Газета Незборима нація

1 лютого 1843 р. народився композитор Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
2 лютого 1986 р. загинула Олена АНТОНІВ, громадський діяч, учасниця руху Опору в 1960 – 1980-х рр., лікар.
3 лютого 1929 р. закінчився 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився Микола БУДНИК, кобзар, панотець Всеукраїнського братства традиційного кобзарства.
5 лютого 2000 р. не стало Анатолія ЛУПИНОСА, відомого громадсько-політичного діяча, поета, багатолітнього політв’язня.
6 лютого 1704 р. прилучено Правобережжя до Лівобережжя. Правобережний гетьман САМУСЬ передає гетьманські клейноди Іванові МАЗЕПІ.
7 лютого 1933 р. помер Микола САДОВСЬКИЙ, актор і режисер.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
8 лютого 1960 р. помер Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
9 лютого 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОРЬЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австрія, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці в Києві загинули отамани Ларіон ЗАВГОРОДНІЙ, Мефодій ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК, Денис ГУПАЛО, Сергій ЗАХАРОВ, Косить ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ, Іван ГАЙОВИЙ-ГРИСЮК та інші діячі Визвольного руху (всього 38 осіб).
10 лютого 1898 р. народився Кость ПЕСТУШКО (повстанський отаман Степовий-Блакитний), командир Степової (Олександрійської) дивізії, Головний отаман Холодного Яру.
11 лютого 1670 р. народився Самійло ВЕЛИЧКО, український козацький літописець.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій ВОВК; військовий міністр уряду УНР в екзилі, редактор журналу “Табор”, голова Українського воєнно-історичного товариства.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув відомий громадсько-політичний діяч, народний депутат України Анатолій ЄРМАК.
12 лютого 1924 р. поляки замучили Ольгу БЕСАРАБ, члена Української військової організації.
12 лютого 1945 р. загинув полковник Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ (Клим САВУР), командир УПА-Північ.
13 лютого 1849 р. народився Федір ЩЕРБИНА, видатний історик і статистик Кубані.
15 лютого 1898 р. народився Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, військовий комендант Подільської губернії, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
15 лютого 1930 р. загинув Степан БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
15 лютого 1968 р. помер Євген МАЛАНЮК, визначний поет і есеїст.
15 лютого 1979 р. помер генерал-полковник Армії УНР Павло ШАНДРУК; командир бронепотягів “Полуботок” і “Запорожець”, 7-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач Української національної армії (1945).
16 лютого 1813 р. народився Семен ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, визначний композитор і пісняр, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник вінницький (кальницький), наказний гетьман (червень 1651).
17 лютого1892 р. народився Йосиф СЛІПИЙ, кардинал і патріарх Помісної Української Католицької Церкви.
19 лютого 1900 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ проголосив свій твір “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер Віталій ГУДИМА, військовий діяч; генерал-хорунжий Армії УНР.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ, внаслідок чого руську землю було поділено між трьома його синами: Ізяславом, Святославом і Всеволодом.
20 лютого 1651 р. загинули полковник Данило НЕЧАЙ і його брат Іван.
21 лютого 1931 р. народився Віктор ЛІСОВОЛ, кобзар.
24 лютого 1574 р. в Україні вийшла перша друкована книжка “Апостол”.
24 лютого 1865 р. народився Іван ЛИПА, засновник Братства тарасівців, письменник, член Центральної Ради.
24 лютого 1873 р. народився Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій ГРАБ’ЯНКА.
25 лютого 1871 р. народилася Леся УКРАЇНКА (Лариса КОСАЧ).
25 лютого загинув у бою полковник УПА ГРЕГІТ-РІЗУН (Василь АНДРУСЯК).
27 лютого 1942 р. масові розстріли у Бабиному Яру в Києві членів українського націоналістичного підпілля, під час яких загинули визначна українська поетка Олена ТЕЛІГА та український бандурист Михайло ТЕЛІГА).
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, головнокомандувач Української національної армії.

Вклоняємось Парасці Чиж за те, що в дитячих роках носила їсти козакам полку гайдамаків Холодного Яру, підтримуючи їхній дух.
Пам’ятаємо і її братів, козаків полку гайдамаків Холодного Яру. Один із них, Микита лежить у братській могилі на кладовищі села Мельник, у 20-ти метрах від свого отамана – Василя Чучупака.
Вічна слава героям та тим, хто допомагав їм!

Схиляємо голови і сумуємо разом із родиною та друзями.
Вічна пам’ять!

