| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Трагедія української родини Смуків |
Хоросниця розкинулась серед мальовничої природи над річкою Вишнею.
Це – моя батьківщина, i я пишаюсь тим, що народилась саме тут. Зростала
в багатодітній селянській родині, i кожен з нас своєю нелегкою долею долучився
до великої трагедії України, про яку лише недавно стало можливим говорити.
А до того майже кожен українець терпляче й мовчки ніс у собі свій таємний
біль, про який ніхто, окрім нього самого, не знав i не згадував. I це не
дивно, адже роки принижень, страху i безсилля, пережиті українським народом
за панування московської імперії, зробили нас аж надто обережними. Також
i я десятки років жила зі своєю таємницею, про яку боялась будь з ким розмовляти.
Але не забула нічого: біль утрат живе в мені і кличе якщо не до помсти,
то бодай до пам’яті.
Мої батьки – Яків та Катерина Смуки – були заможними господарями. Мали
велику, як на ті часи, хату під бляхою, численні господарські будівлі,
фруктовий сад, оточений живою огорожею з акацій, лип, ліщини та інших кущів,
а в саду стояла пасіка. Окрім цього, обробляли 10 га поля, засіваючи житом,
ячменем, вівсом, пшеницею. Працювали з раннього ранку до смерку, але за
свою важку працю були винагороджені сповна: нестатків наша ciм’я, в якій
було восьмеро дітей, не знала ніколи. Батьки дуже любили одне одного, тому
в хаті панував лад і спокій. Я завжди згадую дитинство як найщасливіший
період свого життя; ніхто з нас, дітей, не був обділений ні маминою ласкою,
нi батьківською увагою.
Мій батько, Яків Степанович, закінчив Перемиську гімназію, був розумною
i доброзичливою людиною, щирим українським патріотом. Дбав не лише про
власне господарство, а й про інтереси села, утримуючи кооперативу (при
якій була молочарня), куди селяни могли здавати надлишки продуктів. Тут
же, у приміщенні кооперативи, вирішували господарські й громадські справи,
обговорювали останні новини. Все це не подобалось одному нашому несвідомому
односельцю-перекинчику, який утримував таку ж кооперативу. Оскільки село
було переважно українським (польських та жидівських родин було лише декілька),
то люди до нього йшли неохоче. Заздрячи конкурентові, він прозвав батькову
кооперативу “Самостійною Україною” i неодноразово погрожував її спалити.
I справді 1930 року, коли польський окупаційний уряд розпочав супроти українців
політику пацифікацій, він, відчуваючи, що лишиться безкарним, здійснив
погрозу: облив вночі будинок нафтою i підпалив. Вогонь перекинувся на хату,
стодолу, стайню... Так згоріло усе наше майно. Але люди не залишили батька
в біді: кожен допомагав, чим міг, отож незабаром на нашому обійсті поставили
нові будівлі.
Село в той час жило бурхливим національним життям. Молодь, згуртована
довкола читальні “IIpocвiта”, ставила українські вистави, влаштовувала
фестини. Гучно відзначались національні свята. Активну участь у цих акціях
брали мої старші брати Роман та Василь. Не знаю, чи були вони членами ОУН,
але пішли саме тим шляхом, який вказала українському народові ОУН – на
боротьбу за самостійну державу.
Першим зброю до рук взяв найстарший з-поміж нас – брат Роман (1921
р. н.), вступивши з Божого батьківського благословення в лави української
дивізії “Галичина”. Хоч воював він у складі чужої армії, та мета була щирою
i благородною – вибороти для свого народу власну державу. На жаль, розгром
дивізії під Бродами перекреслив сподівання. Роман потрапив у полон, пережив
yci страхіття сталінських таборів i лише в 1954-му, після смерті “батька
народів”, був випущений на волю.
Брат Василь (1923 р. н.) також мріяв стати дивізійником, та в час набору
до дивізії важко захворів, тож не зміг здійснити своє бажання. Проте він
не міг склавши руки дивитись, як з кожним днем все ближче насувалась повторна
большевицька навала: переживання за долю батьківщини покликали юнака в
ліс. У лавах повстанців, прибравши псевдо “Черемха”, проходив вишкіл,
готуючись до кривавої боротьби з червоним окупантом.
Події Другої cвітової війни не принесли бажаних змін: польську окупацію
замінила радянська, а потім німецька, а життя українців не полегшувалось.
Село мовчки терпіло непосильні контингенти, мобілізацію до війська, вивіз
робочої сили до Німеччини. Далеко за межами рідної землі опинився брат
Іван (1927 р. н.), заробляючи на хліб у німецького бауера.
Аж ось настав 1944 pік, принісши чергове “визволення”, якого ніколи
не забути. Цього разу “визволителів” вже ніхто не зустрічав з квітами,
тож встановлення радянської влади розпочалось з терору. Нашу родину одною
з перших було зараховано до розряду “куркульських” та націоналістичних,
тобто таких, що призначені на вивіз. Спокою не було ні вдень, ні вночі.
