«Незборима нація» Число 3 (229) Березень 2005 р.

Щиро дякую за фінансову підтримку “НН”
Оксані РУМЯНЦЕВІЙ, Савелію НАДЮКУ, Анатолію ПИРОГУ та Вадиму МИРОНЧАКУ.

Історичний клуб “Холодний Яр”, який я очолюю, впродовж багатьох років неодноразово звертався до вищих українських посадовців із проханням реабілітувати, або сприяти реабілітації учасників Визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920-х роках.
Перший раз я звернувся до тодішнього Президента України Леоніда Кучми 16 липня 1997 року... Потім апелював до нього ще тричі. І – жодної відповіді. Звертався й до тодішнього голови Верховної Ради Івана Плюща, Генерального прокурора Михайла Потебенька, прем’єра Віктора Ющенка, до секретаря РНБО Євгена Марчука, голови СБУ Володимира Радченка, начальника управління внутрішньої політики Адміністрації Президента Василя Кременя, прем’єра Анатолія Кінаха, Генерального прокурора Святослава Піскуна, особисто заносив ці листи, на копіях яких мені ставили печатки, що адресат отримав звернення, але минали роки, а відповіді я ні від кого так не отримав – хоч закон і вимагав, щоб високі посадовці відповіли. Лише одна людина відгукнулася – Ніна Карпачова, уповноважена Верховної Ради з прав людини. Вона повідомила, що поділяє мою думку щодо недосконалості Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій”. І все...
Щоб збагнути суть проблеми, варто навести уривок прокурорської відповіді на одне зі звернень із проханням реабілітувати учасника Визвольних змагань Івана Савченка-Нагірного. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. В. Шведун 14 вересня 1998 року дав таку відповідь родичам репресованого: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і ясно в офіційному документі Черкаської прокуратури сказано, що боротьба проти радянської влади, яку вів отаман Нагірний, має “загальнокримінальний” характер.
А ось уривок ще одного жахливого документу – часів Самостійної України. Мова про “Висновок в архівній кримінальній справі № 3962” на підполковника Армії УНР Ананія Волинця. Завізував його 27 серпня 1997 року Олександр Христенко, тодішній заступник Генерального прокурора України.
Цей чоловік навіть не потрудився написати незалежний “Висновок” – а взяв за основу “Висновок” чекістів. І написав не мовою держави, яку репрезентує, а мовою тих, хто знищив Українську Народну Республіку, хто, врешті, ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця – тобто, російською мовою. Отож подаю його “Висновок” у перекладі на українську.
Впродовж всього “Висновку в архівній кримінальній справі № 3962” Олександр Христенко демонструє риторику сталінських часів. Наприклад: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради, з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чол.”.
Заступник Генерального прокурора Самостійної України інкримінує Ананію Волинцю навіть членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, а також “участь у комітетах допомоги емігрантам”. На переконання Христенка, протизаконною була й участь Ананія Волинця як журналіста в українських виданнях “Дзвін” та “Культурне життя”. Христенко називає ці видання “контрреволюційними” і зазначає – звісно, тоном прокурора, – що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі виступав проти Радянської влади”.
Нагадую: ця ахінея написана 1997 року.
“У такий спосіб, – завершує свій глибокодумний “Висновок” Олександр Христенко, – матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовки і здійснення  контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного... вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.
Отакої! Заступник Генерального прокурора визнає, що Ананій Волинець боровся за владу Української Народної Республіки. Та з усього тексту “Висновку” архівної кримінальній справі № 3962 випливає, що саме в цьому заступник Генерального прокурора А. Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця...
Це лише один із прикладів правосуддя в часи Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми.
Історичний клуб “Холодний Яр” висловлює надію, що внаслідок падіння колоніального режиму Леоніда Кучми нарешті буде відновлено справедливість у відношенні до саможертовних борців за самостійну українську державу.
Тож публікуємо в “Незборимій нації” відкрите звернення Другої конференції Історичного клубу “Холодний Яр” від 17 серпня 2001 року. На цей раз адресуємо його Президенту України Віктору Ющенку, Генеральному прокуророві Святославу Піскуну, голові Верховної Ради Володимиру Литвину та прем’єр-міністру Юлії Тимошенко. Сподіваємося, що на цей раз ми отримаємо відповідь.

Відкрите звернення Другої конференції Історичного клубу “Холодний Яр”

