«Незборима нація» Число 9 (235) Вересень 2005 р.
Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного
націоналістичного конгресу.
Щиро дякую за фінансову підтримку "НН"
Анатолію БРОНЗЮКУ, Світлані МИРОНЧАК та Оксані РУМЯНЦЕВІЙ.
Гора Батіг височітиме над Україною!
У червневому числі нашої газети було опубліковано звернення Історичного клубу "Холодний Яр" до керівництва Вінницької області "Захистимо гору Батіг".
Нагадаємо його суть.
2 червня 1652 року в урочищі Батіг, що на Поділлі, Гетьман України Богдан Хмельницький спільно з сином Тимошем, полковником Золотаренком і союзниками-татарами під проводом Нуреддіна та Карач-мурзи отримав блискучу перемогу, розбивши добірне двадцятитисячне польське військо гетьмана Мартіна Каліновського та визначного полководця Марка Собєського...
У квітні ц. р. під час однієї з краєзнавчих експедицій Історичного клубу "Холодний Яр" місцями бойової слави українського народу ми звернули увагу на руйнування господарськими структурами гори Батіг. Причиною став сірий граніт, який складає основу гори. На той час горі вже було завдано значної шкоди – її частину по-варварськи сплюндровано, фактично знесено. "Ще кілька років нашого мовчання, і від історичної гори Батіг залишиться велике провалля. Допустити, щоб місця історичних перемог українського народу перетворилися на пустку, не маємо права", – писали ми.
Тож Історичний клуб "Холодний Яр" закликав керівників Вінницької обласної державної держадміністрації, Вінницької обласної ради і Тростянецької районної адміністрації своїми рішеннями зупинити руйнування гори та урочища Батіг. "Гора Батіг – це природно-історичний пам'ятник Великому Богдану, якого шанує народ і держава. І цей пам'ятник, створений природою, мусить височіти над Україною вічно", – так завершувалося наше звернення.
Редакція просила також читачів "Незборимої нації" активно підтримати цю ініціативу – надсилати свої листи на адресу керівників Вінниччини. Подали і відповідні адреси та прізвища.
І ось від Вінницької обласної ради надійшла відповідь. Подаємо її повністю...
Президенту Історичного клубу “Холодний Яр”
Ковалю Р.М.
Шановний Романе Миколайовичу!
Спершу дозвольте подякувати Вам за небайдужість до проблем збереження історичних пам’яток та повідомити наступне. Постійна комісія обласної Ради з питань освіти, культури та духовного відродження розглянула Ваше звернення щодо захисту історичної гори Батіг.
На запит комісії, управління культури облдержадміністрації повідомило, що відділом пам’яток історії та культури управління облдержадміністрації виявлено факт грубого порушення чинного законодавства щодо охорони та збереження вищезгаданої культурної спадщини.
Управління культури облдержадміністрації перед Службою безпеки України у Вінницькій області порушило питання про притягнення відповідальних осіб, винних у порушенні чинного законодавства про охорону культурної спадщини.
Постійна комісія обласної Ради з питань освіти, культури та духовного відродження триматиме на контролі це питання і після остаточного розгляду порушених проблем та отримання висновків, поінформує Вас додатково.
З повагою
Голова постійної комісії Л. Ющишина
Історичний клуб "Холодний Яр" радіє, що в керівництві Вінницької обласної ради з розумінням поставились до нашого звернення і сподіваємось, що гору Батіг буде врятовано. І вона вічно височітиме над Україною!
Прес-служба Історичного клубу "Холодний Яр"
ЮВІЛЕЇ і ДАТИ. ВЕРЕСЕНЬ
1 вересня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
2 – 9 вересня 1621 р. відбулася битва під Хотином, перемогу в якій здобули козацько-польські війська під керівництвом Петра КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО на Козацькій раді в Чигирині обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, поет і фольклорист, член "Руської трійці".
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув поет Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. Петра ДОРОШЕНКА арештовують і вивозять до Москви.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО здобув Кам'янець-Подільський.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об'єднання (1937 – 1945).
7 вересня 1921 р. загинула Віра БАБЕНКО, зв'язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з'явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана РЕМБОЛОВИЧА, підполковника Армії УНР, старшину дивізії "Галичина", полковника УПА.
9 вересня 1769 р. народився поет Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО, письменник.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, учений-геодезист, начальник Головної геодезичної управи військового міністерства уряду УНР, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван ЦАПКО, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився поет Павло ГРАБОВСЬКИЙ.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО, кінодраматург і режисер.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
14 вересня 1882 р. народився Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1982 р. помер Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф і літературознавець.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив війська Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. відбулося Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 1864 р. народився письменник Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
18 вересня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО, письменник.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір АНДРУЩЕНКО (подільський отаман Сидір).
21 вересня 1659 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ зрікається влади. Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано гетьманом.
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбиває поляків під Пилявцями.
23 вересня 1900 р. народився Володимир КУБІЙОВИЧ, вчений, головний редактор "Енциклопедії українознавства".
26 вересня 1862 р. помер Яків КУХАРЕНКО, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ), старшина 2-го Запорізького полку Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
28 вересня 1974 р. помер Василь ІВАНИС, останній кубанський прем'єр.
29 вересня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ), письменник.
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ, історик, голова Центральної Ради.
29 вересня 1897 р. народився Павло ШТЕПА, учасник Визвольних змагань, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола ПАЛІЄНКО, Генерального штабу підполковник Армії УНР, майор дивізії "Галичина".
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків ШЕПЕЛЬ, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.
Презентація книги "Багряні жнива Української революції" відбудеться 15 вересня
о 18.00 в Київському міському будинку вчителя
(вул. Володимирська, буд. 57). Вхід вільний.
Вітаємо письменника Анатолія Сопільника з піввіковим ювілеєм
Бажаємо нових поезій і томи прози. Бажаємо, щоб справедливість,
в яку він продовжує вірити, завітала до нього в гості.
