«Незборима нація» Число 6 (232) Червень 2005 р.
Щиро дякуємо за пожертви
Олегу КУЦИНУ, Андрію ЖОВАНИКУ, Любомиру ХАМУЛЯКУ, Наталії ЄГОРОВІЙ,
Оксані ЖОВТАНСЬКІЙ, Світлані МИРОНЧАК та Олександру ШЕРСТЮКУ.
Ніхто не забутий, ніщо не забуто?
16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ "Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки".
Указ цей викликав суперечливі почуття. З одного боку, радість, що нарешті держава звернула увагу на добу УНР і ЗУНР, адже саме ці республіки стали прелюдією проголошеної 1991 року Української держави.
З іншого боку, викликає подив ігнорування доби Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29.4.1918 – 14.12.1918) та її діячів, зокрема самого гетьмана, міністра іноземних справ Дмитра Дорошенка, посла в Австро-Угорщині В'ячеслава Липинського, голову Української телеграфічної агенції Дмитра Донцова та інших.
Викликає подив і те, що в Указі не згадано про увічнення пам'яті українських військовиків, які на своїх плечах винесли весь тягар безпосередньої боротьби за Українську державу. Крім Симона Петлюри, не згадано жодного іншого учасника збройної боротьби.
Дивує й те, що Указ зорієнтовано на "видатних діячів УНР і ЗУНР", а не на всіх учасників Визвольних змагань. І, взагалі, хто такі "видатні діячі УНР і ЗУНР"? Ті, хто обіймали високі посади, були керівниками урядів і міністерств – незалежно від наслідків їхньої, часом руїнницької, діяльності? Ті, пам'ять про яких збереглася не завдяки подвигам в ім'я Батьківщини, а завдяки нескінченним скандалам, витонченій демагогії та перманентним політичним інтригам?
Хто скаже, чи козак 6-ї Січової дивізії Армії УНР, учасник Другого зимового походу Степан Щербак, який вибрав за краще вмерти, ніж перейти служити до ворога, героїчний вчинок якого уславлений у багатьох прозових і поетичних творах, підпадає під категорію "видатних діячів УНР"?
А кобзар Антін Митяй, учасник Медвинського повстання, старшина повстанського загону отамана Цвітковського – "видатний діяч УНР"? А героїні Визвольних змагань 1917 – 1920-х років Харитина Пекарчук, Христина Сушко, Євгена Вовкова – видатні діячі чи ні? Їх згідно з Указом Президента можна вшанувати на державному рівні, наприклад, поставити їм пам'ятники?
А юнак-чорношличник Нестор Галайденко, який лише в одному бою (14 квітня 1920 року під Вознесенськом) знищив понад 20 ворогів, – "видатний діяч УНР"? Чи він не підходить під кваліфікацію Указу?..
Напевно, слід було би Президенту України вести мову про учасників Визвольних змагань – козаків і старшин Армії УНР, повстанських загонів, політичних діячів, службовців, журналістів, які словом або зброєю сповняли свій обов'язок перед Батьківщиною.
На жаль, дефініція "учасник Визвольних змагань" взагалі відсутня в Указі, а термін "Національно-визвольні змагання" подається з малої літери. Не знайдеш в Указі, як не шукай, і слів "Батьківщина", "оборона Батьківщини", "боротьба за свободу рідного краю", "національні права українського народу", зате вісім разів наголошується на вшануванні "визначних діячів УНР і ЗУНР" і двічі – чільних.
Тобто мова в Указі йде лише про увіковічення політичного проводу, на якому, до слова сказати, і лежить головна відповідальність – і вина! – за поразку Визвольних змагань. І саме цих діячів вирішено вшановувати. Саме їм ставитимуть пам'ятники. Зокрема, і Володимиру Винниченку, який вважав Українську державу "чужою справою".
То якими вулицями ходитимуть покоління українців – вулицями Степана Щербака, Антона Митяя, Христини Сушко чи Володимира Винниченка та хлопчака-прем'єра Всеволода Голубовича, який, як міг, дискредитував ідею української державності – і в очах населення, і в очах чужинців?
Ситуацію, безперечно, можна виправити. Тож Історичний клуб "Холодний Яр" звертається до Президента України Віктора Ющенка з пропозицією видати ще один Указ – "Про увічнення пам'яті учасників Визвольних змагань 1917 – 1920-х років". За основу можна цілком взяти Указ від 16 травня 2005 року, замінивши вислів "визначні діячі УНР і ЗУНР" на "учасники Визвольних змагань". І слово "Визвольні" подавати все ж із великої літери, адже нема нічого величнішого як захист своєї Батьківщини. Власне, мова йде про розширення рамок попереднього Указу – з метою не оминути державною увагою тих, хто проливав кров в обороні нашої Батьківщини, в обороні національних прав українського народу.
Роман КОВАЛЬ, письменник,
президент Історичного клубу "Холодний Яр"
Подорож у край письменників і козаків
Третього травня виповнилося 100 років від дня народження українського літературознавця Юрія Лавріненка з села Хижинці, що на Лисянщині. На запрошення його земляків ми й приїхали в село, назву якому, за однією з легенд, дали “хижі ченці” – давньоруські партизани, борці проти монголо-татарського поневолення.
Весняний дощ не зірвав урочистостей, промови біля пам'ятного знаку на честь Юрія Лавріненка не вщухали. Науковці, краєзнавці, школярі, письменники, співаки, представники місцевої влади – хто ще не виступав на шкільному подвір'ї серед квітів і дощу?..
За дві години почалися врочистості в Лисянці, в Будинку культури. І хоч науковців і письменників прибуло стільки, що можна було й загатити річку забуття, все ж образ Юрія Лавріненка до кінця не розкрив ніхто. Інформація про нього обмежувалася переважно довідкою з “Енциклопедії українознавства”.
Хіба Василь Шкляр оповів драматичний епізод, який засвітив сміливо-шляхетну душу письменника Юрія Лавріненка... 1923 чи 1924 року в Умані йому довелося говорити з тодішнім завідувачем агітпропу Уманського окружного КП(б)У Василем Іванушкіним. Довідавшись, що Лавріненко з-під Медвина, Іванушкін розповів, що був комісаром “того російсько-большевицького військового з’єднання, яке (наприкінці серпня 1920 р.) брало боєм Медвин, спалило понад 600 дворів і церкву та грабувало й розстрілювало “бандитськи настроєне” село, – згадував Юрій Лавріненко. – Іванушкін говорив про медвинську трагедію так спокійно і просто, як говорять про оранку поля. Я не міг зрозуміти тоді того спокійного тону і по-скляному рівного погляду сірих очей оповідача. В тих очах не було ні найменшого сумніву й поруху совісті”.
За 10 років, вже під час Голодомору, вони знову зустрілися, на цей раз у Харкові. Життєрадісний кат здивувався, чому Лавріненко такий невеселий. Тоді Лавріненко “нагадав йому про панелі тодішніх харківських вулиць”.
Москалюга збагнув, що юнак говорить “про трупи і напівтрупи загиблих із голоду селян, що рясно “квітчали” собою вулиці Харкова”.
