧ.
5 березня 1950 р. помер Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, підполковник Армії УНР.
7 березня 1938 р. москалі розстріляли Гаврила ДОБРОСКОКА, драматурга і прозаїка.
8 березня 972 р. загинув князь СВЯТОСЛАВ.
8 березня 1169 р. князь Андрій БОГОЛЮБСЬКИЙ зруйнував Київ.
8 березня 1889 р. народився Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист і майстер бандур.
8 березня 1908 р. народився Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
8 березня 1930 р. у бою загинув Андрій БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна БАЧИНСЬКОГО зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1868 р. народився Кіндрат БАРДІЖ, організатор Вільного козацтва на Кубані (1917 – 1918), міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
9 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли Кіндрата БАРДІЖА, його батька та синів Віанора і Миколу.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
14 березня 1822 р. у Київському театрі поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1939 р. у Хусті проголошено Карпатську Україну самостійною державою. Президентом обрано Августина ВОЛОШИНА, прем’єром – Юліана РЕВАЯ.
15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України затвердив державну символіку – золотий тризуб та гімн “Ще не вмерла Україна”.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон ЗАГОРОДНІЙ (ЗАВГОРОДНІЙ), чорноліський отаман, керівник Холодноярської організації (1922).
16 березня 1943 р. в російських концтаборах помер Степан ЖАРКО, художній керівник капели бандуристів кубанської станиці Канівської, режисер музично-драматичного станичного театру.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада.
17 березня 1937 р. помер Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
19 березня 1918 р. у Києві на Аскольдовій могилі врочисто поховали героїв-крутянців
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, повстанський отаман Іван ҐОНТА, сотник Армії УНР.
20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, голова уряду Кубанського краю та кубанський отаман.
22 березня 1943 р. загинув Яків ОРЕЛ-ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, повстанський отаман, полковник Армії УНР, письменник.
23 березня 1654 р. підписано “Березневі статті”, згідно з якими Московщина закріпила свої права в Україні.
23 березня 1842 р. народився Микола ЛИСЕНКО, композитор.
23 березня 1903 р. народився Петро ГУЗІЙ, кубанський бандурист.
24 березня 1113 р. князь Володимир МОНОМАХ розгромив половців над р. Солоницею.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 березня 1896 р. народився Борис МОНКЕВИЧ, сотник 4-го Запорозького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
25 березня 1897 р. народився Гаврило КУРЕДА, повстанський отаман ЧОРНИЙ.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 березня 1879 р. народився Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ – козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
29 березня 1921 р. помер Адріан КАЩЕНКО, письменник і видавець.
30 березня 1973 р. помер Дмитро ДОНЦОВ, публіцист, літературний критик, редактор.
31 березня 1987 р. помер Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист, майстер бандур.

Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?

Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

Нещодавно вийшло друком друге видання книги “Білка” Андрія В’юника. Мистецтвознавець і художник-графік Андрій В’юник, 1914 року народження, написав історію рідного села, яке колись було сотенним містечком Охтирського слобідського козацького полку, а тепер належить до Тростянецького району на Сумщині.
У книжці згадується, що в навколишніх лісах переховувалися “банди з білогвардійських військ і армії Махно”. Далі написано: “У білчанському густому лісі – Калачевщині – також ховалася банда Марка Сміяна з 12 осіб. Вони добре знали, що рано чи пізно їх все одно виловлять і знищать, тому вели себе досить розгнуздано, немов самі шукали скорішої своєї смерті, їх часто можна було бачити в свято серед білого дня в селі п’яними й озброєними маузерами в дерев’яних кобурах, шаблями через плече й гранатами, висячими з обох боків. Одягнені були у білі полотняні вишиванки, заправлені у сині галіфе під червоним поясом, у хромових чоботях, без головних уборів, із великими чубами.
Присланий, щоб їх виловити, батальйон червоноармійців довго стояв у селі, але нічого не міг з ними вдіяти. Вони не боялися солдатів і були невловимі – то з’являлися, то десь зникали надовго. Та все ж армійцям вдалося підмовити одного з банди, щоб той видав її... В день пасхи, коли всі спали в курені після пасхальної пиятики, як про це розповідали, бандитів, п’яних, постріляли і привезли побитих на возі до Боричиного яру, що біля дороги на Станову, й кинули в яму на дні яру. Зарили її й зрівняли із землею, щоб і не було видно їхньої могили. Це все діялося на виду у багатьох селян, щоб всі знали, що банда знищена і батальйон виконав своє завдання. Людям було суворо наказано не відвідувати бандитської могили. Та все ж у поминальні пасхальні дні на могилі з’являлись квіти, шмат свяченої пасхи, крашанки й обов’язково склянка горілки. Зараз те місце вже давно затягло мулом і заросло травою”.
Давайте поміркуємо. Чи були це бандити? Жодного слова в книзі – про грабунки чи вбивства. “Розгнузданість” виявляється в тому, що вони в свято ходили по селу напідпитку… Судячи з опису, це були козаки, очевидно, українські повстанці. Цілий батальйон червоноармійців нічого не міг вдіяти з дванадцятьма козаками. Та зрадник допоміг окупантам. Напевно, він підкинув щось їм у їжу. Та все одно червоноармійці, попри чисельну перевагу, побоялися захопити козаків у полон. Їх постріляли сонними.
Вороги постаралися знищити пам’ять про козаків. Тому їх просто закопали в яру і заборонили селянам навіть відвідувати місце поховання. Але в поминальні дні люди всупереч забороні приходили до козацької могили.
А після винищення повстанців не так уже й довго довелося чекати розправи над українським селянством. У Білку приїхав двадцятип’ятитисячник Трунов (один із 25 тисяч, а насправді їх було більше, й вони чинили розправу над селянством). Білка – козацьке село, кріпацтва тут ніколи не було. Тому козацькі нащадки особливо тяжко переживали нове кріпосне ярмо – колгосп.
Селян, які завдяки власній тяжкій праці жили заможніше від інших, пограбували і виселили. В. Юхно, який доповнив книгу розповіддю про колективізацію, писав: “В азарті розкуркулення постраждали навіть і майстрові люди: ковалі, слюсарі, теслярі та інші… Вони нікого не експлуатували, крім, може, учня-підмайстра, який навчався у них із власного бажання. Маючи підробіток… ці люди, звичайно, жили трохи багатше від інших господарів, жили в добротних хатах під бляхою, мали власні майстерні з власним інструментом. Це все було у них конфісковано, а їх виселено разом з усіма “розкуркуленими”. Навіть не подумали про те, хто ж буде будувати для колгоспу необхідні стайні, корівники, свинарники й інші будівлі, хто зможе підкувати коня без коваля, відклепає лемеші для плугів, виготовить зубки для борони або для рала, навіть просту сапачку із старої коси і то робили в кузні”.
Тим, хто розкуркулював, щодня платили по 3 карбованці, декому – по 2 крб. 50 коп.
Комуністичні грабіжники не помилували й колишнього червоноармійця. Відважний кіннотник Федір Вовк повірив ленінським обіцянкам і пішов до Красної армії. Хоробро воював, був відзначений державною нагородою. В Білку повернувся весь у шрамах від шабельних ударів. Під час нової економічної політики Федір Вовк із батьком, дружиною і двома братами встиг розбагатіти. В них були добрі коні, пара волів, корова, вівці, свині, багато птиці, особливо гусей і качок. Родина Вовка придбала через кредитове товариство кінну молотарку і під час жнив здавала її односельчанам на прокат.
Тому Вовків “розкуркулили” й виселили. Але потім, очевидно, згадавши бойові заслуги Федора перед совєтською владою, дозволили з дружиною повернутися в село. Віддали хату з городом і запропонували працювати в колгоспі.
В. Юхно розповідав: “Він почав щодня пиячити, ходив по селу п’яний і все лаяв Леніна, говорячи про те, що він обманув червоноармійців, наказуючи їм брати землю у панів, яка буде потім роздана воїнам і селянам і що вони будуть господарювати на власній землі. Але чому Ленін не сказав нам, обурювався Федір, що ця земля буде у нас відібрана і усуспільнена в колгоспи, а ми змушені будемо працювати на ній не як власники, а як раби? Я не стану працювати як раб у колгоспі, я хочу працювати на завойованій моїй землі. І потім все запитував: “Де моя земля? Я хочу бути господарем”.
Такі розмови на людях призвели до того, що його заарештували й знову вивезли з села. Назад він уже не повернувся. Навіть його дружина-колгоспниця не могла довідатися, де діли її чоловіка”.
У Білку прибули уповноважені в шкіряних куртках із наганами. Вони організували бригади із сільських комуністів, комсомольців і так званих активістів. Вони забрали зерно й городину. До кінця грудня 1932-го конфіскували весь хліб – і в колгоспі, і в колгоспників.
Почався голод. Найбільше людей повмирало напровесні 1933 року. Лука Мисенко возив покійників саньми на кладовище. З комори колгоспу йому виписували по 200 грамів борошна за кожного відвезеного. А трупи закопали в ями, коли розмерзлася земля… Лише восени 1934 року сільська школа знову відчинила двері для учнів. Але їх прийшло набагато менше, ніж раніше.
І таке жахіття діялося по всій Україні. То хто ж були бандити? Козаки, які захищали свою землю, чи пришельці з півночі, які засудили на голодну смерть мільйони хліборобів?