Винниченко: українець, семіт чи "великорос"?
Співробітник Музею імператора Олександра III Н. Могилянський дав таку оцінку Володимиру Винниченку: "Винниченко – письменник не без уяви і значного дарування й таланту, найменше з усіх (лідерів Центральної Ради) національний... як українець. За своєю пристрасністю та імпульсивністю він швидше семіт, за містичною складністю своєї психіки це типовий великорос, де до ідеалізму слов'янина домішано містицизм фінського знахаря... Людина імпульсивна, пристрасна і небезпечна..."
Могилянский Н. Трагедия Украйны (из пережитого в Києве в 1918 году) // 1918 год на Украине. – Москва: Центрополиграф, 2001. – С. 44.
Відійшов Андрій Свирид
Ще в минулому номері "Незборимої нації" ми вітали краєзнавця Андрія Свирида з 80-літтям. Бажали, щоб іскри Його гарячого козацького серця запалювали серця молодшого покоління, щоб могили національних героїв, які Він упорядковує, стали місцем паломництва. "Нехай на них нинішнє та прийдешнє козацтво присягає на вірність Україні, а потім все життя сповнює цю обітницю!" – писали ми.
І ось від родини Андрія Олександровича Свирида прийшла сумна вістка... 10 серпня зупинилося велике українське серце.
Не встиг він поставити вже виготовлену меморіальну дошку землякам, козакам Вороньківської, Баришівської і Бориспільської сотні Переяславського полку, які полягли в боротьбі проти більшовиків на берегах річки Трубіж 4 – 5 лютого 1919 року. І все через байдужість, а то і відверту ворожість деяких представників нинішньої влади, зокрема голови Баришівської районної держадміністрації Сергія Васильківського. Прохання Андрія Свирида дозволити встановити меморіальну плиту на станції Баришівка Сергій Васильківський з обуренням відкинув: "Мій дід був більшовик і я – більшовик! Я не дозволю встановлювати пам'ятник петлюрівціям!"
А полягло на берегах річки Трубіж впродовж доби понад сто кращих синів України...
І все ж незадовго до смерті наполегливий Андрій Свирид, обійшовши низку кабінетів, побувавши на прийомі у голови Київської обласної адміністрації Євгена Жовтяка, таки виборов потрібне рішення. В день смерті Андрій Свирид надіслав редакції "Незборимої нації" копію позитивної ухвали Обласного центру з охорони пам'яток історії, археології та мистецтва. В цей же, останній для нього день заніс цю копію і в осередок Української народної партії, членом якої він був. Тож висловлюємо надію, що члени ініціативної групи Віктор Швагрун і Олег Шеремет довершать справу, на яку їх подвигнув славної пам'яті Андрій Свирид.
Ми ж висловлюємо вдові пана Андрія Насті Свирид, його синам Олександрові та Володимиру глибокі співчуття.
Невимовно сумно писати про пана Андрія Свирида вже в минулому часі. Але як добре, що він був серед нас. Без перебільшення і патетики скажемо, що на таких подвижниках як Андрій Свирид і тримається Україна. Хто замінить його?!
Вічна пам'ять українському подвижнику Андрію Свириду!
А щоб Україна не впала, козака Свирида мусять замінити побратими.
І сини.
Редакція газети "Незборима нація",
Історичний клуб "Холодний Яр"
Для читачів "Незборимої нації", які захочуть висловити співчуття родині, подаємо адресу:Анастасія Свирид, вул. Воровського, буд. 4, с. Іваньків, Бориспільський р-н, Київська область, 08335.
Володимир Сікевич
Україна вилонила і виплекала багато мужів, якими має підстави пишатися. Згадаймо сьогодні про одного з них – творця українського війська, мужнього захисника Батьківщини від більшовицьких орд, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Володимира Сікевича.
Народився він 5 вересня 1870 року (за новим стилем) у Таращі ("де люде найкращі") на Київщині в родині мирового судді Таращанського повіту Василя Сікевича та Наталії Данилівни (з дому Смолодовичів). Після закінчення в 1887 році класичної Київської гімназії вступив до Київської військової школи, яку закінчив з
відзнакою. Від 1889 року в ранзі підпоручника служить у 131-му Тираспольському полку в Києві.
Царській армії Сікевич віддав 30 років, брав участь у двох війнах – японсько-російській і Першій світовій. Був двічі поранений. Дослужився до ранги генерал-майора. Нагороджений сімома орденів, до ордена Святого Володимира третього класу з мечами включно, і шаблею з написом "За хоробрість".
1917 року командував 36-ю армійською бригадою.
Та коли прогриміла Лютнева революція, Сікевич взявся за українізацію своєї частини, виокремивши українців у 2-й Український полк, а тоді "кинув царську службу" і "пішов на службу українському народові і його владі, Українській Центральній Раді", писав Матвій Хандога в газеті "Народне слово" за 16 лютого 1933 року.
Володимир Сікевич був делегатом 1-го, 2-го та 3-го військових з'їздів у Києві. На початку 1918-го він – старшина Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях проти московського війська М. Муравйова за Київ, а вже в березні 1918 року перебрав командування 3-м Гайдамацьким полком, на чолі якого вирушив на схід. Невдовзі Сікевича призначено командантом Слов'янської групи, яка вела криваві битви з червоними відділами Єгорова і Лазарєва.
Сікевич визволяв від більшовицьких військ Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 р. він очолив Донецьку групу (в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків), яка отримала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під командуванням Сікевича зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Ковпакове, наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період гетьманату військові частини під його командуванням охороняли східні кордони України. На початку 1919 р. генерал виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та формував із колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. 1919 року уряд відрядив генерала Сікевича як голову військово-санітарної місії до Угорщини. Пізніше генерал очолив дипломатичну місію в цій країні.
Після розв'язання місії в 1924 році генерал із родиною виїжджає з Будапешту і переселяється в Торонто. Тут стає організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри.