Насупившись, Іванушкін попередив про небезпечність таких настроїв, сказав, що “соціалізм занадто велика справа, щоб цінити його нижче якихось жертв”.
Тоді Юрко запитав:
– А коли б справа будівництва соціалізму вимагала спалити і виморити всю Україну, переселивши решту людей на острови Крижаного океану, то Іванушкін зробив би і це?
Москаль страшенно здивувався сміливому питанню, помовчав і зі зловісною сухістю відповів:
– Коли би будівництво соціалізму цього вимагало, то я і це зробив би.
– Ну, так я с... на такий ваш соціалізм, що кидає в безодню цілі народи замість підіймати їх долю до нового життя і розквіту!
– Ого! – вигукнув Іванушкін. – Я бачу, ти вже визрів...
24 грудня того ж 1933 року Юрій Лавріненко вже сидів у Харківській тюрмі НКВД на Чернігівській вулиці...
Слід сказати, що повстанський гурт земляків Лавріненка з Хижинців у серпні 1920-го пішов захищати своїх земляків-медвинців проти червоної орди оцих іванушкіних. Може, і хотів Юрко піти з ними та напевно мати не пустила, бо було хлопцеві тоді лише 15.
Юркові земляки були і в Армії УНР, і в повстанських загонах, зокрема отамана Цвітковського. Так що духовне коріння Юрія Лавріненка всотало в себе і кров наших героїв, і передсмертні крики жінок і дітей, і апокаліптичні заграви. А виростало це коріння з-під политих кровію Зміїних валів. Ці вали й оберігали Хижинці з небезпечного південносхідного напрямку. Висота їхня і сьогодні сягає 11 метрів. Саме з цих оборонних споруд, які в давнину побудували наші предки, щоб захиститись від гарячих південних орд, виглядали “хижі ченці” свою здобич – ординців, які врізалися були гарячим потоком у чорно-зелені українські землі. Може, завдяки цим темпераментним запилюженим вершникам та їхнім коням наші землі й стали плодючими – адже багато завойовників разом зі своїми верхівцями лягли добривом під наше різнотрав’я. Скажіть, чи багато повернулося їх у свої монголії та сибіри?..
Що знаємо ми про партизанські рухи в добу Київської Русі? Скільки ватаг “хижих ченців” зі знеславлених “братами мусульманами” та “братами угро-фінами” монастирів-фортець блукало лісами і байраками у пошуках ординського перегною?
Знаємо мало, бо пам’ять наша урвалася, зате дух “хижих ченців” породив преславне православне воїнство – козаччину, яка століттями не тільки захищала рідний край, але й у відповідь спустошувала землі сусідні, віддаляючи небезпечні кордони – і на південь, і на схід, і на захід. Українське козацтво, по-суті, стало продовженням партизанського руху “хижих ченців”.
Історію спустошення монголо-татарами місцевого монастиря в околицях Хижинців, збезчещене ім’я якого не збереглося, і легенду про монахів-партизанів розповів нам краєзнавець Михайло Лаврега. Ходили ми з ним Змієвими валами – як колись і сільський парубок Юрій Лавріненко, який, вочевидь, саме з цих валів спостерігав як горить Медвин та й інші села, підпалені московськими ординцями.
“Після 9-ї години вечора все село палало, – згадував медвинський повстанець Іван Дубинець, – горіли хати, клуні, повітки, пеклася у хлівах худоба, яку не встигли чи забули випустити. Ніхто тієї страшної пожежі не гасив. Низькі дощові хмари над Медвином були червоні й кидали відблиски цієї пожежі на десятки кілометрів навколо, наводячи й на сусідні села страх большевицької розправи. Здавалося, що якась надзвичайна диявольська істота, вся червона, з вогняними язиками й вогняними зубами, роззявила свою пащеку над Медвином і поглинала все – людей, їхнє віками надбане добро та їхні душі. Образ цієї істоти був символом прийдешнього ладу, що запанував не тільки над Медвином, а й над усією Україною...”
Багато медвинців поховалися в лісі Довгенькому, багато хто, не зупиняючись у хащах, тікав у напрямку Хижинців чи Шербашенець...
А ось вже і сусідні до Хижинців Журжинці. Колись тут “журились ченці”... Співали тут свого часу і войовничих пісень, адже з цього села походить відомий гайдамацький ватажок ХХ століття Степан Туз. “Брав він не силою, а хитрістю”, – розповідає директор Почапинської школи Михайло Лаврега.
Мав Туз і силу – 2500 козаків, а хитрість лише побільшувала силу. Степан Туз був прихильником суворої дисципліни і противником вживання в час грізний оковитої. Козаки Журжинець, Почапинців, Хижинців та інших сіл відбували у Туза службу до 14-ї години, а тоді отаман відпускав їх на господарку.
“Туз був проти багатих і за бідних, – розповідав хлібороб із Журжинець, – але коли він заїжджав у село, то ховалися всі – і бідні, і багаті”.
Не забули на Лисянщині й отамана Яблочка. Знаменитий і популярний був чоловік. Його увічнив на сторінках роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський.
“Сам Яблочко – здоровий дідуган у розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні – чиста тобі копія кошового Сірка – тільки булави бракувало, – згадував Юрій Горліс-Горський. – Загін у нього добрий – сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв – величезний запас.
Запросив нас Яблочко до своєї “резиденції” – до села під Лебединським лісом... У “царстві” Яблочка харчів, фуражу – хоч завались: прийняли нас гарно. Сам він далеко від “резиденції” не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і – назад до садиби. Большевики туди і носа не показували”.
У Журжинцях і довколишніх селах казали: “Ну, у тебе не парубок, а Яблочко”. Це була похвала парубкові.
Бився на Лисянщині і отаман Босий. Кажуть, що була й отаманша Маруся. Говорять, що і Зелений не минав...
Почули ми в Журжинцях (а це село сусідує з Лавріненковими Хижинцями) таку історію.
Коли в селі ховали козака отамана Туза, то труну везли на лафеті, грав духовий оркестр. Якась жінка, зачувши музику, почала танцювати. До неї одразу підскочили.
– Тут героя ховають, а ти танцюєш...
– Так музика ж грає, – відповіла пришелепкувата.
Нагай швидко отямив жінку. Гірко заплакала вона – тільки не знати чи за козаком вбивалася, чи тому, що шкура луснула на її тілі.
“Запросили” її до гурту людей, що йшли за труною. Отож і пішла вона за лафетом, ллючи гіркі сльози...
“До жидів Туз ставився добре, – продовжував Михайло Лаврега. – У Верещаках їх було багато – переселилися з Могилева-Подільського. Тут створили вони перший у світі кібуц. Працювали на землі як і українці. З часом всі жиди українізувались, вихрестились. Останньою з вихрещених була баба Катя-трактористка”.
Тільки прізвища залишилися у Верещаках чудні...