“МИ, НАЩАДКИ КОЗАКІВ І СТАРШИН ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, ЇХНІ ДІТИ, ПЛЕМІННИКИ, ОНУКИ ТА ПРАВНУКИ, А ТАКОЖ УЧАСНИКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІНШИХ ЕПОХ, КОЛИШНІ ПОЛІТВ’ЯЗНІ, ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ ТА ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ, ІСТОРИКИ, КРАЄЗНАВЦІ, НАУКОВЦІ, ПИСЬМЕННИКИ, КІНОРЕЖИСЕРИ, ЖУРНАЛІСТИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ ІНШИХ ПРОФЕСІЙ ЗВЕРТАЄМОСЯ ДО ВАС З ПРОХАННЯМ ВИЗНАТИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ ГЕРОЯМИ УКРАЇНИ.
До учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, стали на захист своєї Батьківщини, твориться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя...
Продовжує діяти закон УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17. 04. 1991 року. Зрозуміло, що на підставі закону часів СРСР не можливо реабілітувати тих, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, тобто влади, нав’язаної українському народові силою зброї, влади, яка трималася на багнетах більшовицької Росії.
Згідно з цим законом боротьба за Українську Народну Республіку трактується як “злочин”, що відноситься до категорії загальнокримінальних, а отже козаки і старшини армії УНР, які зі зброєю в руках захищали проголошену 4-м Універсалом Центральної Ради Українську державу, реабілітації не підлягають.
Цей закон стоїть також на перешкоді розвитку вітчизняної науки, зокрема історії, оскільки науковці не мають доступу до справ нереабілітованих козаків, старшин і навіть генералів Армії УНР. Те саме стосується і рідних – дітей, племінників, онуків і правнуків учасників збройної боротьби за незалежність Батьківщини, які позбавлені права ознайомитися з історією своєї родини.
Стоїть цей закон і на заваді патріотичного виховання, бо нинішнє покоління громадян України, бачачи несправедливість у ставленні до тих, хто проливав кров за Українську державу, навряд чи захоче повторювати їхній шлях, адже для них стає очевидним, що виконання конституційного обов’язку захищати Батьківщину веде в історичне забуття.
В офіційних відмовах про реабілітацію козакам і старшинам УНР чітко простежується визнання працівниками прокуратур політичного мотиву боротьби. Прокурори не заперечують очевидної істини, що козаки і старшини Армії УНР зі зброєю в руках боролися за владу Української Народної Республіки. І саме на цій підставі відмовляють їм у реабілітації. Чому? Тому, що Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” ухвалювався в час, коли радянська влада існувала. Але тепер, коли Українська радянська соціалістична республіка не існує ні політично, ні юридично, покликатися на її закони, закони, які захищали її ідеологічну доктрину, особливо тепер, коли Українська держава задекларувала зовсім інші –  демократичні – цінності, безглуздо.
Час вже чітко і ясно заявити, що УНР та Українська Держава, яка існувала у 1918 р., є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і збройних сил Української Держави Павла Скоропадського, є оборонцями рідного краю, а отже мають бути не тільки реабілітовані, але й вшановані на державному рівні, як національні герої”.

Роман КОВАЛЬ, письменник,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”

1 березня 1895 р. народилася Докія ДАРНОПИХ, кубанська бандуристка і педагог.
1 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли юнака-бандуриста з Кубані МІНЯЙЛЕНКА.
2 березня 1861 р. в Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.
3 березня 1827 р. народився український байкар Леонід ГЛІБОВ.
4 березня 1750 р. відновлено гетьманство в Україні.
4 березня 1943 р. народився Микола ЛИТВИН, кобзар.
4 березня 1960 р. помер Олександр ШУЛЬГІН, міністр закордонних справ УНР в екзилі (1926 – 1936, 1939 – 1940), голова екзильного уряду УНР (1939 – 1940).
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув головнокомандувач УПА Роман ШУХЕВИЧ.
7 березня 1938 р. москалі розстріляли Гаврила ДОБРОСКОКА, драматурга і прозаїка.
8 березня 972 р. загинув князь СВЯТОСЛАВ.
8 березня 1169 р. князь Андрій БОГОЛЮБСЬКИЙ зруйнував Київ.
8 березня 1889 р. народився Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист і майстер бандур.
8 березня 1930 р. у бою загинув Андрій БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна БАЧИНСЬКОГО зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1866 р. народився український графік Георгій НАРБУТ.
9 березня 1868 р. народився Кіндрат БАРДІЖ, організатор Вільного козацтва на Кубані (1917 – 1918), міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
9 березня 1908 р. народився Тарас БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, організатор і провідник УПА “Поліська Січ” на Волині.
9 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли Кіндрата БАРДІЖА, його батька та синів Віанора і  Миколу.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
12 березня 1883 р. народився Володимир ВЕРНАДСЬКИЙ, перший президент Академії наук України.
12 березня 1887 р. народився Лесь КУРБАС, український режисер.
14 березня 1822 р. у Київському театрі поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1939 р. у Хусті проголошено Карпатську Україну самостійною державою. Президентом обрано Августина ВОЛОШИНА, прем’єром – Юліана РЕВАЯ.
15 березня 1939 р. сойм Карпатської України затвердив державний герб – золотий тризуб та гімн “Ще не вмерла Україна”.
16 березня 1882 р. народилася Христина АЛЧЕВСЬКА, українська поетеса і педагог.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон ЗАГОРОДНІЙ (ЗАВГОРОДНІЙ), чорноліський отаман, керівник Холодноярської організації (1922).
16 березня 1943 р. в російських концтаборах помер Степан ЖАРКО, художній керівник капели бандуристів ст. Канівської, режисер та актор музично-драматичного станичного театру, артист Кубанського симфонічного оркестру.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, Президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада.
17 березня 1937 р. помер Гаврило  БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
19 березня 1864 р. народився митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ.
19 березня 1892 р. народився Максим РИЛЬСЬКИЙ, поет, перекладач.
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, громадський і релігійний діяч, меценат, звенигородський та холодноярський отаман (псевдо – Іван Ґонта), сотник Армії УНР.
20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, голова уряду Кубанського краю та кубанський отаман.
22 березня 1943 р. загинув Яків ОРЕЛ-ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, повстанський отаман, полковник Армії УНР, письменник.
23 березня 1654 р. підписано “Березневі статті”, згідно з якими Московщина закріпила свої права в Україні.
23 березня 1842 р. народився Микола ЛИСЕНКО, композитор.
23 березня 1903 р. народився Петро ГУЗІЙ, кубанський бандурист.
24 березня 1113 р. дружина князя Володимира МОНОМАХА розгромила половців над р. Солоницею.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило  БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 березня 1937 р. народився Ігор РАЧОК, кобзар.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 березня 1674 р. Правобережний гетьман Михайло ХАНЕНКО віддає булаву Івану САМОЙЛОВИЧУ.
27 березня 1879 р. народився Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ – козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
29 березня 1921 р. помер Адріан КАЩЕНКО, письменник і видавець.
30 березня 1973 р. помер Дмитро ДОНЦОВ, громадсько-політичний діяч, публіцист, літературний критик, редактор.
31 березня 1987 р. помер Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист, майстер бандур.