За час служби в українській армії нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Пропам'ятним хрестом УГА і Золотою георгіївською зброєю.
Матвій Хандога таким запам'ятав Володимира Сікевича: "...Будовою тіла – високий і здоровий мущина, хоч йому вже 62 роки. Вуса сиві, на діл звисаючі. Дивишся на него, то так, як на Тараса Бульбу, завзятого козака. Дивишся на него, та й пригадаєш собі Січ Запорожську й запорожців, пригадаєш собі український мілітаризм в старовині, й думаєш: як в старовині його боялися, так бояться його й тепер. Бо він – наш мілітаризм – наша надія: бо ним ми виборемо собі кращу долю, волю і свободу, від Попраду по Чорне море вільну Україну".
Володимир Сікевич залишив по собі добру пам'ять не лише вояцькими чинами та дипломатичним хистом, не лише гострою шаблею, але й гострим пером: він автор спогадів "Сторінки з записної книжки" (п'ять невеликих томів), багатьох статей на актуальні та військові теми.
Цікавими спогадами про генерала Сікевича поділився хорунжий Степан Магаляс.
"Десь біля 1936 року генерал Володимир Сікевич був запрошений вояцьким осередком до Монтреалу. "Батько-Отаман" мав промовляти тут у залі Української Православної Церкви Святої Софії на Делормер на тему "В боротьбі за суверенну Українську державу". ...В той час українські комуністичні організації Монтреалу, які складалися здебільшого з виходців Західних земель України і були пройняті духом Крушельницьких до зближення з совєтами, були настільки нахабними, що відважилися тероризувати національні культурно-освітні і релігійні українські організації. Започаткували вони цю акцію проти єпископа російської церкви в Монтреалі Іосафа, якому на церковному зібранні, прийшовши масово... відспівали "Інтернаціонал" та розігнали всіх зібраних. Це заохотило їх потім прийти до Т-ва "Просвіти" імені Тараса Шевченка та до парафіяльної залі Української греко-католицької церкви і там не тільки перешкодити відчитам, але й здемолювати вікна і меблі. Це саме вони уплянували зробити і в українській парафіяльній залі під церквою Святої Софії на вул. Делормер, коли було оголошено про приїзд генерала Сікевича.
Навчені гірким досвідом учасники Українських визвольних змагань, що мали запрошення гідно прийняти свого "Батька Отамана", заздалегідь приготовилися до можливого комуністичного нападу і виробили відповідний плян захисної протидії. Коли прибув генерал В. Сікевич і вийшов на сцену для промови, то замість овацій уся заповнена середина залі заревіла бичачими голосами – "бу!.." Передбачаючи це, численно зібране колишнє українське вояцтво, що зайняло місця навколо вікон, дверей і сцени, на даний знак упорядників відчиту, рушило на ворохобників і почало викидати їх із залі на двір. Ворохобники почали співати "Інтернаціонал" і захищатися п'ястуками, але хутко замість співу вчинився несамовитий вереск ворохобників, які просили помилування. Підлога на залі була встелена побитими кріслами. Покалічених було винесено до викликаних амбулянсів і в супроводі прибулої поліції відправлено до шпиталів. "Батько Отаман" подякував своїм "соколам" за наведення порядку і прочитав заповіджену доповідь.
Слід зазначити, що розбещені ворохобники з-під червоного прапору, які тероризували увесь український національний Монтреал, на відчиті генерала Володимира Сікевича в Монтреалі знайшли для себе могилу. Із ворохобної терористичної червоної організації вони зійшли потім на мізерні перестрашені гуртки, яких відтоді не помічається вже на фоні українського життя і досьогодні".
Інформацією про долю брата генерала та інших членів його родини, які залишилися в підсовєтській Україні, поділилася і правнучата племінниця генерала Наталка Сікевич, яка проживає у Львові і очолює Громадське об'єднання імені генерала Володимира Сікевича:
"Сікевич Микола Васильович, 1871 року народження, молодший брат Володимира Васильовича, був заарештований 12 грудня 1937 року. Управлінням Держбезпеки КОУ НКВД УССР. 29.12.37 р. на підставі ст. 54-10, 54-11 КК УССР засуджений "за контрреволюційну діяльність" до вищої міри покарання. Вирок виконано 8 січня 1938 року. Місце поховання невідоме. Микола Васильович мав дочку – Сікевич Наталю Миколаївну (мою бабцю). Вона вийшла заміж за Дубовенкa А. І. (мій дід) і разом із ним та маленькою дочкою Софією (моя мама) під час війни намагались втекти з СССР. Їм це вдається, але після закінчення війни агенти спецслужб викрадають їх і насильно перевозять на територію Німеччини, що контролювалась радянськими військами, і депортують назад до СССР. Мій дід, Дубовенко А. І., 14 січня 1948 р. за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 54-1 "а" КК УРСР, був заарештований і засуджений за вироком Військового трибуналу від 31 травня 1948 року на підставі ст. 54-1 "а" КК УССР до 25 років позбавлення волі у ВВТ із поразкою в правах терміном на 5 років.
Зрозуміло, що ані бабцю, ані маму назад до Києва не пустили. Вони оселились у Львові. Жили, відчуваючи "недремне і всебачуще" око КҐБ. Вже і я пам'ятаю, як до нас приходили, забирали бабцю до КҐБ. Тримали, потім відпускали.
14 вересня 1977 р. було вбито мою маму. У свідоцтві про смерть так і записано "вбивство". Але чи то слідство велось погано, чи то навпаки – занадто добре, але історія ця так і залишилася покрита таємницею..."
Вічний спочинок знайшов генерал Сікевич на чужій землі. Відійшов у засвіти 27 липня 1952 року і похований у Торонто на цвинтарі "Проспект".
Наприкінці хочу навести уривок із його промови на ювілейній академії з нагоди п'ятдесятиліття військової служби та двадцятилітньої праці для української державності, яка відбулася в Tоронто у вересні 1937 року.