21 січня 2004 року краєзнавець Олександр Іващенко передав мені ксерокопію спогадів Кирила Штанька, уродженця села Кашпури Роменського району Сумської області. Книга вийшла 1953 року в Нью-Йорку у видавництві ДОБРУС “Український Прометей”. Із відомих причин автор не назвав свого справжнього прізвища. Підписався псевдом Анатоль Ромен.
Праця написана в Міттенвальді (Німеччина) у грудні 1946 – січні 1947 року до Міжнародного трибуналу в Нюренберзі як свідчення про цілеспрямоване нищення українського народу московсько-комуністичними окупантами.
Перегорнувши кілька сторінок, не зміг відірватися, доки не прочитав всю книжечку. Зразу ж загорівся бажанням її перевидати в Україні. Моя пропозиція знайшла підтримку і шановного автора, і тих, хто тим чи іншим чином допоміг у підготовці та виданні праці, за що складаємо щиру вдячність. І ось нещодавно вона побачила світ у київському видавництві “Діокор”.
Спогади колишнього політв’язня совєтських концтаборів, борця за волю України Кирила Штанька є документом епохи. Це книга-звинувачення, це книга-пересторога. “Полювання за людиною” переконливо розкриває перед нами глибинну сутність комуністичного вчення та його злочинну практику. На прикладі окремих героїв твору (сусід Бондаренко) ми переконуємося, яка сумна доля чекає на тих, хто сподівається у вирішальні часи відсидітися у “крайній хаті”. Автор своїм життєвим чином, своєю волею до життя, прагненням свободи вчить нас ніколи не зневірюватись, а завжди боротися.
Ми повинні зрозуміти, звідки росте коріння наших сьогоднішніх проблем. Адже після такого московського “урядування”, після такої комуністичної “селекції”, після тих подій, які описані Кирилом Штаньком у своїх спогадах, після тотального фальшування і перекручення нашої історії, ми розуміємо, як такий буйний чортополох виріс на українському полі.
“Полювання за людиною” не залишить байдужим нікого. Переконаний, що ці спогади стануть вагомими аргументом обвинувачення на новому “Нюрнберзі”. Вірю: те, про згадує автор, ніколи не повториться. Запорукою цього стане наша національна свідомість, мужність у відстоюванні своїх прав, солідарність, всеохоплююча любов до України і спопеляюча ненависть до її ворогів.

Віктор РОГ
Хто бажає придбати книгу Кирила Штанька, зголошуйтесь за адресою: 01034 м.Київ-34, вул. Ярославів Вал, буд. 9, п. 4. МНК, т. (044) 234-70-20.

Серце наповнюється радістю й сьогодні, коли намагаюсь відреставрувати фрагменти поїздки до Гусакового, де живе, господарює і кує українське слово письменник Михайло Іванченко. Хоч і бачилися ми з паном Михайлом вперше, а враження було таке, що “колись в одному полку Вільного козацтва служили”.
Ні панові Михайлу, ні нам, “юним краєзнавцям”, Ковалям і Литвинам, не було потреби один одному щось пояснювати, в чомусь переконувати, – настільки ми розуміли і відчували один одного. І продовжували плести мереживо розмови не про наболіле чи актуальне, а про вічне: українську землю та її дітей, які зберегли під стріхами гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.
І слушний час настав. У березні 1917 р. списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, витягнув він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.
Козацький відділ у Гусаковому постав дуже швидко. Назвали вони себе вільними козаками, – мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”. А ми вільні! Ми – козаки!
Це була перша у новітній українській історії бойова українська частина.
Якщо історія народу – це історія збройної боротьби за його свободу, то перервану українську історію було відновлено саме в Гусаковому. І саме від Гусаківської сотні Вільного козацтва почалась Українська революція.
Сотня Вільного козацтва швидко зросла до 240 осіб. Невдовзі з сіл волості було створено курінь. У Гусаковому забив гарячий пульс української історії. Курінним став Никодим Смоктій, а Гусаківським сотником Вільного козацтва став Грицько Іванченко...
І ось ми – на його подвір’ї. Колись тут у гарячі часи збиралося козацьке, поза сумнівом, добірне товариство! Бо ж і кошовий Гризло тут гостював! Напевно і місцевий бандурист Филимон Оксененко сумними піснями звеселяв козацькі серця.

А тепер за бандуру береться Василь Литвин. Він і приїхав у Гусакове, щоб заспівати Михайлу Іванченку пісню, яку склав на його слова...
Історія написання цієї пісні така: в червневому числі “Незборимої нації” (за 2004 р.) я опублікував вірш Михайла Іванченка. І вірш цей викресав у Василя Литвина іскру Божу. І в його серці заграли сурми. І поплила з душі степова мелодія...
Коли я зателефонував Литвинам напередодні Нового року, пан Василь поділився радістю. І виникла думка заспівати цю пісню Михайлові Іванченку.
9 січня ми вже приїхали у Гусакове. Допоміг реалізувати ідею Григорій Іванченко, син поета, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури. На своїй машині він нас і привіз до цього козацького села...
Василь Литвин торкає обережно струни бандури...