Вітаємо друзів із СУМ “Сумщина” з черговим ювілеєм, бажаємо завзяття, офензивного настрою, розширення лав та довгої валки трофеїв, здобутих у чесних двобоях. Головне, не розслабляти м’язів і розмикати п’ястуки. Бажаємо розчистити будівельний майданчик на Сумщині від комуно-олігархічних покидьків і будувати Україну нашої мрії на кордоні з Росією – виклично і весело.

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція “Незборима нація”

Я особисто не дуже (поки) захоплений тим, що відбувається. Хотілось би більш радикальних та рішучих дій супроти “воріженьків”. Та є надія що Юля таки щось втне. Хоча, скільки вже разів ми помилялися.

Леонід МУХА, вояк дивізії “Галичина”
м. Миколаїв Львівської обл.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Про лавірківського кобзаря Ігоря Карповича Рачка я вперше довідався влітку 1977 року від краєзнавця з с. Смілого, що на Роменщині, Феодосія Сахна, в якого тоді я гостював разом із сином Миколою та своїми київськими приятелями – Михайлом Буреєм, літераторами Данилом Кулиняком та Наталею Околітенко. Щоб побачитися з Рачком, вирішено було наступного дня поїхати до села Лавіркового (тоді відомого як хутір Лавірків), розташованого вздовж шосейного шляху Київ – Суми. Хоч Лавіркове належить до Талалаївського району Чернігівської області, проте економічно і культурно тяжіло до міста Ромен на Сумщині, до якого по шосе близько 20 кілометрів.
Це був швидше хутір, а не село, тут не було адміністративних закладів (усі вони розташовані в сусідньому селі Харькове). Не було навіть сільського кладовища. Своїх небіжчиків ховали у садках.
Сорокорічний (народився 25 лютого 1937 р.) Ігор Рачок проживав із батьком та матір’ю. Цей кремезний чоловік із козацькими вусами, охочий до розмов на різні розумові теми, був свідомий українець. Працював на фізично тяжкій роботі ремонтника шосейних шляхів. Його руки щоденно орудували лопатою, кайлом, а то й косою, якою обкошував від бур’яну багатокілометрові кювети своєї дільниці шосе. Тому особливо вражало мене, як легко і вправно птахом літала його натруджена мозолиста правиця по струнах бандури, супроводжуючи молодечий спів.
Від батька навчившись грати на мандоліні й гітарі, а згодом на гармошці, він за покликом своєї української душі запрагнув опанувати щирий український музичний інструмент – бандуру. 1964 року, придбавши стареньку бандуру, за 20 кілометрів ходив пішки в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці. Таку ж відстань долав у протилежному напрямку до Ромна, де мешкав інший його вчитель-бандурист – Євген Адамцевич. Опанувавши нотну грамоту, займався музичною самоосвітою. Про його неабиякі музичні здібності свідчило те, що, користуючись книгою видатного українського музикознавця Філарета Колесси “Мелодії українських народних дум”, він вивчив і взяв до свого репертуару кілька дум, як от: “Дума про Марусю Богуславку”, “Невольничий плач”, “Дума про Олексія Поповича”. В його репертуарі були історичні пісні “Про Саву Чалого”, “Про зруйнування Січі Запорізької”, “Про Хортицю”. Мав приємний голос, співав у своєрідній кобзарській манері.
Рачок – глибоко релігійна людина, стійкий у своєму православному віруванні, начитаний у Святому письмі. Найпереконливішим доказом свого вірування наводить приклад творимих Ісусом Христом всіляких див. Дану йому пізніше книжку Вчителя РУНВіри Лева Силенка “Переоцінка Духовної Вартості” згодом повернув мені, не виявивши жодного бажання обговорювати цю тему.
Постійний слухач закордонних українських радіопередач, він був політично розвиненим. Пишався своїм покійним дядьком – учасником Визвольних змагань в Армії УНР. У невеликому Лавірковому не мав ні однодумців, ні достойного співрозмовника. Про своїх односельців говорив, що навколо нього проживають лише “люди матеріальні”.
З часу знайомства я досить часто разом із сином Миколою навідувався до Лавіркова. Сам Рачок із рідного села практично не виїжджав. Хіба що до церкви до Ромна у свята вибирався. Невдовзі після перших моїх відвідин померли його батьки і він жив самотньо. Інколи його відвідували шанувальники. Декого привозив із собою я (наприклад, Івана Макаровича Гончара). Щоразу привозив я з Лавіркового нові магнітофонні записи. Репертуар Рачка постійно поповнювався. В задушливі часи брежнєвсько-щербицького гоніння на українську культуру ті зустрічі були для мене великою потребою. Повертався я з них просвітлений і наснажений.
Наприкінці 1970-х років Ігор одружився. Його дружина Марія мала квартиру в Ромні. Працювала в аптеці. Зійшлися вони на ґрунті спільної християнської віри. Проте він продовжував жити в Лавірковому, а дружина лише у вільний час приїздила до нього.
Коли загинув мій син Микола, я, щоб розрадити свою дружину, здійснив із нею поїздку до Лавіркового. В цю поїздку взяли Георгія Кириловича Ткаченка з його старосвітською бандурою. Приголомшений грою цієї бандури, Рачок загорівся бажанням і собі придбати таку ж. Особливо вразила її надзвичайна легкість і менші розміри (Рачок мав громіздку та важку бандуру чернігівської фабрики, яка утруднювала пересування з нею).
З допомогою Ткаченка я замовив для Рачка бандуру у відомого музичного майстра Сніжного (це була остання майстрова бандура, після виготовлення якої Сніжний помер). Пізньої осені відвезли її Рачкові. Ткаченко дав останні настанови і побажав успішного навчання.
Наступного літа, відвідавши Рачка і почувши від нього скарги на неможливість видобування окремих акордів на діатонічній бандурі, я запропонував йому за мій кошт їхати до Ткаченка. Він довго відмовлявся. Врешті, усамітнившись, помолився за безпечну дорогу і погодився.
Послухавши Рачкову гру, Ткаченко висловив щирий жаль, що той переладнав свою бандуру на хроматичний лад, від чого вона втратила притаманне їй своєрідне звучання. Але Рачка можна зрозуміти. Він уже склався як професійний музика на певному інструменті і перенавчатися за відсутності доброго наставника надто складно.
Невдовзі несподівано померла його дружина Марія. Смерть її Ігор тяжко переживав.
З пробудженням наприкінці 1980-х років у Києві політичного життя, в якому я взяв активну участь, мої зустрічі з Рачком за браком вільного часу надовго припинилися. Лише принагідно передавав я йому пакунки з літературою та газетами.
Влітку 1999 р. у зв’язку з впровадженням моєї науково-технічної розробки на Сумському машинобудівельному заводі я мав змогу провідати Рачка у Лавірковому. Він вже вийшов на пенсію. Займався невеликим господарством, пасічникував на кількох вуликах.
Через невчасну і неповну виплату пенсії терпів скруту. Молов на жорнах видане замість грошової пенсії зерно і пік коржі, які були основою його харчування. Проте був бадьорий, хоч і значно посивів. Мою спробу допомогти йому грішми з обуренням відкинув.
Наступної суботи я приїхав до нього, закупивши всіляких харчів. Ночував у нього, записав на магнітофон пісні, якими поповнився його репертуар. Особливо цінною вважаю історичну пісню середини XVIII сторіччя “Ой не спав я нічку”, яка фіксує часи виникнення на Україні так званих Слов’яно-Сербії і Нової Сербії, адміністрація яких закликала українське населення до поселення на тих землях, обіцяючи обдарувати “степами, і рибними плесами ще й до того вільготами”.
Мрію вибрати час на нові відвідини славного музики. Дай йому, Боже, здоров’я і творчої наснаги.