"За часи Визвольної боротьби я пережив три найкращих менти при слідуючих обставинах: перший мент був, коли в квітні 1917 р. я приїхав до Київа й почув скрізь веселу бадьору українську мову, й побачив всюди розгорнуті жовто-блакитні прапори. Другий радісний мент був у мене, коли я зі своєю Слов'янською групою розбив ворога України й прогнав його за кордон України. Я відчув справжню радість, коли 26 квітня 1918 року на залізничній станції Kовпакове, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив сторожу від Богданівського полку, дві гармати батареї Одинця й під їх салют розвинув наш прапор і встромив його на кордоні. Тут фактично, так би мовити, намацально, я відчув як відділяються землі України від чужих земель. Третій раз це було вже в Угорщині. Це був мент, коли адмірал Горті наказав свойому урядові визнати Україну де факто і де юре і записати представників України до дипльоматичного корпусу. Я був гордий, що Українська держава починає займати своє давне, їй належне місце, поміж другими державами світа.
Я більше не в силах до вас говорити. Своїм поцілунком до цієї маленької українки, я цілую вас всіх. Дай Боже вам щастя, Україні слава!"
Віктор РОГ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Київ
“Згадаємо”
РЕМБОЛОВИЧ Іван Семенович
РЕМБОЛОВИЧ (Рембалович) Іван Семенович (1897, м. Городня Чернігівської губернії – 8.9.1950)
Військовий діяч; командир пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918), старшина 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919), начальник зв'язку 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918), штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи, пізніше командир ударної частини УПА Другого зимового походу (листопад 1921), командир саперної сотні та куреня дивізії "Галичина" (1943); військове звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії "Галичина", полковник Української повстанської армії.
Учасник Першої світової війни. Делегат 1-го, 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у "в'язниці 5-ї пішої дивізії", з якої вдалося втекти. Учасник боїв на Чернігівщині проти червоних (грудень 1918 – січень 1919). Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого вславився у боях за Коростень, інші міста і села. 12 листопада в селі Чайківці був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Втік по снігу в 17-тиградусний мороз роздягнений, босий.
Учасник Другої світової війни. Закінчив саперну школу. Учасник бою під м. Броди у липні 1944 р., де був тяжко поранений. Далі – в підпіллі УПА (псевдо "Кропива"). Організував старшинську школу, яка здійснила кілька випусків. Арештований 6 листопада 1949 року в с. Космачі Яблунівського району.
15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УССР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок постановив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу. "Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції (1918 – 1920) служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії", – так записано у Висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року. За цим висновком український герой Іван Ремболович реабілітації не підлягає.
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Архівний витяг №13729 від 14 жовтня 1998 р. Управління СБУ в Івано-Франківській області. – С. 1.
Верига В. Листопадовий рейд. – Київ: в-во ім. Олени Теліги, 1995. – С. 102, 118.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7. – С. 2489.
Малкош В. Герой Базару – підполковник Іван Ремболович // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 2002. – Ч. 1. – С. 45 – 47.
Ремболович І. Рейд 1921 року // Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – С. 91, 106, 107.
Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Варшава, 1938. – Збірник 8. – С. 86, 88, 89, 97, 98.
Сідак В. Осташко Т. Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. – Київ: Темпора, 2004. – С. 102, 297, 303, 305, 307.
“Згадаємо”
ПАЛІЄНКО Микола Васильович
ПАЛІЄНКО Микола Васильович (30.9.1896, с. Бесідка Таращанського пов. Київської губ. – 21.7.1944, Броди). Військовий діяч, інженер-хімік; старший хімік цукроварні в Переворську, старший хімік (директор?) цукрового заводу в м. Городенці (поч. 1940-х), командир важкогарматного дивізіону дивізії "Галичина"; військові звання – Генерального штабу підполковник Армії УНР, контрактовий майор Війська польського, майор дивізії "Галичина".
Народився в сім'ї земського урядовця. Рідний брат отамана Олександра Палієнка. 1907 року вступив до 1-го класу Білоцерківської гімназії. Закінчив колегію Павла Ґалаґана зі срібною медаллю (Київ, 29.4.1915). 3 серпня 1915 р. поступив на природознавчий відділ математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Учасник Першої світової війни (Північний фронт, 1.11.1916 – поч. 1918). В лютому 1918 р. демобілізований із російського війська. Знову вступив до університету (зарахований на III семестр природознавчого відділу). В Армії УНР – від початку грудня 1918 року. Служив у гарматному дивізіоні Олекси Алмазова. Закінчив польську Академію генерального штабу. На початку Другої світової війни приділений до генерал-квартимейстерської частини німецької армії маршала Рундштедта. Загинув смертю героя у бою під м. Броди (Галичина) проти Красної армії.
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 5. – С. 1926.
За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 11. – С. 112 В.
Іванис В. Стежками життя (спогади). – Кн. V. – Новий Ульм, 1962. – С. 20, 203, 250.
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1689. Арк. 1 – 13.
Подорож у край письменників і козаків
Бурти
Разом із Миколою Демчуком, його дочкою Тетяною, Василем і Валентиною Шклярами їдемо за три кілометри на північний схід від Боярки на поля села Чаплинки, що на Лисянщині. Тут спочивають повиті таємницею Бурти. Це не село, а місцевість, точніше система земляних валів і пагорбів на площі майже 2 гектари висотою 10 – 12 метрів. Земля в Буртах своєю структурою різко відрізняється від поверхневої. Століттями тут не росли дерева. Садили, а вони не росли. Лише оце років 10, як окремі деревця прийнялися. Але ще побачимо, яка буде їхня доля.
Від Буртів радіально в усі боки розходяться системи могил, тепер вже розораних. Розміщені вони були таким чином, що з кожної наступної видно ще декілька. Тут до 1972 року на площі 6,1 га височіли й інші вали висотою 5 – 6 метрів. Але їх розорали місцеві передовики "соціалістичної праці". "Інтенсивне землеробство привело до того, що не збереглися пам'ятки історії, – з болем каже Микола Демчук. – Розорювалося все: кургани, козацькі могили, природні пам'ятники".