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
м. Ірпінь Київської обл.

Хоч Любомир Хамуляк не є багатим чоловіком, все ж уславився своєю благочинною діяльністю, зокрема у виданні та поширенні книг про Визвольну боротьбу українського народу. А оце нещодавно, напередодні свого ювілею, власним коштом здійснив аудіозапис і видав дві аудіокасети пісень нашого знаменитого кобзаря Василя Литвина, з яким познайомився у Холодному Яру під час вшанування полеглих козаків Чорного Ворона на Покрову 2005 року. Як член Історичного клубу “Холодний Яр” Любомир Хамуляк опікується могилами полеглих героїв і в Галичині. А 13 лютого виступив організатором презентації книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” у Дрогобичі.
Щиро вітаємо доброго і шляхетного чоловіка, нашого товариша Любомира Хамуляка з ювілеєм. Шановний друже! Від імені небайдужих щиро дякуємо за Вашу працю на добро нашої Батьківщини. Бажаємо довгих років життя, наповнених шляхетними справами, та особистого щастя! З роси і води!

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

Через звук трембіти та голос сопілки передаю вам щирі вітання з Карпат: щастя, доброго козацького здоров’я, тайстру Довбушевого золота, злагоди й любові в сім’ї та великих успіхів у вашій славній і дорогій праці нашої тернової історії України. Дуже цінні матеріали висвітлюєте ви, щоб слава і честь наших героїв, які боролись за волю України, не пропала.
І я йду тим же шляхом пошуків інформацій про долі учасників Визвольної боротьби, переважно у лавах ОУН-УПА. Я впевнений, що вони помоляться з того світу за нас, що ми розшукуємо їх і висвітлюємо. Вони просять із того світу: “Не забувайте про нас, нащадки наші, ми згинули, щоб Вас краще жилось на українській землі!”

Володимир БЛИЗНЮК
Косовський р-н Івано-Франківської обл.

Від редакції. Добродій Володимир Близнюк надіслав на нашу адресу чотири свої книжки (“Кривавими стежками”, “Слідами забутої бувальщини”, “Смерть за смерть, кров за кров”, “Ми стали волі на сторожі. Бойова хроніка с. Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області”). Ці книги об’єднує одна наскрізна ідея – “Хто живий – вставай боронити рідний край!”. У книгах Володимира Близнюка відтворено хроніку збройної боротьби за незалежність України на території сучасної Івано-Франківської області. Краєзнавець зібрав десятки свідчень своїх земляків, зберіг дорогі для нас сотні прізвищ учасників Визвольної епопеї, назвав і прізвища зрадників, висвітлив їхні чорні діяння. В одній лише книжечці на 38 сторінок “Ми стали на сторожі” вміщено стільки конкретної інформації про славних синів і дочок Батьківщини, що можна позмагатися з авторами наукових монографій. В одному лише мартирологу членів ОУН і вояків УПА з села Старі Кути, які загинули у боях, 80 прізвищ! А у мартирологу вояків УПА с. Старі Кути, які померли в російських концтаборах або після повернення з них, – 64 імені! Короткі дані є і на 45 земляків, репресованих москалями, але не викритих. Є у книзі й список вояків дивізії “Галичина” (36 осіб) з короткими біографічними даними. Не можуть не хвилювати оповіді про народних месників і в інших книгах, в яких вміщено і багато фотоілюстрацій.
Попри те, що скроні пана Володимира вже давно вкрила сивина, він із молодечим завзяттям продовжує свою святу працю. В друкарні вже лежить книга “Безсмертні герої”, завершує автор роботу над рукописом “Пімста і сльози”. Хочеться висловити подвижнику із Прикарпаття слова щирої підтримки, а для тих, хто хоче надати фінансову допомогу для видання книг, повідомляємо його адресу: Володимир Близнюк, вул. Лазорики, 6, с. Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області, 78663.
Щасти Вам, шановний друже!
 