Потім поїхали ми на Тарасові стежки – у Моринці і Кирилівку (тепер Шевченкове). Сфотографувались із малим Тарасом, що випасав при повороті на Будище металеве ягня. А тоді гайнули у Будище, де вродився Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий Армії УНР. Постояли біля меморіальної плити на честь гарячого і часом немилосердного отамана...
В околицях Будищ Юрко починав свої перші війни – тоді ще дитячі. "Часто будищанські пастухи, – згадував він, – оголошували “війну” пастухам сусідніх сіл. Ті “війни” рідко доходили до битв, (ми) лише маневрували, тобто одні гналися за іншими, а ті втікали, але було, що і голови розбивали один одному. Такі “війни” я любив – бігав дуже швидко і в разі невдачі мав всі шанси втекти від ворога”.
І у вояцькому житті колись таке буде: рятуючи своє життя, Юрко Тютюнник двічі кине на полі бою відданих йому товаришів, останній раз на Волині, під час Другого зимового походу, в листопаді 1921-го...
Заїхали центральною алеєю до маєтку пана Енгельгарда, де козачкував малий Тарас Шевченко. В навколишніх лісах напевно не раз ховалися з розмовами брати Тютюнники – Іван, Макар і найменший Юрко. Іван і Макар були членами революційних організацій, брали участь у нелегальній праці, за що й були 1902 року ув’язнені.
Згодом, у революції 1905 – 1906 років взяв участь і п’ятнадцятилітній Юрко. “Почали горіти поміщицькі маєтки на Україні, – згадував він. – Зі своїми сільськими товаришами, за власною ініціативою, зробили і ми декілька підпалів економій, що були навколо села”...
І все ж меморіальну плиту Юрку Тютюннику, як нам сказали, поставили не односельчани. “Наші б швидше поваляли її, ніж поставили”, – блиснули гумором юнаки, що проїздили на “велоконях” повз дуби-велетні в панському парку.
А дід, що доживає віку з палицею в руках, на моє питання, як живеться, спересердя вигукнув, що за комуністів жилося “багато лучче – бо робота для всіх була”. Все ж голосував за Ющенка, як і односельчани. А може, так тільки сказав, бо хто зна, що за чоловік питає і з яким наміром...
У Будищах ми розсталися з нашими супутниками – Надією Світличною, Тетяною Конончук, краєзнавцем Володимиром Щербатюком, професором Михайлом Наєнком, який наприкінці 1990-х років перевидав книгу Юрія Лавріненка “Розстріляне відродження”. Вони поїхали на Київ, а я з Валею та Василем Шклярами на Хлипнівку, де мали ночувати.
На Хлипнівку вирішили їхати навпрошки – через Майданівку, де в місцевій церкві хрестили малого Юрка. Чому тут? Бо будищанський піп не захотів хрестити найменшого Тютюнника, – батько новонародженого Йосип передав попові через кумів лише одну пляшку горілки і добрий шматок сала, “а піп вимагав курку”. Йосип Тютюнник розсердився і повіз Юрка в сусіднє село Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату своєї праці. У майданівській церкві й записали Юрка, – “як такого, що з’явився на цей світ”...
На другий день ми вже були у Гусаковому, у письменника Михайла Іванченка, сина сотника Гусаківської сотні Вільного козацтва Грицька Іванченка.
Гусакове
Михайло Іванченко зустрів нас радісно і одразу повів через вуличку до хати вільного козака Якова Оксененка, де в роки революції вирувало життя, адже тут розміщався штаб Звенигородського кошового Семена Гризла. Сфотографувалися біля ґанку. Потім Михайло Іванченко завів нас на Чумацький кругляк – вузеньку глинисту вуличку, де жили самі Іванченки. Ось їхні імена: Йосип, Грицько, Мартин, Лукаш, Пантелеймін і його син Ферапонт, Улян (Вулян), Іван, Степан, Олексій, Михайло, Хома, Федір із синами Володимиром (засуджений “за СВУ”) та Омельком (засуджений “за ОУН”) і Порфир. Всі вони були вільними козаками і родичами.
Далі на вуличці жили Опанас Кліщ, Марко Монастирський (учасник повстання на броненосці “Потьомкін”, кулеметник Вільного козацтва), Калень Знахаренко, Ферапонт Русалівський (1905 року в нього переховувався Василь Доманицький, перший редактор “Кобзаря”)... Й ці гусаківці були у вільних козаках.
Завертаючи на вуличку, Михайло Іванченко показав рукою:
– Отут було кулеметне гніздо. Звідси гарно прострілювалася дорога на Звенигородку.
До кінця Чумацького кругляка ми не дійшли, а спустилися навпрошки, через різнотрав’я Смоктієвого Яру до Смоктієвої липи, повз яку в чагарниках протікала річка з латинською назвою Фоса.
Ми прошкували на знищене часом обійстя Никодима Петровича Смоктія – першого організатора Вільного козацтва не тільки в Гусаковому, а й в усій Україні. Отут, на кутку Галайки, і жив господар Смоктій. Крутенькою стежечкою вибралися ми на горбок, під яким ліворуч розкинувся Мельників ставок. На горбистих Галайках жили колись татари, яких не бракувало і на інших кутках Гусакового. Всі вони з часом асимілювалися, перетворившись на українців.
У Гусаковому поселилося було й три жидівські родини. Унікальне для України явище: всього три родини на три тисячі мешканців волосного центру. Видно, село справді було козацьким.
– Мошко торгував чесно, – розповідав Михайло Іванченко, – і його не спалили в революцію. Він знав по імені всіх гусаківських дітей. А от Сара була на руку нечиста, та й спонукала людей пропивати своє добро. То баба Козоріха спалила корчму Сари за те, що її, Козоріхи, чоловік завів до корчми волів і коня, тобто пропив їх... Так що не по формі носа треба дивитися, а по формі душі.
Нащадки гусаківських жидів українізувалися, а Срулика діти (“Івани”) померли “в голодовку” – поруч з іншими односельчанами. Загалом Михайло Іванченко нарахував 286 гусаківських жінок і чоловіків, які загинули під час Голодомору. Дітям ліку не вів, “бо точно не знав”.
Ось і підійшли ми до Смоктієвих гнізд. Окрім Никодима, загніздилися тут Хрисант Смоктій, Ілько Смоктій, Улас Смоктій, Андрій Смоктій. Тепер на обійсті Никодима жив інший чоловік. Сюди на початку 1920-х візник Гермоген Гугля притарабанив на возі двох чекістів, які приїхали “забирати” Смоктія. Той попрохав дві хвилини, мовляв, візьме торбу сухарів, а сам – на кухню, з якої був лаз у бур’яни. І втік. А Гермогену ще й пригрозив пістолетом, мовляв, мовчи, бо уб’ю.
Втік Смоктій аж до Владивостока. Невдовзі і тут розгаздувався. З бездомного втікача став знову заможним господарем. Та у 1930-х зустрів випадково земляка – міліціонера з Кобриного, що поруч із Гусаковим... Знаючи, чим для нього може завершитися ця зустріч, Никодим до своєї оселі вже не заходив... Втік на другий кінець СССР – на Кубань, до Армавіра, де у нього були родичі.