Я б уточнив: інтенсивне землеробство часів російської окупації... Таке землеробство повністю задовольняло Москву – і хлібом, і знищенням історичних пам'яток поневоленого народу...
Місцевий краєзнавець Іван Кіндратович Безвершенко стверджував, що Бурти можна віднести до культури "бойових сокир", як і стародавні поселення біля сіл Журжинців, Семенівки і Погибляка. Тільки поблизу Чаплинки та Шушківки вчителька Олена Балабан виявила шість давніх поселень, одне з яких унікальне, невідоме більше ніде на Лисянщині. Але найбільш загадковою і величною спорудою, за словами Івана Безвершенка, є Бурти.
Існування у Буртах двох великих провалів привело краєзнавця до думки, що під пагорбами можуть бути підземні ходи, а то й споруди. А директор Почапинської школи Михайло Лаврега каже, що в тут у давнину міг бути підземний язичницький храм.
Хто його знає... Версії завжди залишаються версіями. Доки науковці не розкопають підтвердження чи спростування.
Але Олена Балабан говорить про якість порожнечі під Буртами. У дитинстві, коли вона та інші дітлахи чимось твердим стукали по землі, "то ішов такий гул, ніби там у глибині порожнеча".
"Здавна про Бурти ходять страшні легенди, – казав краєзнавець Іван Безвершенко, – і ще й зараз люди бояться там ходити" (Микола Демчук заперечує це, каже, що ніхто туди ходити не боїться).
У козацьку добу Бурти і радіальну систему могил місцеві жителі використовували як сигнальні пункти: при появі ворогів дозорці запалювали вдень діжу зі смолою, а вночі – купу хмизу. Вдень сигналом тривоги був дим, а вночі – вогонь.
"За переказами місцевих жителів, – пише Микола Демчук у краєзнавчій розвідці "Історія села Боярка", – біля Буртів і села Чаплинки між балками хутора Одарчиного і хутора Тимошів стояло цегляне укріплення – західний форпост Семена Палія. Ким і коли було воно зруйноване – невідомо. Збереглося місце випалювання і вироблення цегли, з якої і будували дане укріплення (її називали вапельня). За свідченням Тимоша Гнатовича Мельниченка, довгожителя села Чаплинки, у 1960-х роках із поля біля Буртів вивозили гори цегли і каміння з метою збільшення посівних площ... Це варварство (а не хліборобство)... З п'яти давніх могил-курганів на території полів села Боярка три розорюються..."
І ще один штрих. Учитель історії Чаплинської школи Олена Балабан у своїй статті "Городище Бурти" пише: "Мені розповідав Семен Іванович Балабан (нині вже покійний), а йому розповідали в свою чергу старожили, яким перекази дійшли від попередніх поколінь, про те, що з півдня до Буртів вела мощена дорога, яка входила прямо в браму Буртів, а самі Бурти було обнесено муром. Ніби-то там великі підземелля і ця дорога вела до них. Можливо, що це було якесь укріплення, але виникло воно значно раніше, ніж відбувалось повстання Семена Палія... На тому місці, де за розповідями пролягала мощена дорога, я пам'ятаю звичайну ґрунтову дорогу, а зараз там – стежка. На схід від тієї стежки є пагорб. Місцеві краєзнавці виявили сліди трипільської культури. Було знайдено багато експонатів (залишки жител, зернотерки різних типів, посуд повсякденного користування, а також посудини спеціального культового призначення, глиняну статуетку)".
Отож Бурти продовжують приховувати свою таємницю. А стежки до невідомої історії нашої Батьківщини заростають травою забуття.
Порадівка
Порадівка вже не село, навіть не хутір, а вулиця Боярки (Лисянського району). У Порадівку, що підживлювала отамана Цвітковського і людьми, і харчами, ми поїхали на пропозицію Миколи Демчука. Він повідомив, що там живе свідок тієї епохи, яку ми розшукували.
Звали цього свідка Соломією. У 1920-му їй вже було 8 рочків. А часи були такі, що до всього мусила прислухатися та переважно мовчати. Бо батько її був "у банді".
Ми не пошкодували, що послухали Миколу – порада поїхати до Порадівки виявилася доброю...
Соломія Матвіївна Матвієнко вже три весни як відсвяткувала своє 90-ліття. Попри роки, має ясний розум і добру пам'ять. Та й характер у неї добрячий! Жартівливий і приязний. І веселий!
Її батько – Матвій Дивнич – був чоловіком, свідомим свого національного обов'язку. Тож і полишив дитину на жінку, а сам подався воювати проти червоних... Та як отримав землю, вирішив, що справу зроблено і воювати припинив...
Про його ставлення до совєтської влади свідчить такий штрих – із червоного прапора пошив дочці спідницю. Вона про це згадує і досі.
Шкода, що спідниця не збереглася... Чудовий був би музейний експонат. Революційної доби...
– То розкажіть, бабусю, хто кого тоді грабував? – запитав я, вдаючи ніби не знаю.
– Ці (петлюрівці) не грабили, "наші" грабили. Ви ж знаєте, кого називали "наші"? – з усміхом запитала Соломія Матвіївна. – Отих, що грабили.
Проти червоних грабіжників став і перший чоловік Соломії – Іван Іващенко.
– Не пішов у колгосп, а пішов "у бандіти", – сміється вона.
У повстанці Іван Іващенко подався, бо був розлючений пограбуванням рідного села, яке називалось делікатно колективізацією, та тим, що рік нізащо провів за ґратами.
Пішов до лісу наприкінці 1920-х років, а радше 1930-го...
1930-й в історію Боярки, Порадівки, Брідок і хутора Харченків увійшов як рік масового розорення селянських господарств. Самих же "розкуркулених" (насправді пограбованих) висилали до Сибіру або Білого моря (в Архангельську область).