Нове про Степана Щербака

Романе Миколайовичу! Написати Вам вирішив після розмови з Володимиром Нагірним, сином Марії Семенівни Нагірної. В одній із Ваших радіопередач вони почули про Степана Щербака, героя Другого зимового походу. Марія Степанівна (1915 р. н.) мала двоюрідного брата Степана Терешковича Щербака. Народився він на початку 1900 років у с. Ківшовата Таращанського повіту Київської губернії. Служив у Зеленого. Десь 1920 року, прощаючись, Степан підкидав її догори, радив добре вчитися, подарував їй книжечку з математики. Одягнутий був у той день у чорну шинель, схожу на гімназійну. Степан десь загинув. Нагірні вважають, що Щербак, розстріляний під Базаром, міг бути їхнім родичем. Чи збереглися якісь відомості про нього?… 1
Дякую за книги, які Ви надіслали. Читав уголос Марії Нагірній та її синові (обоє погано бачать) про Степана Щербака. З їхніх очей текли сльози. Через 85 років вони довідалися про геройську смерть брата і дядька. Дякують Вам.
Марія Семенівна згадала, що у Степана Щербака була сестра Меланія (1912 року народження). Про неї він пише в анкеті заарештованого. Я зв’язався телефоном із дочкою Меланії (племінницею Степана). Вона і зараз живе у с. Ківшоваті. На жаль, нічого нового вона не додала. Фотографії у неї немає.
Вдалося з’ясувати, що рід Щербаків походить із с. Велика Березянка (там і зараз є Щербаки). Переїхав до Ківшовати батько Степана (очевидно, не бідна людина, бо хата була недалеко від центра села). Був у нього ще менший син Семен, який, за словами Марії Нагірної, не залишив нащадків.
Марія Нагірна побажання брата виконала – стала вчителькою. А ту книжечку з математики, яку Степан подарував їй, Марія зберегла і ось тепер передала мені, щоб я помістив її у музей.
Знайшов у книзі “Рейд у вічність” прізвища полеглих під Базаром, які походять із Таращанського повіту. Власа Давидчука (№200) у с. Круті Горби не знають і прізвища такого не пам’ятають. А про учасників Другого зимового походу, жителів села Юшків Ріг (Кость Андріївський і Василь Луб’яний), напишу в нашу місцеву газету – може, хтось відгукнеться. Адже прізвища наші, юшковорізькі.
Бажаю успіхів у Вашій корисній для Україні праці.

Леонід ЛАЩЕНКО, краєзнавець

1. У листі до Леоніда Лащенка редакція “НН з’ясувала, що мова йде про саме того Щербака. Тоді Леонід Лащенко придбав книгу “За волю і честь”, в якому вміщено нарис про Степана Щербака.
 

“Хай знають правду”

Читаючи в інтернеті всі Ваші матеріали, я цілком з ними згоден. Також намагаюсь розповсюджувати їх серед українців Австралії. Хай знають правду, що у нас діялось під час Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років.

Володимир ЛІТИНСЬКИЙ
Сідней, Австралія

“Немов з живими”

Особлива цінність книжки “Багряні жнива Української революції” в тому, що вона є документальною, в ній нема жодної вигадки чи художнього вимислу… Автор не просто працює в архівах, віднаходячи й вивчаючи документи. Він ніби знов і знов іде на ту війну, не в змозі погодитися з її фіналом… З отаманами, козаками, старшинами він говорить немов із живими, бо вони давно стали частиною його життя…

Олексій РЕДЧЕНКО
“Народна газета”. – 2005. – Ч. 37 (690). – С. 5.

“Я з ями смертників…”

Шановний Романе Миколайовичу! Крепко дякую Вам за книжку “Рейд у вічність”. Прочитав її разів три. У списку розстріляних знайшов двох козаків із мого району – Радомишльського. А моя дружина родом із села Вязівка Народицького району. Їхня хата була крайня в селі. Її дід – Дем’ян Трохимович, учасник японської та Першої світової воєн, під час “громадянської” був удома, мав великий сад, пасіку і займався ковальським ремеслом. Якось уранці наприкінці листопада 1921 року він побачив, що в саду хтось ховається. Коли підійшов, побачив хлопця у самій білизні. Той одразу заговорив:
– Не здавайте мене! Я з ями смертників виліз у селі Базар.
В юнака були відірвані нігті – і на руках, і на ногах…
Цілий тиждень хлопець жив у Дем’яна Трохимовича, весь час плакав, а коли підлічивсь, дали йому якусь одежину. Хлопець попрохав, щоб дід завів його в Овруч. Розпитував, як добратися до Західної України. Дем’ян Трохимович провів його до Овруча…
Як звати того хпопця, звідки він був родом ми не знаємо… Коли слухав Ваші передачі, мені стало зрозуміло, що козацтво Українську Народну Республіку захищало достойно.