Як водиться, новий господар, що оселився на Смоктієвих гніздах, не відав, що колись тут викрешував вогонь запеклий чоловік – Гусаківський курінний Вільного козацтва Никодим Смоктій.
Трохи вище, через межу зі Смоктієм, порядкував колись ще один достойний чоловік із відкритим чолом – вільний козак Максим Рябенький. Чоловік він був свідомий, і своїм переконанням, не зрадив – попри репресії, які впали на Гусакове. Тепер тут багатіє думками його син Андрій, який вже переступив рубіж у 75 років.
– Слава Україні! – дещо з гумором привітався далеко не патетичний Василь Шкляр.
Літній козак Андрій простягнув привітно руку, потиснув і затримав її у Шкляровій долоні... Він намагався пригадати, як же це раніше відповідали у Гусаковому на привітання “Слава Україні”. Секунд із десять пан Андрій тиснув руку Шкляреві, гарячково риючись у пам’яті. Але так і не згадав. І прикро йому стало, що так осоромився перед несподіваними гостями.
Коли вже шукав пан Андрій фотографію свого батька, вільного козака Максима, не переставав напружувати мозок і, нарешті, згадав-вигукнув:
– Навіки слава! – треба було сказати.
Не заспокоївся він і на подвір’ї, куди виніс фотографії.
– Мені треба було сказати “Навіки слава!”, – повторив він вже спеціально до Василя, який смалив на лавці цигарку, вбираючи кожною своєю клітиною Галайки, де у березні 1917 року відродилось українське козацтво, яке назвало себе вільним.
Ще коли ми заходили на дворище Андрія Рябенького, я жартома запитав, вдаючи з себе “святу простоту”:
– Дідусю, вільні козаки були бандити чи хто?
– Та ви що! – з подивом вигукнув хлібороб.
Він же бачив, що товариство привів його сусіда, козак Михайло Іванченко, і раптом – таке дурне питання.
– Його батько до останньої хвилини кляв комуністів, – докинув Михайло Іванченко.
Тоді й пан Андрій похвалився, що “не пішов у комсомол”.
Що казати, небезпечно було в ті часи відмовитися вступати до ленінського комсомолу, та ще й сину “ворога народу”...
А Михайло Іванченко продовжував негомінку розповідь. Я ж записував за ним прізвища вільних козаків Гусакового.
– Наум Пастушенко, командир взводу Гусаківської сотні... Околот, старшина Вільного козацтва... Гнат Карпенко (“Балковий”), один із перших вільних козаків... Всього 240 козаків... Неспокійне, ворохобне було село, – оповідав пан Михайло.
Подав голос і Андрій Рябенький:
– Батько, як ховав рушницю у кущах, показав мені де, а де закопав відро патронів, не показав...
Тепло попрощавшись із Андрієм Максимовичем, спустились ми глинистою доріжкою до підніжжя зеленої гори, за якою ліворуч, коло лісу починався Мантачків Яр, де в часи революції збирався повстанком. Тут і обрали на сотенного отамана Грицька Іванченка – батька нашого провідника.
Піднялися на круту гору, на якій паслася самотня корівка. Повернули знову на Чумацький кругляк.
– Ось тут жив Русалівський... а тут – Фанась Кліщ, кулеметник Гризла. Його не репресували. Під час Другої світової знову воював проти німців – на цей раз у червоних кубанських частинах, – продовжував краєзнавець.
І ось ми на стежці, яку й намацати було неможливо, бо суцільно заросла травою. Але пан Михайло веде впевнено:
– Я і вночі тут пройду будь-якою стежкою, – каже 82-літній козак, – бо виріс тут...
І ось ми знову на дворищі сотника Грицька Іванченка, на весіллі якого (ось тутечки!) у лютому 1920 року гуляли чорношличники Петра Дяченка. Від того шлюбу з козачкою Гапкою Рябенькою-Мовчан і народився прекрасний український письменник, закоханий у рідний край краєзнавець Михайло Григорович Іванченко.
“Зметемо всю кацапню”
14 травня у Хлипнівці Петро Шкляр, старший брат Василя, висловив міркування, що повстання літа 1918 року на Звенигородщині було не стільки протинімецьке, як протиросійське. І, справді, читаючи мемуари Юрка Тютюнника про повстання на Звенигородщині, розумієш, що німців лише тоді почали бити, як вони взялися захищати російські “каратєльниє отряди”.
Юрко Тютюнник зафіксував такий вислів звенигородського козака: “Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють”.
“Зметемо всю кацапню, не оборонять і німці”, – ось кредо повстанців, висловлене курінним Вільного козацтва Шаповалом.
Попри ці та інші промовисті свідчення, совєтські історики привчили покоління до думки, що повстання на Звенигородщині було спрямоване проти “німецьких окупантів”. Цей погляд домінує і нині. Й нові покоління істориків, навіть противники совєтської влади, перебувають у полоні стереотипів ворожої пропаганди, зображуючи народне антиросійське повстання як виступ проти “німецьких окупантів”, зумисно оминаючи факти бойової співпраці німецького війська з вільнокозацькими формаціями навесні 1918 року – ще за Центральної Ради, коли червоні москалі під ударами німців й українців панічно тікали на схід і північ.
Більшовики зі своїм “рускім духом” забралися геть... Але минуло не так багато часу, як у розграбовані селянами маєтки потяглися московські, польські та інші поміщики. Почалися селянські протести проти їхнього повернення, бо хлібороби не хотіли добровільно повертати вже поділену панську землю, реманент, худобу, ще й платити контрибуцію за понівечений маєток. Для наведення порядку слідом за поміщиками в їхні колишні села приходили загони, які в народі назвали каральними, бо керували ними російськомовні офіцери, переважно москалі, та й склад їхній – і дії! – були типово московськими.
Тож повстали люди конкретно проти них, проти “кадетів”, “руських”, яких на Звенигородщині називали частіше кацапами. Повстання, дійсно, було всенародним. Вільні козаки нікому із земляків не дали відсидітися – багнетом під бік, рушницю в руки і у бій. Про це нам говорив Михайло Іванченко, дослідник Вільного козацтва...
Ховалися від народного гніву росіяни під захист німецьких гарнізонів, які стояли в повітових центрах і на залізничних станціях, тож селяни мусили наскакувати і на німців. Звісно, ті відповідали мовою зброї. Тож і закривавився українсько-німецький конфлікт, який совєтські історики назвали боротьбою “трудящіх мас протів нємєцкіх окупантов”, не вдаючись у висвітлення його причин. Бо історіографія в часи СССР була російською і служила російському народові. А відтак українці “просто не могли” повставати проти “братнього” російського народу...
Повстання заіскрилося в чумацькому селі Орли, що під Лисянкою. Другим повстало село Ганжалівка, що за дві вести від Орлів. У повстанні брали участь і діди, і прадіди братів Шклярів – Іван Демура, Гарасько та інші родичі.
Більшість “кадетів” перебили, а решта втекла до Звенигородки. “Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох, – писав Юрко Тютюнник. – Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити “росіян-кадетів”. На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли (тільки) до Хлипнівського лісу. Кругом (вже) палало повстання".