То батька, то маму викликали в НКВД, розпитуючи про синів Романа та Василя,
брутально лаючись, вимагали розповісти, де вони. Наскакували з обшуками,
стріляли в сіно та солому, думаючи, що там переховуються бандерівці. А
1 грудня 1944 року, під час чергового обшуку, підпалили наше обійстя. Стодола,
наповнена сіном i збіжжям, спалахнула, мов свічка. Так вдруге згоріло усе
наше майно. Дивом уціліла лише будівля батькової кооперативи, прозвана
“Самостійною Україною”, хоч вона й зайнялась з ycix боків, як i решта будівель,
але потім сама по собі згасла. Вбачаючи в цьому небесне знамення, мати
часто повторювалa: “Діти, де б ми не були і що б з нами не сталось, пам’ятайте:
ми ще матимемо свою незалежну державу. Український народ уціліє так само,
як уціліла у вогні наша “Самостійна Україна”!
З того часу нас розкидали по різних родинах. Ми до цього часу вдячні
тим людям за наданий притулок. Мати з маленькою Віточкою переховувались
у сусідки, нині вже покійної Катерини Веселівської (її дочка Софія також
дуже нам допомагала), а батько – у родині Рабіїв. Решта нас, дітей, переховувались
у ciм’ях Заболоцьких, Малеців, Олексівих, Барабихи, Смуків та інших. Час
від часу ми забігали до матері, щоб побачитись з нею, притулитись, попеститись.
А напередодні польського Різдва, 24 грудня 1944 року, ми усі зібрались
у Катерини Веселівської. Довго сиділи разом, ніби передчуваючи, що це вже
востаннє...
Так i сталось: цієї ночі з села було вивезено багато родин, у тому
числі й матір з шестирічною Вітою та шістнадцятирічним Степаном. Батька
не забрали лише випадково, i наступного дня він сам зголосився на виїзд,
бо далі переховуватись не було сенсу. Сумним було i наше прощання: батько
не міг стримати сліз, адже залишав нас на Божу ласку. Ми також гірко ридали.
Я на той час мала 13 років, Антон –11, а Гануся – 8. Батько говорив: “Вибачте
діти, що покидаю вас. Ви тут, серед своїх, дасть Бог, не пропадете, а я
мушу йти за мамою, бо вона з дітьми пропаде на чужині. Та й не вдасться
мені довго переховуватись – все одно знайдуть і вивезуть, тож краще бути
разом з мамою...” Гірко плачучи, ми погодились, маючи надію на Василя,
який зрідка навідувався у село, коли перебував поблизу. А на станції Рудки
висланців уже очікували вагони...
Залишившись без будь-якої батьківської опіки, нас, троє малих фактично
сиріт, i далі переховували в чужих родинах. Постійно перебували в небезпеці,
що хтось із недоброзичливців покаже на нас пальцем, як на дітей “ворога
народу”. I тоді... ні, не до батьків на заслання, а у виправну колонію.
Але Бог добрий i охоронив нас. Забрав нас до себе молодший батьків
брат Євстахій, у якого в той час було вже п’ятеро своїх дітей (а незабаром
родилось ще четверо). Жили бідно, але, як відомо, душевна доброта і щедрість
не вимірюються багатством. Стрийко й стрийна, будучи надзвичайно релігійними
людьми, пригорнули нас, наче рідних. Повертаючись із роботи, стрийко приносив
нехитрі ласощі i ділив між нами порівну, нікого не вирізняючи. Більше
того, бажаючи вберегти братових дітей від гіркої долі, яка неминуче мала
спіткати дітей “ворога народу”, він, на свій страх і ризик, давши хабаря
якомусь урядовцеві, вписав нас до свого паспорта, – ніби як дітей від “першої”
жінки. Так стала я Ольгою Євстахіївною. Євстахійовичами стали й молодші
Антон та Ганна. І хоч у селі люди знали, що ми – діти Якова, але ніхто
не видав.
Зрідка, якщо перебував десь недалеко, до стрийкової хати забігав наш
старший брат Василь. Аж ocь восени 1945 року в село прилинула сумна звістка:
вояк УПА “Черемха” загинув у нерівному бою з енкаведистами біля села Дидятичі
під Судовою Вишнею. Я, брат Антін та стрийна Христина, яка була вагітна
шостою дитиною, кинувши на фіру нашвидкоруч зроблену стрийком труну, поїхали
ховати нашого Василька (стрийко не міг ризикувати, бо також брав участь
у Визвольному русі, а крім того, на руках – восьмеро малих дітей, cвoїx
і братових).
У Дидятичах люди нас попередили, що біля тіла Василя енкаведисти влаштували
засідку, тож треба зачекати. Стояла тепла погожа осінь, але для нас це
були невеселі дні. Засідку зняли лише наступного тижня. Священика кликати
не було як, плакати не було часу. Озираючись та лякаючись найменшого шереху,
ми з допомогою добрих людей там же, на узліссі, викопали могилу, поклали
напіврозкладене тіло (Василь загинув 30 вересня – ховали 10 жовтня) у труну
і, засипавши землею, швиденько від’їхали. Невдовзі стрийна народила хлопчика,
якого назвали Васильком – на честь загиблого повстанця Василя Смука.