Микола ЖУРБА, ветеран Другої світової війни
Олевський р-н Житомирської обл.

“Ви робите людей зрячими”

Звертається до вас жителька Градизька Солона Світлана Іванівна. З великим запізненням отримала січневе число дорогої мені “Незборимої нації” – газети, яку не можна читати без хвилювання, захоплення та щему серця і душі.
Передплачую газету “Незборима нація” кілька років. І щороку виникають проблеми з її отриманням. По кілька разів на рік до мене не доходять примірники газети. Звернення до місцевих відділів пошти результатів не дали. Минулого року не отримала за серпень і листопад. Дуже прикро – почуваюся ніби обкраденою, коли не отримую газет. Ціна в матеріальному вимірі – копійчана, а в духовному – їй нема ціни. Бо в ній є матеріали, які, можна сказати, на вагу золота.
Про те, що пишете ви у своїй газеті, не прочитаєш більше ніде. Саме вона дає українцям можливість прозріти і побачити, в якому світі ми жили, як перебріхувалася історія рідної країни і тих людей, які віддавали за неї своє життя…
Коли я була в Суботові, наш спільний знайомий Володимир Сапа подарував мені три примірники книги Лідії Чучупак “Душею з вами”. Це була велика удача! Серце моє забилося від радості! Коли я нарешті доїхала додому, то на одному подиху прочитала хвилюючу розповідь доньки Петра Чучупака. Вражаючі сторінки, над якими пролито немало сліз, через невеликий проміжок часу лягали на папері рядками поеми “Холодного Яру криниці”.
А тепер із лютневого номера “НН” довідалася про перевидання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського і про можливість придбати цю легендарну книгу. Велика дяка всім тим, хто дав можливість причаститися новим поколінням до літопису буремних років, про які ніде не можна було знайти правдивих свідчень.
Дякую за те, що ви робите людей зрячими, людей, які жили і не знали, що вони були незрячі. Читаючи “Незбориму націю”, люди прозрівають духовно.

Світлана СОЛОНА
м. Градиськ Полтавської обл.

“Мандрую батьківськими стежками”

Шановна редакція! Сердечно дякую вам за ту радість, яку я пережила, одержавши газету за лютий. До мене в гості завітав мій тато. Цього відчуття словами описати неможливо. Через стільки років пам’ять про нього відновлюється – він у це вірив… Читаю Ваші книжки і мандрую стежками, де ходив мій тато, переживаю разом із ним за долю нашої Вітчизни... Може, хоч наші онуки дочекаються України української…

Лідія ДМИТРУК
м. Новий Розділ Львівської обл.
 

“А як інші?..”

Ваша газета робить корисну справу у вихованні українськості у своїх читачів. Однак біда вашої газети і інших подібних (“Нація і держава”, “Шлях перемоги”, “Українське слово”, “Українська газета плюс”) у тому, що читають їх люди, яких не потрібно агітувати чи просвіщати. Ці люди давно зробили свій вибір. А як інші?..

Микола ГОЛОВКО
Корецький р-н Рівненської обл.

“Ми були, є і будемо!”

Більшість депутатів нинішнього складу Верховної Ради України не є національними діячами нашого народу. Це нащадки “десятитисячників”, “двадцятип’ятитисячників” і “стотисячників” москалів з іншими інородцями та багатотисячної бригади чекістів, які були вислані в Україну у 1920 – 1930-х роках для здійснення московського плану фізичного винищення українського народу.
Виконавці того злочинного наміру, отримавши нагороди за брудну працю, оселились по всій Україні. Діти катів українського народу, маючи привілеї, заповнювали навчальні заклади. Освіту здобували за рахунок поневоленого народу. Тепер вони політикують у різних політичних блоках, які пропагують “єднання” з Росією. Але їм не вдасться зупинити відродження України. Ми були, є і будемо!

Федір ГАБЕЛКО, маляр
Австралія