Тим часом залишки “карателів”, що заховалися у Звенигородці, зробили випад на Озірну, що за дві версти від повітового центру. Та озіряни розбили москалів і, переслідуючи їх, увірвалися до Звенигородки. Тут вже слово мусили сказати німці. Під їхнім вогнем селяни на якийсь час відступили.
“ – Німці боронять кадетів! – ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту”.
Звідусіль сунули на повітове місто хмари хліборобів. “У селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази постільки, – писав Юрко Тютюнник, – була артилерія. Кожне село являло собою озброєний табір”.
Один із боїв проти німецького загону стався неподалік Гусакового, в Паламарчиному Яру. Тут зробила на них засідку Гусаківська сотня Вільного козацтва.
Німці були в чорних шоломах зі шпичаками та золотистими бляхами, як видно, з німецьким орлом. Керував боєм Грицько Іванченко, гусаківський сотник. А з другого боку вдарив вільхівський отаман, георгіївський кавалер Софрон Кравченко. Брав участь у цьому бою і український скульптор Калень Терещенко. Він мав у руках лише дерев'яний спис. Був у лаві, що йшла житами з Попівки.
Побили німців у той день у Паламарчиному Яру (у вибалку Строканка), “за п’ять хвилин”. 32 німці зупинили свою ходу на нашій землі.
Загинуло й кілька вільних козаків.
Тож німецький курінь до Звенигородки не дійшов. А мав він допомогти німецькій залозі, що завзято боронилася від тисяч повстанців, які “перли і перли” (вислів Ю. Тютюнника) на це повітове місто. Довідавшись, що допомоги вже не варто сподіватися, залога Звенигородки капітулювала. “Непереможний” німецький солдат викинув білий прапор.
“Собаці – собача смерть”
По обіді наш екіпаж “Ніви боєвой” виїхав до Звенигородки, що одразу за Хлипнівським лісом. Під'їхали спершу до школи, колись комерційного училища, в стінах якого більшовик Борис Кац намагався скликати повітовий з'їзд, щоб на ньому проголосити злодійську “совєтську” владу. Вільні козаки Семена Гризла рішучо припинили це беззаконня.
“На сцені з’явилося декілька озброєних вільних козаків на чолі зі Шкільним (шофер, уродженець Звенигородщини), – згадував Юрко Тютюнник. – Останній підняв обидві руки догори, – у руках у нього були гранати, – і почав кричати на з’їзд. З аудиторії пролунали окремі вигуки: “геть із багнетами”, “не заважайте працювати з’їзду”. Пролунало декілька пострілів із гвинтівок у дворі, почав працювати кулемет, кулі потрапляли у вікна будинку. Серед учасників з’їзду почалася паніка. Усі кинулися до дверей, одні давили і топтали інших...”
Мусив показати хвіст і Кац. Тікав, відстрілюючись із пістолета. За ним, скинувши шинелю, побіг вільний козак Іван Рябенький. Він був невисокого зросту, “шустрий”. У своєму пістолі мав лише два набої. Через те і не стріляв, ощаджуючи їх. Нарахувавши з боку Каца шість блискавок і зрозумівши, що “грізний Кац” вже беззахисний, Рябенький пришвидшив біг, наздогнав злодія і змусив капітулювати. Як дисциплінований козак, не вбив втікача, а здав його своєму командиру.
Подробиці суду над більшовиком невідомі, зате знаємо наслідок: у ніч проти 12 лютого Каца на березі Гнилого Тікича забито, а коло його трупа козаки кинули дохлу собаку, промовисто натякаючи, що собаці – собача смерть...
Петро Шкляр звернув увагу, що зі стіни школи знято табличку на пам’ять про Каца. На думку Петра, це була швидше табличка про ліквідацію ворога. Хай би і далі висіла, казав він, нагадуючи про те, що колись порядкували тут бойові люди, які не переконували окупантів стати людяними, а методично нищили їх. Тож і сказав Петро Шкляр: “Я буду захищати всі таблички, де написано: “Пал жертвой...” Нехай висять, нагадують...”
Далі наш шлях лежав на Козацьке, одне з осердь Визвольного руху...
Закінчення в наступному номері
На світлинах:
1. Вільний козак Максим Рябенький із с. Гусакового.
2. На подвір'ї сина вільного козака Андрія Рябенького. Зліва направо: Петро Шкляр, Андрій Рябенький, Михайло Іванченко, Василь Шкляр, Роман Коваль. Село Гусакове, 13 травня 2005 р.
ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЧЕРВЕНЬ
1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ на річці Бог під Батогом розбив війська польського гетьмана Мартіна Каліновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західно-Української Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розгромив поляків на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ зруйновано Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився Василь ЛИТВИН, кобзар.
5 червня 1708 р. підписано договір Гетьмана України Івана МАЗЕПИ зі шведським королем КАРЛОМ XII.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський військовий з'їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. військових-українців.
6 червня 1224 р. татари розбили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ, драматург і артист.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли Миколу ВОРОНОГО, поета, члена Центральної Ради.
7 червня 1942 р. помер В'ячеслав ПРОКОПОВИЧ, заступник голови Директорії і Головний Отаман Військ УНР (1939 – 1940).
7 червня 1966 р. помер Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, військовий комендант Подільської губернії, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1668 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій ЧУПРИНА.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега ОЛЬЖИЧА, поета, археолога, громадсько-політичного діяча.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь МОВА.14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. від московської руки загинув Микола РЯБОВОЛ, голова Кубанської військової ради, голова Кубанської крайової ради, голова Кубанської законодавчої ради.
16 червня 1578 р. за наказом польського короля Баторія у Львові страчено Івана ПІДКОВУ.
16 червня 1872 р. народився Олександр ПІВЕНЬ, кубанський поет, фольклорист, етнограф, отаман станиці Павлівської.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. зруйновано Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЖИНСЬКИЙ, командир Окремої волинської кінної бригади, командир 4-ї Подільської кінної дивізії, начальник Кінної старшинської школи, інспектор кінноти Армії УНР, Генерального штабу гене-рал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам'ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. угорсько-українські війська під проводом ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
19 червня 1926 р. вбито Володимира ОСКІЛКА, отамана Армії УНР, командувача Північно-Західним фронтом Армії УНР.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, командувач УГА, командир стрі-лецького полку та резервної бригади УНР, 3-го кінного полку Окремої кінної диві-зії, військовий аташе ЗУНР у ЧСР, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 червня 1657 р. укладено союз Гетьмана України Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО зі Швецією та Семигородом, за яким союзники планували війну з Польщею та її поділ.
22 – 24 червня 1941 р. московські окупанти вчинили нові злочини – масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, звенигородський і холодноярський отаман (псевдо Іван ҐОНТА), сотник Армії УНР.
25 червня 1205 р. під час походу на польські землі загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився Іван КРИП'ЯКЕВИЧ, історик.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам'ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг "Соколів" і "Січей".
28 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра БОЛБОЧАНА, головнокомандувач Лівобережного фронту Армії УНР.