Отут з Трипілля наш пречистий виток
І неперервна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.

Пан Василь трохи захрип у дорозі, всі відчувають це. Але яке то має значення!

Хоч ми ще духом зовсім не змаліли,
Зухвалих орд не заростає слід, –
У цьому полі половецькі стріли
Ще й досі не закінчили політ.

Після кожної строфи бандура на мить вмовкає, і здається, це вже кінець пісні. Та струни її знову оживають:

Не даймося чужинцям на поталу,
Що сіють терня в праведну ріллю,
“А скільки вас?” – козацтво не питало,
Коли напасть рубало без жалю.

Я краєм ока спостерігаю за обличчям поета. Воно зосереджене. І хоч жодний мімічний м’яз не виказує почуттів, видно, що це особлива хвилина: його вірш став піснею!

Переорем бедлам у себе вдома
Напругою прадавніх лемешів,
І запанує наша мудра дума,
Й засвітиться святилище душі.

Пісня, ніби, завмирає. Та ні, потужний баритон Василя Литвина, знову наповнює світлицю:

О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.

Стихла бандура.
Пан Михайло, трохи соромлячись, підійшов, без зайвої патетики обійняв кобзаря і сказав: “Ви їй приробили крила”...
І знову стиха ллється розмова. Добродій Михайло розповідає про один із бойових епізодів батькової епопеї...
1918 року біля Вільхівців, що кілька верст у бік Звенигородки, Гусаківська сотня зробила засідку на німців... Одночасно пальнули з двох боків. Підсумок короткого бою: цей день став останнім для 32 німців.
Загинуло й кілька вільних козаків.
Михайло Іванченко говорить про цю перемогу батька без особливої гордості чи перебільшеного патріотичного захоплення.
– Ве-ли-кі втрати, – кажу я. – Німці ж – майстри оборонного бою, і їх не так просто вбити...
– Так, – підтверджує мовчазно пан Михайло.
– А, взагалі, шкода, що вільні козаки побили німців, – кажу я. – Все ж таки, саме німці звільнили Україну від москалів у 18-му...
Пан Михайло погоджується.
Як гарно, коли є люди, яким не треба доводити істини. Пан Михайло і без мене знає їх. Хіба йому, сину сотника і досліднику Вільного козацтва, говорити, хто такі наші вороги, хто союзники, а хто попутники?

Василь Литвин знову бере бандуру... Які ж глибокі пісні добирає серце цього Майстра! “Не зміліє ріка, що з сердець витіка...” Як влучно. І оптимістично... Я схоплюся, щоб записати цей рядок.
Михайло Іванченко знову забирає слово. Він розповідає про своє життя. І взнаємо ми, скільки лиха зазнала його родина: 1933 року під час Голодомору загинула сестричка Оля, тоді ж наклав головою дідусь Софрон; а 1938-го чекісти розстріляли батька – Григорія Іванченка...
1942 року юнака вивезли на примусові роботи до Німеччини. Тут 1944 року його прийнято до Юнацтва ОУН. У Німеччині, в м. Плауені, вийшли і перші його публікації – в газеті українських емігрантів “Дозвілля”. Ці публікації й визначили його подальший тернистий шлях – один із примірників журналу в повоєнні роки потрапив до Гусакового, а відтак – і до пильних “органів”. І “син враґа народа” сам став “враґом народа”.
Життєва стежка його простелилася на Дикий Схід, аж до Сибіру – в довгих 10 літ оцінили творчість юнака нелюди зі сталевими очима. І погнали Михайла по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу... І все ж він повернувся до України. Хай і під наглядом КҐБ, все ж жив на Батьківщині... Й продовжував своєю творчістю боротьбу з колоніальним режимом...
Знову забриніла бандура в родовому гнізді вільних козаків Іванченків. Це я попросив Василя Литвина ще раз проспівати пісню “Отут з Трипілля наш пречистий виток” – бо пан Михайло напевно хотів її послухати ще, та делікатність ставала на заваді.
Я знову скошую очі на козацького поета. І хоч він своїх почуттів щедро не виявляє, та все ж видно, що в серце його завітала велика радість. І вдячність.

У добу комуно-російської окупації Михайло Іванченко не зміг видати жодної книги. Але вже від 1991 року його твори почали пробиватись крізь кригу колоніальних заборон: спочатку був “Дивосвіт прадавніх слов’ян”, потім – збірки поезій “Полиновий квіт”, “Бунчук вітрів”, а тоді вийшла “Таємниця нашої прадавнини”.
Останні чотири роки Михайло Іванченко не видав жодної книги, незважаючи на те, що його творча шухляда переповнена творами: тут рукописи автобіографічних романів та історичних повістей, неопубліковані вірші, гуморески, літературознавчі й мистецтвознавчі дослідження. Написані також й документальні “Новели неволі” та роман-хроніка “Дума про Вільних козаків”.
“Щоб об’єктивно поцінувати творчість Михайла Іванченка, – вважає його син Григорій, – треба нарешті випустити її із зони замовчування в світ”.
Хто допоможе відновити справедливість до репресованої творчості вільного козака Михайла Іванченка? Спілка письменників, яка вперто не приймає його до своїх лав?.. Нагадую: Михайло Іванченко вже переступив 81-шу сходинку свого життя...