Ренат ПОЛЬОВИЙ

10 лютого Ользі Страшенко виповнилося 55 років. Найцінніший подарунок до ювілею зробила вона сама, видавши книгу п’єс. Редакція “НН” вітає пані Ольгу – і з довгожданою книгою, і з 55-літтям. Бажаємо, щоб книги виходили в неї щороку, а не тільки до ювілеїв. Ми не тільки здоровимо її, а ще й ніжно обнімаємо, палко пригортаємо і невтомно цілуємо, адже пані Ольга – жінка дуже темпераментна, гаряча, нестримна в добрих почуттях і вчинках, і без поцілунків та пригортання до рідних серденьок не може... Добра і щастя Вам, пані Ольго, на творчій дорозі!

Театр... Усе життя мерехтить він своєю чарівною рампою перед Ольгою Страшенно.
І от нещодавно у видавництві “Науковий світ” з’явилася низка її оригінальних драматичних творів. Важливо сказати, що ця книга письменниці виходить майже через десять років після видавничої паузи.
Ольга Страшенко дебютувала як поетеса на зламі 1980 – 1990-х років (поетичні збірки “Вишивала мати”, “Пам’ятник на шарнірах”, “Полонянка”, “Вітряні Гори”). Згодом було опубліковано й низку її перекладів у “Хрестоматії румунської поезії ХІХ – ХХ століть” (2002) та в антології “Поезія “До зірки” Міхая Емінеску мовами народів світу” (2003). Творчий доробок письменниці з’являвся також в альманахах і газетах – письменниця не сиділа склавши руки...
Знаю, що свого часу Ольга Страшенко дуже хотіла стати актрисою. Починаючи з 1967 року, після закінчення середньої загальноосвітньої школи, вона робила спроби вступити до усіх доступних їй театральних закладів (Театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого, студія при театрі імені Івана Франка), відвідувала театральну студію тодішнього Жовтневого палацу культури в Києві та при заводі шампанських вин, при Куренівському парку культури імені Фрунзе... Та театрально обдарованій дівчині не судилася доля актриси. Але вогник сценічного завзяття вона пронесла через десятки років як сумлінний театральний глядач, як уважний поціновував класичного мистецтва, зрештою, як талановитий драматург.
На сьогоднішній день вона стала авторкою 19 п’єс, і ці сім творів (серед яких – комедії, трагікомедія і героїчна драма-феєрія) – то тільки вибрані. Принагідно назвемо:
“Шуба для свахи” – одвічна тема сватання й пошуки судженого, що заводить на різні путівці навіть жінку немолодого віку...
“До нас їде посол!” – політична феєрія, в якій проглядають проекції на нашу сучасність, і, можливо, глядачі за фантастичною країною Чамайданією вгадають конкретне державство...
У п’єсі з претензійною назвою “Корабель-бордель” йдеться про вибори, як невичерпне джерело для пера комедіографа. Недарма, коли одного класика спитали, чи важко бути драматургом, він відповів, що легко. “Адже в цьому мені допомагає парламент і весь уряд”.
У двох наступних творах (“Гетьманський сон” та “Зброєносці Науки”) виявляється цікаве переселення епох. Якщо дійові особи комедії “Гетьманський сон” поринають в оточення гетьмана Петра Сагайдачного, то в комедії про “науковців” (яких, ой як багато, порозводилося в нашому суспільстві) “Зброєносці Науки” видатний гетьман Богдан Хмельницький сам буквально вривається до богемного зібрання нинішньої вченої братії.
У змалюванні епох і подій, персонажів і конфліктів авторка домагається виняткової художньої достовірності, правдивості художнього образу, який “пече і гріє”, примушує замислитися над нашою минувшиною і сучасністю, над сенсом свого існування.
Радісно, що такі дорогі й любі авторці персонажі приходять вітати з 55-річчям поетично окрилену письменницю, повну нових мистецьких задумів і віри, що не забаряться привітати її з ювілеєм ще й герої “Візантійського лукавця”, історичного пригодницького роману, що також чекає свого видавця.
А ще хочеться сказати, що драматургія стає Ольжиним обраним жанром, вона дивиться на неї, як на своєрідне мистецтво шахової гри. Їй ще треба  допрацювати комедію “Під завісу старого сторіччя”, яку почала писати в політичних пристрастях на зламі двох епох. А також вабить написання героїчної драми “Дмитро Вітовський” – про нашого славного героя, який у 31 рік став міністром військових справ ЗУНР. Про нього в Ольги Страшенко вже є розлогий цикл віршів “Військовий міністр, який не вернувся з Неба”. Але того не достатньо, щоб уславити пам’ять видатного військового діяча, який загинув під час авіакатастрофи в серпні 1919 року...
Побажаємо щасливої сценічної долі героям Ольжиних п’єс, віримо, що вони будуть активними борцями за ідеали української України, які так владно й широко проголосили лідери та діячі нещодавньої “помаранчевої” революції.