У Боярці "розкуркулили" і вислали туди, де Макар телят не пас, Михайла Петровича Михайленка, Кимку Калениченка, Сидора та Якова Володченків, Ригора Клоконоса...
"Розкуркулили" 1930 року і батька Соломії – Матвія Йосиповича Дивнича. За мірками злодійської російської влади він був класовим ворогом, бо мав вітряний млин, пару коней, корову, порося.
Що з того, що все добро нажив він власною працею?
Головне, що хижа Москва хотіла жерти і жертви.
Московські лакузи, сільські лайдаки-комсомольці забрали у Матвія Дивнича навіть меблі й одяг. І накриття з хати та хліва...
Мабуть, шкодував колишній повстанець Дивнич, що зарано припинив боротьбу... Що не вдушив російську гідру...
Та шкодувати було вже пізно. Обібраному до нитки Матвію Йосиповичу стелився гіркий шлях на чужину, до Карелії, де він і загинув 1932 року.
Подібна доля спіткала й порадівські родини Степана Тихоновича Гарбуза, Ярофея Кириченка, Модеста Дерганта, Дем'яна Ярового, Максима й Арсена Кириченків, Івана Порадовського. Цей останній 1919 року при Боярському волосному ревкомі обіймав посаду військового коменданта та ще й командира червоної сотні. Порадовський зробив свою справу, Порадовського можна ліквідувати...
Соломія Матвіївна розповідала, як виселенці з Порадівки сходилися в карельській Кондопозі й співали. Найтяжче давалася їм пісня "Повій вітре на Вкраїну".
– Всі ревли. Співали і ревли...
І все ж селяни не змирились.
У листопаді 1930 р. в Боярці вибухнув "жіночий бунт".
Жінки забрали з колгоспів свою худобу та інвентар...
Для придушення повстання москалі направили в Боярку 50 кавалеристів. Очолював каральний загін комісар Гальц із с. Бужанки Лисянського району...
Вирувало село і навесні 1931 року. Про це свідчать записи учителя-комуніста Василя Висотенка: "На кінець 1931 року в селах Боярка і Харченків було завершено колективізацію всіх селянських господарств. Суспільна колективізація викликала злобну ненависть куркулів. Вони по-звірячому знищували колгоспне тягло, щоб зірвати весняний посів 1931 року. На колгоспні коні, які паслися вночі на полі, напали вороги і покалічили їх – 32 голови робочих коней стали непридатними для використання у сільськогосподарських роботах".
Так було повсюдно...
Переконавшись, що українське село не скорилося, що ні військові перемоги, ні погрози, ні репресії не змогли придушити опір народу, Кремль вирішив удушити його голодом...
Результати виявилися більше ніж "оптимістичні" – мільйони українців загинули страшною смертю. Тільки в селах Боярка, Харченків, Порадівка, Брідок 1932 – 1933 роках москалям вдалося вморити 650 осіб – стільки, скільки нині проживає в цих селах. Найбільше вимерло з голоду в Порадівці.
Ось уривки споминів свідків лихоліття.
Софія Рафаїлівна Висотенко (1929 р. нар): "Я пам'ятаю голодовку 1932 – 1933 років, хоч було мені 3 роки. Таке не забудеш ніколи. Біля контори колгоспу с. Харченків стоїть довга черга людей, почорнілих і опухлих від голоду, в очікуванні юшки... В цій черзі стояла і моя мама – Одарка Лук'янівна. Припнула корову через дорогу, біля двору сусіда. Господарка двору почала її доїти. Мати кинулася забрати у сусідки горщик із молоком... Так його й перелили... Мені часто сниться те молоко, пролите на траву".
Воля Федорівна Кириченко з Порадівки (1929 р. нар.): "Батьків своїх майже не пам'ятаю, бо вони померли у 1932 році. З трьох років виховувалася в дитячому будинку – яслах с. Порадівка, під які пристосували хату діда Євдокима. Пам'ятаю піч, на якій сиділа разом з іншими дітьми і довгі часи чекання: "Коли ж нагодують?"
Соломія Матвіївна Матвієнко (Дивнич): "У 1932 році врожай зібрали добрий, проте голодомор був страшний, тому що на продподаток відібрали все... Найбільше боялися "активістів". Вони ходили по хатах і відбирали все їстівне, нічим не гребували: торбинку квасолі, останню картоплину, квашені на борщ буряки. Шукали повсюди: у стрісі, валяли груби і печі, копали долівку в хаті. Пам'ятаю активіста Данила Братка (по кличці "Телегей"). У 1933 р. і його мати померла з голоду, а він у цей час відбирав їжу в односельчан. Подібними до Телегея були комнезамівці Буц Панасій, Братко Михайло, Гарбуз Олена.
Люди вимирали сім'ями: серед наших сусідів померли Качура Панас і п'ятеро його дітей; Лошицькі Федір, Текля та п'ятеро їхніх дітей; Тараненко Полікарп і двоє його дітей; Дивнич Микола, його дружина і четверо дітлахів; Дивничі – Петро, Явдоха, Софія. В сім'ї Журавлів Степана і Явдохи з шести осіб вижила лише одна дочка Ганна, ноги якої ще три роки були пухлі...
У нашій сім'ї помер мій брат Василь, а було йому всього 10 років. Не було сили похоронити його полюдському. Мертвих людей звозили на цвинтар як скотину, скидали в яму, притрушували землею і так щоденно... Серед померлих у Голодовку 1932 – 1933 років людей були і батьки (майбутнього) Героя Радянського Союзу Пилипа Степановича Ярового – Степан і Василина..."
Отримавши солідну перемогу на "внутрішньому фронті" і вирішивши таким чином українське питання, Совєтська Росія почала підготовку до нових війн – на зовнішніх фронтах. Опосередкованим свідченням цього став всесоюзний рух під назвою "Дівчата! На трактори".