Сонце вже хилилося до гусаківських гір. Час прощатися. Василь Литвин бере бандуру, щоб наостанок заспівати для господаря. Та козацьких душ його односельців, які в цей день злетілись із усіх гусаківських кутків...
І запанувала “наша мудра дума” й засвітилося “святилище душі”.

Олеся Коваль кінокамерою фіксує останні миті зустрічі друзів, які зустрілися вперше. Не один раз ми переглядатимемо ці кадри і згадуватимемо той щасливий день, проведений на святій землі вільнокозацького села Гусакового.
Виходимо на подвір’я. З мого портфеля виглядає багнет. Це подарунок господаря. Тепер у колекції Історичного клубу “Холодний Яр” багнет сотника Вільного козацтва Григорія Іванченка, з яким він ходив не раз до бою, посяде почесне місце... Якщо історія народу – це історія збройної боротьби за його свободу, то саме від цього багнета почалась у березні 1917 р. новітня українська історія. Адже багнет цей – сотника першої української військової формації.
“Дума про вільних козаків”, яку написав син сотника Михайло Іванченко, обов’язково вийде у світ. Шелест її сторінок вже долинає до вдячних читачів.
Вільні козаки Гусакового, Вільхівців, Юрківки та інших звенигородських сіл ось-ось вийдуть із шухляди письменника на подвір’я його батька – Григорія Іванченка, старшина перейде невеличку сільську вуличку і стане на ґанку штабу отамана Гризла, кошового Звенигородського козацтва. Не знаю, як хто, а я вже чую брязкіт їхніх шабель.
І бачу “сизе жниво”, копитами збите.
Воскресіння героїв вже відбулося. В серці Михайла Іванченка, в серцях козацького подружжя Литвинів – Василя і Антоніни, в моєму серці та моєї донечки...
А отже вільні козаки – серед нас. А ми – серед них, цих шляхетних людей з оселедцями, у яких шабля як пісня дзвонить.

Людина кришталево чистої душі, високого духу та щирої доброти і людяності. Саме таким постав перед нами Михайло Іванченко з села Гусакового Звенигородського району.
Привітно, але запитливо подивився він на Василя Литвина, прискіпливим оком зачепившись за бандуру. Напружено чекав, доки розчохлювалась бандура і вмощувався бандурист, готуючись до співу. І хоч було видно, що Михайло Григорович дуже добре керує своїми емоціями, здатен бути незворушним, стриманим у будь-яких ситуаціях, а тут обличчям перебігла ціла гама почуттів. І сльози на очах... Це ж бо співалася пісня на його слова. Вірш було надруковано у газеті “Незборима нація”. Він привернув увагу Василя Литвина глибиною почуттів, довершеністю форми і точним визначенням історичних подій.
Господар покликав свою дружину: “Галю, іди-но послухай!”. У голосі – й гордість, і вдячність.
Коли зайшов сусід Василь Марченко, пропагандист української національної ідеї, пан Михайло попрохав заспівати ще раз. Мовив: “Нехай воно відкладеться у моїм серці, у думках, у моїй пам’яті... Ви мені додали сили...”
Михайло Іванченко – не тільки письменник і поет. Він – художник.
Його картини – то дивовижне поєднання природи, людини, національного світогляду, високого духу, волелюбного, незламного, трепетно ніжного і водночас суворо непримиренного до зла. З кожної картини проступає Україна у своєму безмежно розмаїтому вияві...
Прощаємось, наче з рідним. І таке відчуття, що ні віки неволі, ні глум чужинців, ні підступні наклепи, облуди не споганили (і ніколи не зможуть!) щирої душі українців, лагідної та суворої воднораз, повної високої духовності й людяності.
Михайло Григорович живе одним бажанням – видати свій рукопис про святих лицарів волі. Це книга справдешньої історії України...
Михайло Іванченко – то жаринка Вічного Вогню Безсмертя України – таке переконання вклалось у наші думки і в душі.
Люди, які мають змогу, допоможіть видати “Думу про вільних козаків”. Допоможіть шляхетній людині донести правду про тих, хто вставав до смертельного бою.
І самі станете маленькою квіткою у вінку слави України.

30 січня виповнилося 110 років від дня народження легендарного українського героя, командира полку Чорних запорожців Петра ДЯЧЕНКА.

Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало.
Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.
Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...
Постать полковника Петра Дяченка у моїй духовій пам’яті поєднується... із кошовим Іваном Сірком...
Діялось це раннім ранком... квітневого дня 1920 року. Він лежав хворий на тиф у критому фургоні...
Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенська. Лавою із сильним кулеметним вогнем наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців... Пару днів перед тим кіннота віддала всі свої набої піхоті, залишаючи собі по 3 – 5 штук (як казали, для себе), але вони були вистріляні... напередодні... Наш бойовий очайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі, залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її... (Чується) його слізне благання: “Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!
Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусив повернутись під сильним вогнем бронепотягів та кулеметного вогню... Один козак третьої сотні, на прізвище (здається) Бандура – співак, сміхун, улюбленець полку, тяжко поранений – куля засіла в черепі над лобом... Із жалю за ним пройняло нестямною жагою відплати... Повідомили про це хворого командира... І ось він при допомозі двох козаків злазить із воза – (і) каже подати коня... За допомогою козаків сідає... І не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, – за ним.
У цей час наш гармаш решткою з двох набоїв... унешкодливлює один бронепотяг, другий – подався за закрут... Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота – наче шуліки – влетіла, проскочивши лаву зсередини і з боків – розпочала криваве весілля... Наймолодший із братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров’ю, – витираючи шаблю – на запит побратимів, скільки поклав голів?.. скромно, з усміхненим обличчям дівчини відповідає: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Цією одчайдушною атакою Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрилась дорога до Вознесенського. Свідками нашої перемоги... залишилось поле, укрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим із них ніхто не лишився. Треба їм признати, вмирали вони із вояцьким завзяттям. Потім по всьому козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати... Відтоді він... поєднується у моїй уяві з кошовим Сірком.
Коли ж дивлюся на картину М. Івасюка “Богун під Берестечком”, перед моїми очима постає майже тотожна картина бою в літі 1920 р. під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, із поля бою.
Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною... панічно відступає ворог. У ровах при гостинці 1 кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ. Полковник Чорних запорожців фланговою атакою має завдання перейняти тих, що відступають, не дати можливости втекти ворожому обозові, повного зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує.
Наш командир полку із піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні... Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, змогла поспішати за своїм полковником.
Ворог від нас уже яких півкілометра, панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко уже недалеко гостинця мчить на ворога... Раптом бачимо – він упав із коня... Нас декілька, чиї коні були найпрудкіші, доскочили до свого полковника... Один із козаків, здається, Варвянський чи Микита Кириєвський, соловейко полку з профілем Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить коня... Нас, козаків, може, з вісім; спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, – я веду за поводи вільних коней спішених козаків...
Недалеко від пагорбка, за яким ми могли б бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно – на який метр-два від самої середини нашої групи... Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду...
Курява і дим закрили перед моїми очима групу із командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло... думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать... Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира... Він, помимо поранення – розтрощення бедрової кості 2 – посміхається й каже: “А дулю!”... Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро Дяченко.
Та на цьому пригоди того дня не скінчилися.
Принесли ми пораненого командира до першої з краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею... По пару хвилинах козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому разить сонце в очі... По кругу стовбура ми пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати... І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає. Граната не вибухнула... Граната не вибухнула в яких півметра від голови нашого командира. Лише землею і трісками притрусило обличчя. Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, – ямка... Ми кинулись до нього...
– Бачите, хлопці, – каже він, – ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

Правопис і мовні особливості в основному збережено. Подається зі скороченнями.

Примітки
1. Великий битий шлях.
2. Правильно: стегнової кістки.

Джерело
Кемпе Л. У п’ятдесятиріччя Першого зимового походу. Спогади учасника чорношличника про свого Світлої Пам’яти командира Кінного Чорних Запорожців полку полковника Петра Дяченка // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 163 – 165.