29 червня 1886 р. народився Петро ДЕРЕЩУК, державний інспектор Запорозького корпусу Армії УНР, повстанський отаман, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист, бандурний майстер, письменник.
30 червня 1651 р. кримські татари у битві під Берестечком зрадили і захопили в полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1907 р. народився головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман ШУХЕВИЧ (Тарас ЧУПРИНКА).
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України та утворення Українського Державного Правління на чолі з Ярославом СТЕЦЬКОМ.
Степан Ленкавський у бронзі
Івано-Франківськ гідно вшанував ідеолога та провідника ОУН, автора Декалогу українського націоналіста Степана Ленкавського. 15 травня 2005 р. у присутності численних представників місцевої громади, струнких і дисциплінованих лав пластунів Івано-франківської станиці та членів МНК, меморіальну дошку на фасаді приміщення станіславської гімназії, вихованцем якої був Ленкавський, відкрили голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха та заступник міського голови м. Івано-Франківська Олександр Сич. У цей же день відбулася святочна академія, а наступного – відкрито експозицію в Музеї визвольних змагань Прикарпатського краю.
Заходи відбувалися в рамках відзначення 100-річчя з дня народження Степана Ленкавського і стали продовженням минулорічних урочистостей в родинному селі Загвіздя та в Мюнхені (Німеччина), що проходили за участі представницької делегації мерії Івано-Франківська.
Ініціатором встановлення меморіальної дошки виступив юнацький пластовий курінь ім. Степана Ленкавського. До виділених із міського бюджету коштів пластуни і Провід ОУН доклали свою вагому частку, тож меморіальна пам'ятка ідеологові ОУН постала у набагато кращому мистецькому виконанні, аніж передбачалося.
Бронзовий (надзвичайно подібний до живого) Степан Ленкавський своїм зором ніби пронизує перехожих, немов запитуючи: "Так чи вже здобули ми Українську державу?.."
Олесь ГАЙОВИЙ
“Камінь із Божої пращі”
На сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім'я.
О. ОЛЬЖИЧ
10 червня 1944 року в камері № 14 бункера "целленбау" в нацистському концтаборі Заксенгаузен після нелюдських тортур помер Олег Ольжич…
Він міг обрати собі багато перспективних і легких шляхів, "прозорі озера науки, вина, поезії пінні каскади…" Ольжич був блискучим поетом, талановитим науковцем-істориком, вдумливим теоретиком… Але він визначив для себе найважчий, проте найсвітліший шлях – шлях служіння Ідеї Нації.
З юних років син відомого поета Олександра Олеся (Кандиби) відчув своє покликання, свою місію. 22-річним він став до лав "війська незримого поневоленої нації" – Організації українських націоналістів, в рік її заснування.
Ольжич був не просто одним із членів ОУН, він був не лише одним із керівників Організації, він був тим, хто формував її дух, стиль, візію, тим, чия творчість і чин гартували та сталили цілі покоління українців.
Ольжич розумів, що ні сприятливі обставини, ні мілітарна потуга не забезпечать національної перспективи, якщо нація не визволиться психологічно, не матиме власного бачення свого майбутнього та сталевої волі його здобути, переборюючи обставини і ламаючи перешкоди. Будучи глибоко переконаним, що націоналізм – "ідея вивершености та єдности нації, гін до її всебічного розросту назовні… віра в покликання і призначення української нації та героїчне напняття в службі національному ідеалу", Ольжич жив так, як учив жити інших...
Він прожив лише 37 років…
І став дороговказом для рідної Нації.
Віктор РОГ
Смерть поета
5 травня вночі на 76 році життя помер поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка за 2000 рік Іван Федорович ГНАТЮК
Народився Іван Гнатюк 27 липня 1929 року в с. Дзвеняча Крем'янецького повіту Волинського воєводства, нині Збаразького району Тернопільської області.
Його батько загинув в останній день Берлінської битви (1 травня 1945 р.), залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Іван Федорович навчався у Крем'янецькому та Бродівському педагогічних училищах. За участь у Національно-визвольному русі засуджений на 25 років ув'язнення, яке відбував у багатьох концтаборах (в Аркагалі, Асяскітово, Дебені, Холодному, імені Бєлова та імені Матросова). Звільнений 6 лютого 1956 р. як хворий на сухоти.
Повернувшись в Україну, перебував під постійним наглядом органів КҐБ та їхніх таємних прислужників, довгими роками боровся з важкою недугою, не раз перемагаючи смерть. 1965 року, скориставшись "хрущовською відлигою", видав першу поетичну збірку "Поговіння", а за рік і другу – "Калина", яку на спеціальній нараді ЦК ЛКСМУ було засуджено за "націоналістичне спрямування". Все ж йому вдалося видати збірки "Повнява" (1968), "Жага" (1970) та "Каменярі" (1972). За скаргу на свавільне редагування неймовірно покаліченої збірки "Каменярі" був приречений на кількарічне вимушене мовчання, шельмування літературними чиновниками та комуністичними критиками. Лише за 5 років побачила світ нова книжка "Барельєфи пам'яті" (1977). За нею вийшли у світ "Дорога" (1979), "Чорнозем" (1981), "Турбота" (1983), "Осіння блискавка" (1986), "Благословенний світ" (1987), "Дім і час" (1989) та книжка для дітей "Хто найдужчий на весь світ" (1989).
У роки політичних змін і проголошення самостійності України вийшли друком книжки: "Нове літочислення" (1990), "Хресна дорога" (1992), "Вибрані вірші та поеми" (1995), книжки споминів "Стежки-дороги" (1998), "Бездоріжжя" (2002), "Свіжими слідами" (2004).
Побачила світ і збірка "На тризні літа" (2004), а також книга поетичних творів "Хресна дорога". 2000 року за книгу споминів "Стежки-дороги" Гнатюка відзначено Національної премією імені Тараса Шевченка. Окремі вірші Івана Гнатюка перекладалися білоруською, естонською, латвійською, португальською та російською мовами.
Відомий Іван Гнатюк також як перекладач поезії та прози з білоруської, вірменської, польської, російської та сербо-лужицької мов.
Поховали Івана Федоровича Гнатюка в м. Бориславі Львівської області.
Вічна пам'ять борцю за волю України, українському поетові Івану ГНАТЮКУ.
Редакція газети "Незборима нація",
Історичний клуб "Холодний Яр"
Пригода в Кіптях
22 вересня 1990 року київський самодіяльний хор "Гомін" виїхав автобусом до Чернігова для участі в організованих патріотичною громадою міста масових політичних заходах. Очолював поїздку керівник хору Леопольд Ященко. Супроводжував хор представник чернігівського Руху, який перебував у нашому автобусі. Взяти участь у цьому заході випало і мені. Цим же автобусом до Чернігова транспортувалися агітаційні матеріали: газети, листівки, брошури. Слідом за нами їхав автобус із львівськими рухівцями.