На Зелені свята 1946 року ми вирішили відвідати його могилу, але вже
здалеку з жахом помітили, що вона розрита. Не наважуючись підійти ближче,
ми вирішили, що енкаведисти сплюндрували поховання, i з плачем повернулись
додому. А в серці ще жила надія, що колись зможемо перепоховати його, як
належиться, на цвинтарі (з цією метою стрийко зробив другу міцну дубову
труну, щоб не швидко зігнила). Але згодом з’ясувалося, що це повстанці
викопали тіло свого побратима i перенесли на сільський цвинтар, де разом
зі ще одним полеглим вояком УПА поховали у могилу січових стрільців. Там,
у Дидятичах, вони спочивають і понині.
Василько. 3 такою теплотою згадую його. Не цікавили його танці чи якісь
інші розваги. Він кохався у книжках, зачитувався “Кобзарем”, “Історією
України” ... Я потайки брала його книги, бо він не дозволяв: мовляв, мале,
може щось бовкнути кому не треба. Був закоханий у дівчину, яка, на жаль,
трагічно загинула. Гаряче любив свою Батьківщину та свій народ i мріяв
про його волю. За неї й він пішов боротись зі зброєю в руках. Одного
разу був схоплений енкаведистами, але дивом вирвався з їхніх пазурів, зіскочивши
на ходу поїзда. Але доля невблаганна...
Отак ми і жили: страх, голод, воші, туберкульоз – всього довелось витерпіти.
Як стала я підростати, мною з якихось причин, розпитуючи людей, почав цікавитись
дільничий міліціонер. Перелякавшись, що відкриється підробка документів,
стрийко відправив мене до свого брата в село Тулиголови. Там я заробляла
на хліб, миючи у школі підлоги. У неповних сімнадцять років поїхала до
Львова, працювала на будівництві (возила тачками цеглу, глину). 1950
року стрийко Євстахій влаштував мене на залізницю колійовцем. Було дуже
важко, але я не жалілась, адже кожен з нас самотужки ставав на ноги. Пам’
ятаю, я була навіть горда, що можу сама себе утримувати. На зароблені гроші
купувала харчі й одяг молодшим братові та сестричці, а також висилала посилки
Матері.
Батьки були вивезені в Архангельську область (Вілєтьгодський район,
Паламош-лісопункт). Перший рік важко бідували, але оскільки ні батько,
нi матір не цурались найчорнішої роботи, то вже мали з чого жити.
Спочатку я висилала їм посилки з продуктами, а потім – вже з насінням,
щоб мали що садити. Батьки допомагали навіть синові Роману, який карався
у Норильську. Та туга за Батьківщиною звела їх передчасно зі світу:
батько помер 1949 року, а мати – у 1952-му. Нині вже навіть могил їхніх
немає – на місці цвинтаря виросли міські будови. Пам’яттю про них була
протягом років лише грудочка землі, яку, повернувшись 1954 року із заслання,
привезла шістнадцятирічна Вікторія.
Наше родинне обійстя в Хоросниці так i не дочекалось своїх господарів.
Усі ці роки воно стояло пусткою i заростало бур’янами, але ніхто так i
не зважився побудуватись на цьому місці.
Розлетілись ми, діти, по світі. 1968 року помер у Філадельфії, так
i не знайшовши бажаної долі, брат Іван. Брат Степан, повернувшись із заслання,
осів у Криму. З підірваним здоров’ям доживав свого віку. Помер у 1996 році.
Немічним уже став найстарший Роман – колишній дивізійник, в’язень Норильських
таборів. Та й решта всі ми – на схилі літ. Але бережемо пам’ять про пережите.
I радіємо, що здійснилась мрія багатьох поколінь українців –
Самостійна Українська держава таки повстала!
1995 року на місці батьківського обійстя у Хоросниці сільські патріоти
насипали символічну могилу на честь полеглих героїв. На меморіальній дошці
увічнено імена хоросницьких повстанців: Василь Смук-“Черемха”, Євстахій
Вус-“Граб”, Антон Малець-“Муха”, Василь Кузьм’як-“Тихий”. Під дошку покладено
урну із землею з могили Василя Смука в Дидятичах. Кожного року хоросничани
вшановують тут пам’ять cвoїx земляків. Шкода, що нема нині наших батьків
–
Якова й Катерини Смуків, – їм би було приємно. Жаль, що нема вже нашого
другого батька – стрийка Євстахія Смука, – помер у далекому 1975-му. Але
є ми – їхні нащадки, i є Україна – вільна i незалежна! І віримо, що назавжди.
Ольга Євстахіївна (Яківна) БУРОВА (СМУК),
1931 р. н.
с. Хоросниця Мостиського р-ну на Львівщині |
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