Український культурологічний клуб У СПОГАДАХ РЕНАТА ПОЛЬОВОГО

Виник УКК, здається, в липні – серпні 1987 року. Повідомив мене про це учасник хору “Гомін” Владислав Іщенко. Пізніше він мені показував фотографію установчого засідання УКК у саду на дачі Аркадія Киреєва. На тому фото за столом сидять Аркадій Киреєв, Владислав Іщенко, Ігор Запорожець, Сергій Набока, Олесь Шевченко, Володимир Федько… Всього вісім осіб.
Друге засідання відбулося в приміщенні клубу якогось підприємства побутового обслуговування Оболонського житлового масиву. Про свої враження від цього засідання захоплено розповів Леопольд Ященко учасникам хору “Гомін”.
Починаючи з третього засідання Українського культурологічного клубу, я став його постійним відвідувачем.
Головою УКК обрали Сергія Набоку. Клуб складався з кількох секцій: із питань української літератури, мови, історії, філософії, релігії. Клуб відвідували ті, кого не задовольняло офіційне висвітлення цих питань. Засідання відбувалися досить часто, здається чи не щотижня, і кожне було присвячене якійсь одній темі. Хтось із членів секції доповідав, потім відбувалося обговорення.
На третьому засіданні про Григорія Сковороду доповідав Ігор Запорожець. Під час обговорення доповідь розкритикував Євген Сверстюк за низьку якість. Було ухвалено рішення запрошувати відомих фахівців гуманітарних наук із демократичним світоглядом.
Четверте засідання було велелюдним. Відбулося воно в клубі якоїсь фабрики на Куренівці. Доповідав Євген Сверстюк. Його виступ про творчість Тараса Шевченка був дуже цікавим.
Два чи три наступні засідання відбулися в будинку культури “Сучасник” біля парку ім. М. Фрунзе. Відвідувачів ставало дедалі більше, а засідання – цікавіші. Особливо запам’яталося засідання історичної секції, на яке запросили істориків Михайла Брайчевського та Сергія Білоконя.
З кожним наступним засіданням все більше зачіпався політичний аспект становища української культури в СССР. Особливо бурхливими були засідання історичної секції. Після доповідей відбулася дискусія. Пригадую виступи Сергія Набоки, Олеся Шевченка, Степана Хмари з різкою критикою національної політики компартійної влади. Це й стало початком конфлікту з владою.
Чергове число газети “Вечірній Київ” вийшло зі статтею О. Швеця “Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками УКК”, в якій було піддано злим нападкам виступи провідних членів клубу. Закидаючи їм “кримінальне минуле” (тобто участь в антикомуністичній діяльності), автор звинувачував їх у наклепах на совєтську дійсність. Мовляв, члени УКК договорилися, що колективізація була примусовою і привела до голоду в 1933-му році).
Після цієї нагінки на чергове засідання до “Сучасника” вже прийшло менше людей. А тут ще оголосили про відмову адміністрації “Сучасника” надавати приміщення для засідань. Люди почали розходитися, а осіб 30 – 40, найактивніших, незважаючи на похмуру вітряну погоду, залишилися для обговорення ситуації. Зібрались просто неба на лавках біля естрадної сцени. При цьому зі сцени нас інтенсивно фотографував Володимир Федько – член-засновник УКК. Я сидів поруч зі своїм давнім знайомим Павлом Скочком. Хтось із присутніх поцікавився нашою думкою про мету цих фотографувань. “Та хто його знає навіщо”, – похмуро відповів Павло...
Обговорили відповідь влади на заявку УКК про реєстрацію. До програми та статуту влада внесла неприйнятні для клубу поправки. Товариством вони були з обуренням відкинуті.
Після цього клуб фактично перейшов на нелегальне становище. Чисельність членів зменшилася до 25 – 30 осіб. Багато хто розгубився і відійшов. Пам’ятаю, на засіданні розглядалася заява молодого мистецтвознавця Ростислава Забашти, який вважав свій вступ до УКК помилкою. Він вимагав повернення своєї заяви про вступ. Решта відійшла тихо. Актив УКК залишився у повному складі: Сергій Набока, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Аркадій Киреєв, Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Ігор Запорожець, Владислав Іщенко…
Засідання перенесли до невеликої кімнати в комунальному помешканні подружжя Анатолія та Тетяни Битченків (вул. Копилівська 2 а, пом. 36). Від осені 1987-го до весни 1988 року засідання всіх секцій провадилися з великою інтенсивністю. Окремі секції збирали багато людей (у залежності від теми), інші – менше. Вже не приходили відомі науковці. Доповідали лише члени клубу.
Я відвідував усі засідання. Зі мною часто з Бучі електричкою приїздила майбутня активістка УРП Надія Левченко. Запам’ятався також Дмитро Корчинський.
У той же час я відвідував і культурологічний клуб “Спадщина” при Київському будинку вчених. Там засідання велись на більш високому науковому рівні. Але були політично поміркованими, без антисовєтського завзяття УКК. За цим на “Спадщині” пильнували і не допускали “збочень”. Пам’ятаю, як обривав різкі запитання головуючий Іван Заєць, теперішній народний депутат.
УКК весь час був під наглядом КҐБ. Напевно, до нашого середовища засилалися таємні агенти. На підставі інформації цих агентів ідеологічний секретар КПУ Ю. Єльченко поставив вимогу до інституту суспільних наук АН Української ССР надсилати на засідання УКК своїх науковців і перемагати опозиціонерів у дискусіях.
Так на одному з наших засідань з’явилась молода жінка-науковець з інституту історії. Але що вона нам могла протиставити зі своєю комуністичною зацикленістю?! Її казенні аргументи викликали дружній сміх, а наші критичні зауваження заганяли її в глухий кут. Вона розгубилася, мовчки досиділа до кінця засідання, пообіцяла прийти наступного разу і більше не прийшла. Так само зазнав поразки й співробітник інституту філософії. На цьому КПУ припинила спроби подолати нас у дискусіях і зробила ставку на силове придушення наших політичних акцій.