Хіба не було в Союзі хлопців? Були. Але їх готували для іншої мети – завоювання Фінляндії, Польщі, інших земель...
1937 році Порадівки досягнув і стаханівський рух "п'ятисотениць". Правління колгоспу "Вільний плугатар" призначило "п'ятисотницею" ланкову Соломію Дивнич (згодом Матвієнко). "Це була велика агітаційна пропаганда "про перевагу" колгоспного способу виробництва. Мовляв, "вчорашня куркулька" Соломія Дивнич стає ударницею колгоспного виробництва. Так писали в газеті”, – згадувала Соломія Матвіївна.
Окупаційна влада не шкодувала похвал для тих, хто трудовими звершеннями скріплював її імперську могуть... А паралельно продовжувала застрашувати і вибивати український народ репресіями.
Тільки в невеличкій Боярці репресували 47 осіб. Знищували, як правило, освічених. Ось їхні імена: учитель української мови і літератури Валентин Гавядовський; комуніст, учитель російської мови і літератури Андріан Капацін; учителі Флор і Василь Даценки, Олексій Стеценко, Іван Адамович і Прохір Володченко; священики Костянтин та Іван Ланчинські, церковний староста Степан Гарбуз, церковний староста Юхим Калениченко, голова колгоспу (в 1932 – 1938 рр.) Фадей Рогульський. З уманської тюрми останній передав на волю записку такого змісту: "Нас заарештовано за доносом Козодоя Івана" (бухгалтера колгоспу).
Репресували й Івана Максимовича Павлійчука. Микола Демчук стверджує, що той був "за національністю австрієць". Мовляв, залишився на Україні ще з часів Першої світової війни. Мені ж видається, що Павлійчук був швидше громадянином Австро-Угорщини, українцем за походженням, а прийшов він в Україну 1918 року з січовими стрільцями, що були у складі австрійської армії, або з Галицькою армією у 1919 році. Саме за належність до українських збройних формацій його напевно і репресували 1939 року. Як і козака Армії УНР Михайла Петровича Михайленка з родиною.
За звинуваченням у приналежності до загону отамана Цвітковського 1937 року засудили Левка Шіптенка, що мешкав на хуторі Дубина. Під час слідства чекісти вибили у Левка свідчення, що його брат Яким певний час перебував у загоні Цвітковського. Тоді і Якима викликали до Лисянського відділення НКВД. Дорогою до Лисянки він отруївся.
Причиною ж арешту Василя і Лавра Вишнівських напевно стало те, що їхній брат Олександр 1920 року був оборонцем Медвина, а потім продовжував боротьбу в загоні отамана Цвітковського.
Репресували, як вже зазначалось, і колишнього повстанця Матвія Йосиповича Дивнича, його дружину Христину Яківну та сина Тодося, а дочку Соломію змусили скріплювати економіку тюрми народів ударними темпами...
Прощаючись, я запитав у бабусі Соломії:
– То хто ж більше нашкодив Україні – євреї чи росіяни?
Вона відповіла щиро і безпосередньо:
– Кацапи... Це був набіг орди.
Пам'ятаймо це.
Ось і все. Хотів я, щоправда, написати ще розділ "Висновки", але вчасно отямився – і так вийшло розлого. Тож скажу коротко: шановні друзі, вивчайте історію рідного народу не тільки через книги, радіо і телевізор, а й безпосередньо на українських стежках-дорогах. Це неймовірно цікаво. І радісно. Хоч часом і сумно. Але сонцесяйні зустрічі з прекрасними українськими людьми розкриють широко ваші серця, наповнять їх теплом левад і пасік, таємницями вояцьких могил, Буртів, Дівич-гір... І ви забудете на мить розпечений асфальт чужих міст і розкошуватимете спілкуванням із рідними за духом і кров'ю – вічними хуторянами-філософами, вічними чумаками, вічними козаками. А прикрі факти буття нашого народу нехай стануть підставою для роздумів і належних висновків, збагатять наш історичний досвід, застережуть від повторення хибних кроків і орієнтацій.
Нехай щастить вам, дорогі друзі, на стежках пізнання нашої спільної Батьківщини, а відтак і самих себе.
Роман КОВАЛЬ
Використано дані з нарисів Миколи Демчука "Історія села Боярка" та "Революційні події в Боярці".
На світлині: Василь Шкляр (ліворуч), Соломія Матвієнко і Роман Коваль.
Померла Валентина Чучупак-Мартинюк
3.02.1926 - 18.08.2005
Валентина Чучупак була дочкою Дем'яна Чучупака – єдиного з п'яти братів Чучупаків, що вижив у часи Визвольної боротьби. Відтак Валентина була рідною племінницею холодноярських отаманів Василя, Петра і Олексія Чучупаків.
Як і весь рід Чучупаків, зазнала Валентина багато лиха в житті, адже совєтська влада оголосила родині Чучупаків війну на знищення. Тож змушена була вона тікати з рідного села.
Останній раз відвідала пані Валентина дорогі її серцю Мельники 14 вересня 2003 року завдяки членам Рівненської організації ДСУ. Вона виступила на відкритті пам'ятника героям-холодноярцям у центрі Мельників.
Нещодавно вийшла книга Лідії Чучупак "Душею з вами...". В книзі вміщено й спогад Валентини Чучупак – "Степан і Оксана Чучупаки та родина їхнього сина Дем'яна". Пані Валентина писала:
"Моя мама, Ганна Сидорівна Красковська, народилася в Чигирині 12 лютого 1903 року. Вона сирота, батьки її померли, коли Ганна була ще дитиною. Їх було шестеро сестер і брат (його вбили коцурівці прямо на вулиці в Чигирині)...