Володимир КОЛОМІЄЦЬ,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

15 березня 1939 року в Хусті соймом Карпатської України ухвалено основний закон, згідно з яким проголошено незалежну Карпатську Україну на чолі з президентом отцем Августином Волошиним.
У надзвичайно складних умовах, загрожені з усіх боків захланними на чужі землі сусідами, творці Карпатоукраїнської державності збройно протиставились коричневій чумі, що заливала Європу...
Згадаймо сьогодні людину, життєвий чин якого, творча спадщина і кров, пролита в обороні Срібної Землі, заслуговують на вічну пам’ять і вдячність нащадків.
Михайло Колодзінський народився 26 липня 1902 р. в селі Поточиська Городенківського повіту на Івано-Франківщині в українській римо-католицькій родині. Але не релігія, а кров визначили національну свідомість та життєвий шлях юнака. Навчався в Городенці, в Коломиї, з юних років став членом Української військової організації. Маючи тягу і здібності до військової  справи, закінчив у польській армії старшинську школу.
Після звільнення з війська, Михайло вступає на правничий факультет Львівського університету, де навчається п’ять років. У цей період він проходить й інші “університети” – за час навчання Михайло був п’ять разів заарештований польською поліцією за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН. У в’язниці на Бригідках – майже три роки.
“Колодзінський – людина скромна й незвичайно солідна. В поведінці був завжди чемний і ввічливий... не надто мовний. Радше слухав, що інші говорять. Визначався сильною волею і великою витривалістю. Коли брався за якусь справу, доводив її солідно і до кінця. Був спокійний, зрівноваженої вдачі. Був педантно обов’язковий і завжди дотримував обіцянок” – так характеризували Михайла друзі.
Після виходу з ув’язнення влітку 1933 року Колодзінський змушений перейти в глибоке підпілля і за рішенням Крайової екзекутиви ОУН виїздить за кордон у розпорядження Проводу.
На еміграції під різними прізвищами нелегально проживає в Італії, Німеччині, Голландії, Чехословаччині, Австрії. Продовжує військові студії, зокрема в Мілані проходить вишкіл, а згодом і сам проводить зайняття з партизанської тактики в таборі хорватських усташів, де заприязнився з їх поглавніком Анте Павелічем.
У Голландії завершує військовий вишкіл у полковника Володимира Колосовського, який високо оцінив неабиякі здібності свого учня, але, як би не затишно жилося за кордоном, душею і серцем Михайло линув до рідної України.
І нарешті, на пропозицію військового референта ПУН генерала Миколи Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала Віктора Курмановича Колодзінський 19 січня 1939 року прибуває до Хусту – столиці автономної Карпатської України і очолює генеральний штаб Карпатської Січі.
“…Прибувши одним із перших на Закарпаття, він одразу ж розпочав здійснення мрії свого життя – формування боєздатної української армії, що була б готова протистояти будь-якому загарбникові українських земель”, – писав Яків Мостепан. Разом із такими непохитними українськими вояками як Дмитро Климпуш, Степан Росоха, поручником “Щука” (член Крайового проводу ОУН Роман Шухевич), поручник Зенон Коссак-Тарнавський, Колодзінський збирає навколо себе й інших активістів Організації – відданих нації та обізнаних із воєнною справою молодих українців і починає боротьбу проти банд мадярських та польських терористів. Але на початку березня Гітлер і Муссоліні дали санкцію Угорщині на окупацію Карпатської України...
Ввечері 15 березня представник мадярського уряду в ультимативній формі передав Августину Волошину вимогу капітулювати і без спротиву передати Закарпаття Угорщині. На вимогу капітуляції з боку німецького консула Гофмана полковник Колодзінський відповів: “У лексиконі українського націоналіста немає відповідника для означення терміну “капітуляція”. Сильніший ворог може перемогти нас в бою, але поставити на коліна – ніколи!”... Ці слова стали історичними.
Після тяжких боїв із переважаючими силами ворога полковник Колодзінський разом із Коссаком та кількома іншими січовиками прямували до Солотвиного, плануючи нову тактику боротьби – партизанську війну. Але цим планам не дано було здійснитися. В суботу 18 березня по дорозі з Горішньої до Середньої Апші Колодзінський із групою товаришів потрапили в полон. У соляній копальні над Тисою біля Солотвино Михайло Колодзінський (“Кум”, “Мішко”, “Бурун”, “Гузар”), Зенон Коссак (“Тарнавський”) та їхні товариші були розстріляні без суду і слідства.
Розповідаючи про Колодзінського, не можна оминути його творчий доробок,  яка є складовою “золотого фонду” української думки. Варто згадати його праці “Полковник Іван Богун”, “Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття”, “Боротьба італійців за незалежність і соборність”, “Партизанська війна”, і, звичайно ж, “Українська воєнна доктрина” (в трьох частинах). На жаль, творчий доробок Колодзінського і досі мало відомий широкому читачеві (лише перша частина “Української воєнної доктрини” 6 років тому побачила світ завдяки зусиллям Молодіжного конгресу).
Завершити хочу словами з передмови до першого видання “Української воєнної доктрини”, котрі стали пророчими: “І коли засніжені Карпатські гори сплили українською кров’ю, встала нова легенда – Легенда Красного Поля, тих Крут Закарпатських, що Хусту-столиці, що нашого права до влади над Тисою боронили. Смерть нових наших Крутянців із Красного Поля покличе зміну варти над берегами Тиси, стає вже сьогодні новим “джерелом сили” бойової для “молодих поколінь”.