Так чималий загін міліції зірвав пікетування по вулиці Вишгородській. Ми протестували проти рішення влади знести будинок, де колись проживав Тарас Шевченко.
На 27 квітня 1988 року Український культурологічний клуб готував акцію відзначення другої роковини Чорнобильської катастрофи. Керівництво УКК звернулося до влади за дозволом на проведення маніфестації на площі Жовтневої революції (тепер майдан Незалежності). Ідея полягала в тому, щоб на площі розгорнути тематичні плакати й транспаранти. Влада зволікала з відповіддю, а в передостанній день, коли вже все було готове до акції, відмовила. Тож більшість про заборону не знала. Збір було призначено на післяобідню пору біля головного поштамту.
Я прибув туди з дружиною та двома малолітніми внуками – Богданом і Дмитриком. На площі від водограїв до Хрещатика під оркестрову музику проходила репетиція фізкультурників до святкування 1 травня. Вулицю, що пролягає до Хрещатика повз будинок профспілок, асфальтували, на ній працювали шляховики та їхня техніка. Повз головний поштамт суцільним потоком йшли перехожі до тролейбусів №№16, 18 і від них. Площу біля консерваторії обнесли шнурами з червоними прапорцями та оточили міліцією.
Ми невеликим гуртом зібрались на Хрещатику навпроти головпоштамту. Поступово з’ясувалося, що міліцією в переході було затримано Сергія Набоку, що за годину-дві перед цим при виході із своїх домівок було затримано всіх членів проводу УКК.
Влада діяла за наперед опрацьованим планом. Без керівників ми, осіб 20, стояли зі згорнутими транспарантами. А тим часом із легкового авто, що повільно рухалось повз нас, вискочив молодик й вихопив у когось із наших транспарант. Машина з ним швидко від’їхала. За мить подібна операція повторилась. Ми відступили на тротуар.
У цей час до нас підскочив Ігор Запорожець і запропонував перейти підземним переходом до будинку профспілок: там, мовляв, нема міліції. Ми швидко перебігли туди, стали тісним гуртом на підмостки, що були розставлені на тротуарі вздовж Хрещатика для глядачів першотравневої демонстрації і розгорнули транспаранти та плакати. Навколо нас швидко зібрався натовп, який невдовзі міліція відтіснила в перехід та вбік філармонії. Ми опинилися в оточенні міліції. Якийсь високий міліційський чин став на сходи будинку профспілок і через мегафон вигукував: “Гражданє екстремісти! Нємєдлєнно розойдітєсь!”
Через Хрещатик чималий натовп перехожих мовчки спостерігав за цим небаченим досі явищем.
Ми не корилися закликам міліціянта. Стояли, взявшись один за одного, і вигукували гасла. Міліціонери та люди в цивільному почали методичними наскоками видирати транспаранти та виривати маніфестантів і відтягати вбік. Пронизливо кричали жінки (серед нас вони кількісно переважали).
Наскоки тривали хвилин 10. Мене й мою дружину міліцейський начальник благав, щоб ми з дітьми (5-ти і 4-ох років) вийшли з нашого гурту. Бо це стримувало міліцію від рішучіших дій.
Зрештою, всі ми були розтягнуті. Мене з дружиною відтіснили далі вздовж тротуару, більшість учасників акції було затримано і засуджено за дрібне хуліганство на кілька діб. У тому числі й Олеся Шевченка, якого з нами не було, бо його раніше затримали в підземному переході.
На другий день я читав у київській пресі про “хуліганський вчинок екстремістів з УКК”, що завадили роботі асфальтувальників...
Після 1 травня влада надумала відзначити другу річницю Чорнобильського лиха на стадіоні “Динамо”. На переповнених трибунах ми, чоловік 10 учасників УКК, із високо піднятими транспарантами та плакатами пройшли по одному з нижніх рядів навколо всього поля під оплески глядачів. Там ми були недосяжні для міліції.
Не пам’ятаю вже з приводу якої акції всіх членів проводу та активних рядових членів УКК (всього 16 осіб) було за 2 години до початку акції затримано біля своїх жител і кожного в окремих автах розвезено у всіх напрямках від Києва за 100 – 150 км і висаджено в глухих безлюдних місцевостях. Олеся Шевченка, наприклад, висадили в лісі під Остром, що на Чернігівщині. Більшість із них членів УКК лише наступного дня повернулися до Києва.
З настанням тепла клуб переніс свої засідання на природу в гідропарк, а під кінець літа – в приватне обійстя п. Дмитра Федоріва на вулиці Олегівській, будинок 10 (на горі, над місцем, де колись розміщався Житній ринок). Відбувалося помітне зростання чисельності відвідувачів. Просторі світлиці господаря не вміщали їх.
Проти господаря влада організувала всілякі провокації, залякувала. Але він вистояв. Взагалі, дедалі більше відчувалася розгубленість компартійної влади. На одне з засідань прийшов перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій, пояснюючи свої відвідини необхідністю знати ситуацію у ввіреному йому районі. Говорив примирливим тоном. Партія почала загравати з демократами.
Засідання все більше політизувалися. Культурологія відсувалася вбік. Почастішали приїзди представників інших регіонів України, особливо радикальніше налаштованих галичан. Часто приїздили В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь.
Восени 1988-го року з виникненням Української гельсінської спілки УКК усім своїм складом увійшов до цієї патріотичної організації, яка відіграла видатну роль боротьбі за волю України.