Мої батьки зустрілись у Мельниках (маму прислали сюди вчителювати). Під час одруження мама свого дівочого прізвища не змінювала... Тато й мама вчителювали в с. Мельниках, а я в тій же школі вчилася. На районній учительській нараді в Чигирині мельничанські вчителі-комуністи виступили проти тата. Потрібно, мовляв, викорінювати "бандитське коріння". Його і маму звільнили з учительської роботи. Довелося татові працювати в колгоспі, зимою возити волами гній на колгоспне поле. Таке ставлення змусило його виїхати з Мельників...
Почалась війна... 1942 року до нас у Медведівку приїхав Юрій Горліс-Горський. Він зупинився у нас тижнів на два, залишив свої речі, а сам часто виїжджав у своїх справах. У цей час він організував панахиду по Василю Чучупакові. Впорядкували його могилу, поставили різьблений дубовий хрест. На панахиді було дуже багато людей, навіть із сусідніх сіл. Після богослужіння ми організували поминальний обід у нашому садку в Мельниках. Юрій Горліс-Горський фотографував все це... Горліс-Горський подарував нам книгу "Холодний Яр". Дідові й бабі він не дарував, бо вони були неграмотні.
1943 року наблизилась Червона армія... Батьки боялися, що їх репресують, і ми виїхали з Медведівки. Нас проводжав дід Степан. Прощаючись, він заплакав і сказав: "Це вже, діти, я вас більш не побачу". Так і сталося: він помер наприкінці війни, 1943 чи 1944 року...
Ми поселились у с. Вовчому, що в Дрогобицькому районі. Мама працювала вчителькою, батько – директором школи. Я в цей час вчилась у Дрогобицькому учительському інституті. Після його закінчення 1947 року поступила до Львівського університету на фізико-математичний факультет (диплом за фахом "фізика" здобула 1952 року)...
Все життя батько жив у страху, його весь час переслідувало КҐБ... Змушували написати в націоналістичну газету до Канади, в якій би він засудив націоналістів і своїх братів. Тато від цього відмовлявся. Також прислали до с. Вовчого в школу начебто вчителя фізкультури, а то був агент КҐБ. Він жив у батьків і слідкував за кожним їхнім кроком. А мені говорив, що за мною у Львові теж слідкують і знають, що я роблю кожну хвилину. Навіть засідки влаштовували біля квартири батьків, слідкували чи немає якихось зв'язків із бандерівцями...
Влітку 1956 року я поїхала до Мельників. Баба Оксана була вже дуже стара, мене не впізнавала. На Спаса (19 серпня) вона померла. Я була на її похороні, організувала разом із Пріською в бабиній хаті поминки. Людей було мало – родичі й трохи сусідів...
1967 року батьки переїхали до мене в м. Рівне, де я після закінчення Львівського університету працювала у Водному інституті викладачем. Жили окремо в однокімнатній квартирі... Мама померла 1979 року.
Тато дожив до проголошення незалежної української держави. Коли в Рівному вперше вивісили національний прапор на площі коло церкви (1991 року), то тато сказав сусідці, а вона мені переказала його слова: "Я дуже радий, що ця чума накінець щезла..."
Помер тато в 1992-му, на 91 році життя. Похований поруч зі своєю дружиною на кладовищі "Молодіжне", коло центрального входу, в м. Рівному..."
Тепер біля батьків лягла в землю і Валентина – сива українка з юним голосом, якого ми вже ніколи не почуємо.
Валентина Дем'янівна Чучупак-Мартинюк була свідомою українкою, делікатною і чуйною людиною, як, власне, і всі Чучупаки. Вічна Їй пам'ять!
Висловлюємо глибокі співчуття чоловікові Степану, сину Володимиру, невістці Світлані, братові Володимиру, онукам Олегові та Ігорю, а також її двоюрідній сестрі Лідії Петрівні Чучупак-Завалішиній і племінниці Олені.
Історичний клуб "Холодний Яр", редакція газети "Незборима нація",
Рівненська обласна організація Всеукраїнського політичного об'єднання “Державна самостійність України”
Відлуння Холодного Яру
Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам'янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.
Був я тоді хлопцем років п'ятнадцяти-шістнадцяти і в моїй пам'яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.
Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. "Бандітов вєдут!" – гукнув у двір один із будьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців із гвинтівками навпереваги ішли... Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, – лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв'язано. Дехто босий.
– Судити будуть, – пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: "Ідіть на суд!"
Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.
Суд тривав два дні... Підсудні вели себе мужньо. Пам'ятаю запитання одного із членів трибуналу: "Советская власть везде стала твердо на ноги. Почему же вы вели эту безнадежную борьбу?" Один із підсудних відповів:
– Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.
Тоді запитали Ониська Бойка, бійця-лісовика:
– А ты признаешь советскую власть?
– Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!
Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти) – Ригузенко, з с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:
– Ты еще малолетний, несознательный. Сознайся: тебя подговорили идти в отряд? Ежели это так, трибунал тебя оправдает. Ведь у тебя еще целая жизнь впереди!
Та хлопець не здався:
– Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
– Ну, смотри, сам подписал себе приговор...
А той "приговор" був один для всіх – розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: "Слава Україні!"
Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На ті похорони зійшлося все село.
А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.
Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому Яру – це між Цибулевим і моїм Веселим Кутом.
Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім не помітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:
– Выходите!
– Не вийдемо! – відповіли повстанці.
– Кинем бомбу и всех побьем!
Вийшли. А один непомітно зірвав із голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.
– Стой! Стрелять буду!
– Та я тільки он картуз впіймаю, – та скік у кручу, та в чагарник.
Тільки й бачили...
Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об'їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.
Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі "Холодний Яр" Юрій Горліс-Горський.
Окрім вже названих мною вище, пам'ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка (він же отаман Кібець. – Ред.), Якова Запорожця, Пантелея Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника.
Слава героям!
Зі слів Костянтина Зіновійовича ЗАПАРЕНКА (1906 року нар.) записав Микола ПЕТРОВ
Від редакції
Микола Петров – один із перших, хто в нову добу опублікував низку матеріалів про Визвольні змагання на Холодноярщині. |