Віктор РОГ

Так називається нова авторська радіопередача Романа Коваля про долі козаків і старшин Армії УНР, які на початку 1920-х років стали студентами Української господарської академії в Подєбрадах. Знайомимо читачів “НН” із вступною передачею циклу, яка пролунала 9 лютого ц. р.

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України зберігаються унікальні фонди, пов’язані з діяльністю Української господарської академії – вогнищем української культури та своєрідним табором української військової еміграції в 20-х роках минулого століття.
В архіві, який популярно називається ЦДАВО, я опрацював сотні особистих справ викладачів і студентів академії та сотні їхніх спогадів. І готовий тепер оприлюднити біографічні нариси про відомих і невідомих учасників збройної боротьби за національну свободу нашого народу.
Про унікальність цієї передачі переконливо свідчить її джерельна база, основний масив якої складають спогади безпосередніх учасників бойових дій: козаків і старшин Армії Української Народної Республіки, старшин Армії Української Держави доби гетьмана Павла Скоропадського, повстанців і партизанів Лівобережної та Правобережної України. Згодом ці вояки стали інженерами, науковцями, письменниками, поетами, істориками...

Але спочатку – короткий нарис про саму Господарську академію, яка стала визначною українською освітньою інституцією... Розмістилась вона у старовинному замку чеського короля Юрія Подебрадського над річкою Лабою. Свій літопис академія почала 16 травня 1922 року. Її батьком був Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він і як поет, публіцист та учений-соціолог. До речі, на еміграції Микита Шаповал виступав із гострою, часом немилосердною критикою Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу з совєтською владою, вважав їх абсолютно хибними. Водночас Микита Шаповал перебував у непримиренній опозиції до уряду УНР в екзилі та до Головного Отамана Симона Петлюри.
І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчались тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини та інших українських земель. Із середовища УНР був і професорсько-викладацький склад.
Секретарем комісії з організації Господарської академії став член Центральної Ради, ад’ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького, дипломат та публіцист Микола Ґалаґан із села Требухова, що неподалік Києва.
Першим ректором УГА став визначний гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів. Його п’ять разів поспіль обирали ректором.
Пізніший ректор Господарської академії визначний лісознавець професор Борис Іваницький (із Сум) 1918 року був директором лісового департаменту уряду УНР. Він очолював академію в 1925 – 1926 роках.
Викладав в академії і колишній голова Ради Міністрів УНР, учений-економіст Борис Мартос із Градизька Лубенського повіту.
Викладав в академії й інший український прем’єр, учасник Першого зимового походу Армії УНР, вчений-агроном Ісак Мазепа із села чернігівського села Костобор. А економіст Олександр Мицюк за Директорії був міністром внутрішніх справ. А от професор УГА Сергій Бородаєвський 1918 року працював в уряді гетьмана Павла Скоропадського – товаришем міністра торгівлі й промисловості.
Славетна Софія Русова, член Центральної Ради, а за гетьманату керівник департаменту дошкільної і позашкільної освіти, викладала в Українській господарській академії французьку мову. Читала лекції з цього ж предмету й відома письменниця Валерія О’Коннор-Вілінська, член Центральної Ради. А професор УГА правник Володимир Старосольський був одним з організаторів парамілітарної організації Січових стрільців.
Посаду ректора академії наприкінці 1920-х років посідав архітектор Сергій Тимошенко. 1917-го він був членом Центральної Ради та Харківським губернським комісаром, а в 1919 – 1920 роках – міністром шляхів у трьох урядах УНР. У листопаді 1921 р. він взяв участь у Другому зимовому поході Повстанської армії Юрка Тютюнника. Його брат, також професор УГА, Володимир Тимошенко в роки революції працював економічним консультантом українських урядів та української дипломатичної делегації на мировій конференції в Парижі.
Професор Української господарської академії Олександр Вілінський був одним із засновників Центральної Ради та дипломатом у добу гетьмана Павла Скоропадського. Викладав в академії і міністр освіти УНР Никифор Григоріїв. Працював в УГА  і член Центральної Ради та її секретар Михайло Єреміїв.
Письменник й один із засновників Центральної Ради Василь Королів-Старий працював доцентом Української господарської академії. Викладав в УГА і колишній міністр закордонних справ Директорії, учений агроном професор Кость Мацієвич.
Професором Української господарської академії був і Валентин Садовський, економіст, генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР. Навчався, а потім викладав в академії Гордій Няньчур – Херсонський губерніальний комісар у 1917-му і подальших роках, товариш міністра внутрішніх справ уряду УНР в кабінетах Бориса Мартоса та Ісака Мазепи.
Викладав у Господарській академії й професор Володимир Чередіїв. У добу УНР він посідав посаду директора департаменту міністерства народного господарства. Професором УГА був і визначний український соціолог, публіцист, політичний діяч та дипломат Ольгерд Бочковський. А Термінологічну комісію при Українській господарській академії очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко.
Так що потужне товариство зібралось у Подєбрадах. Загалом упродовж свого існування академія мала 118 педагогів, із них 92 українці. Чехів, професорів високих чеських шкіл, було 26 осіб.