Після підписання Берестейського мирного договору в лютому 1918 року урядові інституції Центральної Ради, підперті німецькими військами, повернулися до Житомира. Військовий міністр УНР Олександр Жуківський наказав всім колишнім старшинам російської армії на ранок наступного дня зібратися у великому залі будинку житомирського губернатора. Старшин зібралось чимало. Міністр звернувся до тих, хто територіально пов’язаний з Україною, із закликом вступати до української армії.
Почулися протести. Обурення поступово зростало. Олександра Жуківського почали ображати і ганьбити. Казали, що він є самозваний міністр самозваної країни, а один російський полковник тоном начальника закричав:
– Ґаспадін прапорщік! Как ви смєлі нас бесспакоіть своімі ґлупастямі?!
У цей момент із вулиці почувся характерний сигнал німецького панцерника та автомобільний гуркіт, а за мить до залу увійшов німецький лейтенант із кількома вояками. Він привітав зібрання військовим привітом. Російська юрба одразу виструнчилася і бадьоро відповіла на привіт. Німець через перекладача запитав, де можна знайти військового міністра УНР?
Йому вказали.
Він підійшов, карбуючи крок, до Жуківського і зголосив прибуття німецького панцирного дивізіону в розпорядження української влади.
Росіяни одразу перемінили своє ставлення до українського міністра і вкрили гучним “ура!” заяву німця та кинулися стискати німецькому лейтенанту руку. Серед них одним із перших був російський полковник.

Джерело
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 345.

Голова Злинківського району Брянської області Микола Зевако на одній із нарад запропонував відділитися від Росії і всім районом увійти у склад України...
Згідно з інформацією “Нових Известий”, у районі навіть почався збір підписів за відділення від Росії. Причиною сепаратизму є не стільки соціальний, скільки економічний та екологічний фактори. Злинківський район найбільше зазнав лиха від аварії на Чорнобильській АЕС, однак жодних доплат місцеві жителі не отримують. Промисловість лежить у руїнах, звідси – страшна бідність... До речі, жителі Злинківщини не поодинокі у своєму сепаратизмі – кілька років тому намагався “повстати” сусідній Красногорський район. Так що Україна, виявляється, є привабливою для частини громадян Росії.

З газети “Свобода”, № 43 (224), 21 – 27 грудня 2004.

Участь у виборах Президента України брали громадяни Російської Федерації

31 жовтня та 21 листопада 2004 р. у Севастополі участь у виборах Президента України брали громадяни Російської Федерації. Під час переголосування другого туру Президента України 26 грудня представники Віктора Ющенка, як могли, перешкоджали російським громадянам отримувати бюлетені для голосування.
Росіяни були вкрай здивовані. Один із них звернувся до мене, секретаря виборчої комісії. Пояснення його не задовольнили, і він влаштував справжній скандал. Не досягнувши успіху, росіянин пішов скаржитись спостерігачам від ОБСЕ. Ті здивовано слухали. Потім запитали, чи є він у списках. Росіянин радісно вигукнув “єсть” і продемонстрував своє прізвище у списках.
Не знайшовши розуміння і у спостерігачів від ОБСЕ, він написав скаргу такого змісту: “Я, Яковлєв, Алексей Иванович, гражданин России, проживающий на Украине 7 лет и получивший вид на жительство, сегодня, 26 декабря 2004 г. был лишен своих гражданских прав голосовать на выборах Президента Украины. На предыдущие выборы я был допущен и голосовал в 1 и 2 турах. Прошу рассмотреть мою жалобу. 26 декабря 2004 г. 13 часов 45 минут”.
Залишається подякувати російському патріоту-дебілу А. Яковлєву за те, що він власноручно засвідчив втручання Росії та її громадян у внутрішні справи України.