Незадовго перед тим хор відновив свою первісну назву "Гомін", яку мав до своєї ліквідації владою під час погрому у 1972 – 1973 роках. Його керівникові, видатному музикознавцеві і фольклористу Леопольду Ященку на багато років було заборонено працювати з будь-яким хоровим колективом. Лише 1982 року Ященкові пощастило організувати при Будинку культури Метробуду Клуб шанувальників народної пісні, до участі в якому він залучив співаків зі стихійних розважальних гуртів, що збиралися на співи вечорами в Гідропарку. До клубу влилися й співаки колишнього хору "Гомін". Мене привабив цей колектив не тільки любов'ю до української народної пісні, але й можливістю перебувати в середовищі споріднених душ, у чому завжди мав велику потребу, особливо в часи московського національного гніту. Тут можна було обмінятися думками й новинами з українського життя. Звичайно, нишком і з обмеженим колом довірених осіб, щоб не поставити під загрозу існування сам клуб, оскільки не обходилося в хорі і без сексотів (мене самого Ященко застерігав від відвертості з деякими хористами).
Спочатку репертуар хору складався з ліричних і родинно-побутових пісень, а ще календарно-обрядових. Релігійного змісту змушені були уникати. Цінною особливістю хору в порівнянні з вкрай обмеженим і примітивним репертуаром державних радіопередач, була наявність пісень маловідомих, що відкривало пісенне багатство і особливості мелосу нашого народу.
З розвитком демократичних процесів у московській імперії репертуар хору збагачувався патріотичними піснями Національно-визвольної боротьби та авторськими піснями Леопольда Ященка. Згодом хор став неодмінним учасником чи не всіх вагомих політичних подій. Його запрошували на мітинги, демонстрації, віча.
Відгукнулися ми й на запрошення з Чернігова.
Дорогою в салоні автобуса панував піднесений настрій. Безугавно одна за другою лунали пісні. Та за селом Семиполки, що на межі Київської та Чернігівської областей, нас зупинила автоінспекція. Група людей у цивільному вимагала, щоб ми повертали до Києва. Незважаючи на цю вимогу, за півгодини автобуси рушили до Чернігова. Представник місцевого Руху пояснив, що це була одна зі спроб чернігівського обкому компартії зірвати намічену політичну акцію демократичних сил. Для участі в цих заходах всі райкоми комсомолу зобов'язали виділити загони комсомольців.
У селі Кіпті, що лежить на роздоріжжі шляхів на Чернігів і на Ніжин, нас знову спинила автоінспекція. До першого автобуса, в якому їхав хор, впритул поставили вантажівку. Такою ж вантажівкою було підперто ззаду другий автобус. Таким чином міліція заблокувала можливість подальшого руху. Тією ж групою цивільних нам ультимативно заборонили їхати до Чернігова. Та повертатися до Києва ми не бажали. Зупинка затягнулася на багато годин.
До Чернігова попутною автомашиною поїхав наш представник повідомити про несподівану перешкоду. В очікуванні розв'язки ми влаштували імпровізований концерт. У своєму барвистому народному вбранні хористи (особливо жінки) мали вельми привабливий вигляд. Поступово почали сходитися мешканці села. Жінки-хористки ласкаво запрошували їх до гурту поспівати разом. Але ті зупинялися віддалік і насторожено спостерігали. Трьох дівчат, що з цікавістю підійшли до хору, череватий чолов'яга, певно з сільських начальничків, із лютою лайкою відігнав геть. Пізніше ми дізналися, що начальство пустило по селу чутку, що приїхали бандерівці.
Незабаром прибуло кілька автобусів із комсомольцями, які оточивши, відтіснили нас в автобус. Разом із колгоспним активом вони здійняли неймовірний галас, вимагаючи повертатися до Києва. Запам'яталася молода місцева вчителька, товстенька рум'янощока блондинка в окулярах, яка репетувала: "Не пустимо! Нема чого нашим людям голови баламутити!" Не забулася й худюща скрючена баба у великих кирзаках і засмальцьованій довгій кухвайці, яка з дубцем у руках придибала бити тих, хто "у війну знущався над нею".
Натовп дедалі більше шаленів. Били у вікна автобуса. На спокійний діалог не надавалися. Спроба Ященка порозумітися скінчилася тим, що один із молодиків вихопив у нього з рук сопілку. На вимогу повернути сопілку комсомольці з глузливим реготом передавали її один одному.
Безчинство спробував зупинити народний депутат Олександр Гудима, який прибув із Чернігова. Рішучим тоном він наказав розблокувати дорогу. Нападники розгубилися й принишкли. Але ненадовго. Одержавши від влади нові вказівки, поновили бешкет. Дужі молодики, вхопивши Гудиму попід руки, почали волочити його по шосе – то в одному, то в іншому напрямку. Інші штурхали його в спину й потилицю.
Тоді ми вийшли з автобусів і лягли на шосе, зупинивши рух. Лежали кілька годин, утворивши на всіх трьох напрямках величезні багатокілометрові транспортні затори.
Вуха глохли від ревища тисяч автосирен.
Всю цю картину знімав кінооператор, що прибув разом із Гудимою. Для зручності зйомок він виліз на цистерну великого бензовозу. Прийнявши кінооператора за свого, нападники перешкод йому не чинили.
Вже перед заходом сонця влада виробила план дій для розблокування шосе. Сконцентрувавши сили, вони несподівано вискочили на шосе і, вхопивши нас за руки й ноги, постягали з проїжджої частини. Одразу дорогою суцільними потоками рушив автотранспорт. Нам залишалося лише з жалем спостерігати.
Тим часом влада довідалася, що кінозйомка велася Рухом. Почалися пошуки кінооператора. Хористи сховали його в своєму автобусі, накривши одягом, а шукачам сказали, що той попутним авто поїхав до Чернігова. На прохання кінооператора, який хотів до початку вечірніх новин о 21 годині доправити зняті ним стрічки до київського телецентру, ми вирішили їхати до Києва. Це влаштовувало владу, і ми безперешкодно вирушили назад. Дорогою, коли вже сутеніло, перевантажили агітаційні матеріали в авто, яке повезло їх до Чернігова.
До телецентру прибули вчасно. Залишили там кінооператора і відразу ж знову вирушили до Чернігова. На цей раз обійшлося без пригод. Наступного дня хор виступав із патріотичними піснями на майдані Чернігова.
У ті часи конаючий московсько-більшовицький режим у лютому безсиллі вдавався до жалюгідних зусиль аби втримати свою владу. До подібних заходів влада вдалася в Народицькому районі на Житомирщині. Аби завадити прибуттю автобусів із представниками демократичних сил Києва до місця розстрілу більшовиками в 1921 році героїв Другого зимового походу Армії УНР біля містечка Базар (із метою вшанування їхньої пам'яті) влада поспіхом стягла з колгоспних полів на шосе сільськогосподарську техніку.
До речі, ті кінострічки, що ми привезли до київського телецентру, телебачення продемонструвало лише через два роки – вже в часи незалежності України.