Як я вже казав, першим ректором Господарської академії був професор Іван Шовгенів, батько видатної української поетеси Олени Теліги, життя якої також було пов’язане з Подєбрадами, адже саме тут вона одружилась із Михайлом Телігою – кобзарем, учасником Визвольних змагань у лавах Армії УНР. Родом Михайло Теліга був із Кубані, зі станиці Охтирської.
Взагалі, в Українській господарській академії в Подєбрадах отаборилося багато кубанців – близько півсотні осіб. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем’єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула, найвидатніший український діяч Кубані Кузьма Безкровний (свого часу він був міністром внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки) та міністр фінансів кубанського уряду й голова Кубанської української національної ради професор Іван Івасюк...
Викладав в Українській господарській академії і Федір Щербина – засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (із 1904 р.), видатний історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.
Скільки славних імен зійшлося в стінах Української господарської академії в Подєбрадах! І як мало сучасний українець знає про них!
Українська господарська академія фінансувалася урядом Чехословацької Республіки. Метою доброзичливого уряду було надати допомогу українцям, які опинилися в складній ситуації на чужині – без засобів для існування. Керівництво ж академії ставило за мету готувати керівні кадри для майбутньої самостійної української держави. Багатьом студентам запам’ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, “а то скоро нас покличе Батьківщина”.
Вірою в перемогу українського народу були перейняті всі: і студенти, і викладачі. Гадалось, ще рік, два, ну може, три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась їм... Отож студенти з охотою вчилися на інженерів, агрономів, лісівників, економістів, кооператорів, статистиків, гідротехніків і технологів.
Навчання проходило на трьох факультетах: агрономічно-лісовому, економічно-кооперативному та інженерному. Господарська академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій було понад 25 тисяч томів фахової наукової літератури на різних мовах.
Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошт і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мировій конференції в Парижі 1919 року.
Курс навчання в академії був розрахований на 8 семестрів, тобто 4 роки.
Перший набір становив 220 слухачів. Були це переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад: Олекса Алмазов, Іван Омелянович-Павленко, і старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).
Навчалися в Господарській академії й українські поети та письменники (Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Василь Куриленко, Наталка Левицька, Микола Чирський, Модест Левицький). У стінах академії звучали бандури студентів УГА Михайла Теліги та Дмитра Стопкевича. Навчався тут і майбутній ідеолог ОУН Микола Сціборський. 1928 року прагнув стати студентом УГА і Степан Бандера. Але на той час набір вже було припинено.
Навчався у Господарській академії й майбутній військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Закінчив УГА й сотник Армії УНР, а 1939 року – член Сойму Карпатської України Леонід Романюк. Вчились на інженерів і повстанські отамани – Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (справжнє прізвище Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, підполковник Армії УНР Василь Прохода, лицарі ордену Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, сірожупанник Павло Дубрівний, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших маркантних постатей.
Хіба дивуватися, що в Господарській академії поруч зі зверненням “пане колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”. А коли студенти бували в кабінеті професора Сергія Тимошенка, в якого асистентом працював колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – “пане генерале”.
Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Великої вітчизняної війни українського народу за свою свободу.
Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, “яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”.
Про всіх цих людей я й планую розповісти вам…
Хочу сказати, що більшість моїх героїв походять із території сучасних Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Харківської, Запорозької та інших східних і центральних областей України. Переконаний, що не один радіослухач зі Сходу здивується, коли дізнається, що його мала батьківщина була – і є! – Батьківщиною визначних діячів руху, який увійшов в українську історію як петлюрівський.
Користуючись нагодою, хочу передати велику подяку від нашого народу чехам і словакам, які у період між двома світовими війнами виявили багато добра і приязні до наших земляків, які після поразки Визвольних змагань опинились на еміграції в Чехословацькій республіці.

Передача лунатиме кожної другої середи о 13.10
на Першому каналі Національної радіокомпанії.

Роман КОВАЛЬ

Душею з вами...

Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної,
дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака.
Київ: Незборима нація, 2005. – 58 с. Редактор-упорядник і автор передмови Роман Коваль.
Наклад 100 пр.

“Видно, Богом наречено родині Чучупаків не знати справжнього щастя”, – так починає свої спогади Лідія Чучупак. Книга ця переповнена любов’ю та вдячністю до своїх рідних – як по батьківській, так і по материнській лініях. Написана вона з душевним трепетом і ніжністю. Та душевним болем, який все життя супроводжував Лідію Петрівну. Як вона сама охарактеризувала власне життя: “Хвилини щастя, а роки горя...”
Що й казати, тяжке життя влаштувала їй “милостива” радянська влада: навесні 1920 р. вбила батька та дядька Василя, невдовзі знищила дядьків Олексу, Семена та Автонома, “розкуркулила” й виселила з рідних хат діда Степана та інших дідів, переслідувала матір, вітчима та родину дядька Дем’яна, арештувала хрещеного – Самійла Бондаренка.
1939 року помирає первісток Лідії Петрівни Валентин. На Другій світовій гине чоловік Володимир, 1943 року помирає брат Юрій... Напередодні повернення “гуманної” радянської влади тікає з Медведівки у світ за очі родина дядька Дем’яна. Тікають й інші Чучупаки, змінюючи свої прізвища. До всього цього додається ще особисте горе – невдалий другий шлюб, розрив із сином Юрієм...
А необхідність все життя приховувати своє походження!.. До самої старості навіть найближчі подруги називали її – Лідія Миколаївна, не підозрюючи, що батька її звали Петром і що був він відомим діячем Українського визвольного руху... Справді, хвилини щастя, а роки горя. Тож зрозуміло, що вона була неймовірно щаслива, коли нарешті можна було скинути з себе тягар маскування і вголос розповісти про свою родину. Але ця радість прийшла вже тоді, коли життя перетворилося в фізичну муку...
Нехай же ця збірка спогадів стане прикладом для інших, як можна зберегти пам’ять про своїх рідних та додати кілька сторінок до історії нашої Батьківщини.
Окрім спогадів Лідії Чучупак про родину свого батька Петра, діда Степана та бабусю Оксану, маму Ганну Чучупак-Новицьку, її рідних і про село Мельники – “столицю Холодноярської держави”, у книзі вміщено також спогади Дем’яна Чучупака – наймолодшого з братів Чучупаків, його дітей – Валентини і Володимира та племінниці братів-отаманів Катерини Скрипник.
Хто забуває минуле, той не має права на вічність... Лідія Петрівна пам’ятає минуле і, написавши спогади, свій обов'язок перед українським народом виконала.
Коли ж його виконають інші?

Олеся КОВАЛЬ

14 березня ц. р. минає сорок років з часу однієї курйозної публікації, що мала місце на сторінках газети “Радянська Україна”. Ця щоденна газета була центральним друкованим органом ЦК КПУ. І все, що друкувалось у ті часи на сторінках партійної преси, проходило жорстку цензуру. Найменший “ляп”, допущений із вини коректорів, був приводом до серйозних партійних “розборок”, з оголошенням, як мінімум, догани співробітникам редакції, як  це мало місце в Тернополі, коли в обласній партійній газеті “Вільне життя” замість “знищувати гризунів” надрукували „знищувати грузинів”. У сталінські часи доганою б не обмежились.
Але проти “Радянської України” було вчинено справжню диверсію, за яку поплатився посадою, а можливо і чимось більшим, відповідальний редактор газети Ю. Заруба. Подальша його доля мені невідома. З бібліотек було вилучено всі примірники газети за 14 березня. Проте, все по порядку.
До редакції “Радянської України” надійшов лист із далекої капіталістичної Канади. Автор листа Петро Собків просив надрукувати свого вірша в радянській газеті, щоб присоромити скептиків, які відмовляли його від такого вчинку. Мовляв, його “вірша не вмістить радянська газета, бо в ньому згадується слово “Україна”.
У коротенькій редакторській анотації вірш визнано не зовсім “досконалим із точки зору літературної майстерності”. Але таким, що “має іншу – не меншу – громадянську цінність”. І далі за текстом: “Мерзенна купка українських буржуазних націоналістів, що отаборилась за океаном, воліла б довести, ніби тих, хто живе зараз далеко від рідної країни, віддаляє від неї не тільки вир океану, а й прірва незгод і ненависті, недовір’я і неприйняття. Це далеко не так. Усім добре відомо, що переважна більшість українців за океаном у своїх думках і серцях – почас із тугою, а почас зі сподіванням – несуть образ дорогого їх серцеві краю, що вони з радістю й надією стежать за зростанням і успіхами Радянської України, незмінно лишаючись нашими щирими прихильниками і друзями, і що ніяким брехням не під силу здолати силу цих почуттів. Саме про це свідчить також і лист та вірш Петра Собківа – цей переконливий і хвилюючий документ, що нижче ми його друкуємо”. Далі редакція вміщує вірш під назвою “Дума канадського українця”:

             Нема в Канаді соловейка,
             Ані зозуля не кує –
             Минають роки, а серденько
             Од болю крається моє.
             Свобода є лиш на папері,
             Калитка тут – і бог і цар,
             Акули жадні – мільйонери
             Людей трактують, як товар.
             І з думи-думки ти не сходиш,
             Вкраїно, раю наш земний, –
             Люблю тебе і всі народи,
             Які ввійшли в Союз міцний.
             Хвала йому, велика шана
             І честь, і слава, і привіт –
             В Кореї, в Африці, в Гавані
             І там, де пада старий світ.
             Юнь вічна сонячна зі Сходу
             Дорогу стелить в майбуття,
             Несе планети всім народам
             Окрилене нове життя...
             О! Час бурхливий, космокрилий!
             Тебе нікому не спинить –
             Атомні ядернії сили
             Ми змусим мирові служить.
            І на землі усій, на новій
            Тоді не буде – “ми” і “ви”:
            У щасті, радості на волі
            Тоді ми будем всі – брати!
 
Шкода, що редакція трохи скоротила і “підправила” текст вірша. Але і  в такій редакції вірш виявився справжньою бомбою. Адже написаний він акростихом, тобто його перші літери утворюють речення, яке звучить в авторському варіанті так: “На москалів, ляхів і юд ножі точіте там і тут!”
Навіть після редакторської правки легко вловлюється авторський задум. Так познущатися з радянської влади на сторінках її центрального органу не вдавалося ще нікому. А, може, я помиляюся? Якщо комусь щось відомо про цей випадок, або про аналогічні – дайте знати.

Юрій ТИМА