Ренат ПОЛЬОВИЙ
Захистимо гору Батіг
Звернення Історичного клубу “Холодний Яр”
до керівництва Вінницької області
2 червня 1652 року в урочищі Батіг, що на Поділлі, Гетьман України Богдан Хмельницький спільно з сином Тимошем, полковником Золотаренком і союзниками-татарами під проводом Нуреддіна та Карач-мурзи отримав блискучу перемогу, розбивши добірне двадцятитисячне польське військо гетьмана Мартіна Каліновського та визначного полководця Марка Собєського, який безпосередньо керував німецькими пішими полками, що входили до складу польського війська.
Січ в урочищі Батіг була люта. Літопис свідчить, що з цього бою "не вийшло й півтори тисячі (поляків), а з німецьких компаній не вийшов ні один, всіх порубано". Бій під горою Батіг став останнім для багатьох визначних польських військовиків: тут згинули Мартін Каліновський, його син (коронний обозний), Марко Собєський, Пшиємський та інші відомі польські старшини. Слід зазначити, що козацьке військо, маючи незначні втрати, здобуло під Батогом 58 гармат.
Частину бранців Хмельницький віддав татарам у ясир, а потім викупив у них же 256 (за іншими даними 286) знатних поляків і великодушно звільнив.
Перемога під Батогом перекреслила Білоцерківську угоду, яка дуже обмежувала українське козацтво. Польські залоги з багатьох українських міст, у тому числі й із Лівобережжя, зачувши про польську катастрофу під Батогом, почали спішно відходити у корінну Польщу, за Віслу.
Блискучу перемогу Богдана Хмельницького в урочищі Батіг, що неподалік Ладижина, багато істориків порівнювали з перемогами Ганнібала, Олександра Македонського та Наполеона, адже в цій битві український гетьман не мав значної чисельної переваги, навпаки, силою зброї переважали поляки, а табір їхній був надзвичайно сильно укріплений. Перемогло ж українське військо завдяки військовому генію Великого Богдана, який ідеально розробив операцію і ідеально втілив задум...
Під час однієї з краєзнавчих експедицій Історичного клубу "Холодний Яр" місцями бойової слави українського народу, ми стали свідками руйнування якимись господарськими структурами гори Батіг. Причиною став сірий граніт, який складає основу гори. Ми не знаємо скільки років існує гранітний кар'єр, але шкода вже завдана значна – частини гори Батіг вже не існує. Ще кілька років нашого мовчання, і від історичної гори Батіг залишиться велике провалля.
Ми не можемо допустити, щоб місця історичних перемог українського народу перетворилися на пустку. Громадська організація Історичний клуб "Холодний Яр", яка об'єднує вчених, краєзнавців, митців, письменників, журналістів, кінорежисерів, студентів, педагогів, літературних критиків, громадських діячів, учасників Національно-визвольної боротьби та їхніх нащадків, закликає керівництво Вінницької обласної державної держадміністрації, Вінницької обласної ради і Тростянецької районної державної адміністрації своїми рішеннями зупинити руйнування гори Батіг.
Просимо повідомити у визначений законом термін про наслідки нашого звернення.
Гора Батіг – це природно-історичний пам'ятник Великому Богдану, якого шанує народ і держава. І цей пам'ятник, створений природою, мусить височіти над Україною вічно.
Шановні читачі "Незборимої нації"!
Підтримайте нашу ініціативу – надсилайте свої листи на адресу керівників Вінниччини.
Подаємо їхні адреси.
Голова Вінницької обласної державної адміністрації Домбровський Олександр Георгійович.
Голова Вінницької обласної ради н. д. Іванов Юрій Іванович.
Їхня адреса спільна: вул. Соборна, 70, Вінниця, 21000.
Звертайтеся також на адресу голови Тростянецької районної державної адміністрації Каратнюка Михайла Дем'яновича: вул. Леніна, 37, смт Тростянець, Вінницька обл., 24300.
На світлині – член Історичного клубу “Холодний Яр” Тарас Беднарчик. Гора Батіг. Квітень 2004 р.
Хто шанує могили лицарів, той продовжує їхній шлях
У травневі дні квіти від імені Історичного клубу "Холодний Яр" лягли до місця поховання Миколи Міхновського на Байковому кладовищі, що у Києві, до могил членів ОУН Ілярія Кука, Василя Біласа і Дмитра Данилишина, члена УВО Ольги Басараб та генерал-хорунжого Армії УНР Михайла Пересади-Суходольського, похованих на Янівському цвинтарі міста Львова. Гілки бузку лягли також на могилу видатного лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича, що спочиває на тому ж кладовищі.
Члени Історичного клубу вклонилися також старим козацьким похованням на кладовищі у Звенигородці, а також могилам січових стрільців, старшин і стрільців Галицької армії на колишньому військовому цвинтарі в Івано-Франківську, військовому міністру ЗУНР Дмитру Вітовському – коло пам'ятника на його честь у рідному селі Медуха, що неподалік Галича.
Вшанував Історичний клуб і пам'ять хорунжого Армії УНР Гриця Хмеленка з Лозової, що загинув, обороняючи родинне село Вітовського.
Із сумом схилили голови ми і серед безіменних 90 хрестів на могилах січових стрільців, що між Болеховим і Моршином. Поклали квіти до пам'ятника Крайового провідника ОУН Зеновія Красівського в його рідному селі Витвиця. Та на могилу українського поета-борця Івана Гнатюка в Бориславі.
Побували й на Старому кладовищі міста Дрогобича, де спочиває студент права Михайло Смола, закатований поляками 18 січня 1934 року. На пам'ятнику напис: "Тут снить про волю України її вірний син Михайло Смола... Спи, юначе, спи, Про долю, волю тихо сни, Про долю, волю Відчини, Чи можуть бути кращі сни".
Далі стежка привела нас до братської могили членів обласного проводу ОУН, що загинули 30 жовтня 1946 р. в с. Уличне. Ось їхні прізвища: Теодор Тимчій-"Аркас" (начальник штабу), "Орест-"Ікар" (надрайонний провідник із с. Улич), Володимир Вінницький-"Бенедьо" (районний провідник із м. Стебник), Іван Івасівка-"Знак” (заступник районного пропагандиста), Федір Матківський-"Зенон" (референт СБ села Уличне), Іван Матківський-"Гриб" (референт СБ села Уличне), Марія Кришталь-"Леся" (секретар штабу з с. Гаї Нижні), Михайло Галик-"Ященко" (кущовий провідник села Уличне), Василь Бабяк (станичний села Уличне), "Бей" (зв'язковий Проводу ОУН за кордоном), Василь Пилат (стрілець із с. Уличне).
Схилили голови, помовчали...
Вклонилися ми і коло меморіального пам'ятника жертвам російських репресій у Моршині… І досі в наших серцях відлунюють слова епітафії: "Ви можете забрати у нас землю, на якій ми живемо, але не можете забрати землі, в яку ми поляжемо".
Закликаємо небайдужих не минати безкорисно могили тих, хто впав у обороні рідного краю. Хто шанує могили лицарів, той продовжує їхній шлях.
На світлині – член Історичного клубу Любомир Хамуляк біля могили генерала Михайла Пересади-Суходольського.
|