Борис Антоненко-Давидович говорив: “Можна жити з переламаним хребтом, але з перебитим моральним хребтом жити неможливо”.
Є зустрічі, які докорінно змінюють і світогляд, і життя, відкривають духовні очі на призначення людини – служити Матері-Вітчизні, віддавати їй усі сили і почуття. Такою людиною в моєму житті був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Хоч він надовго був вилучений з культурного життя України (22 роки ГУЛАГу), його вплив і досі відчувається у всіх сферах культурного і суспільно-політичного життя.
Я була викладачем української мови і літератури, але майже нічого не знала про цього Лицаря Духу. Вперше побачила і почула його 1968 року на пленумі Спілки письменників України, куди мене як інспектора-методиста української мови і літератури Міністерства освіти УРСР запросили для обговорення програм.
На трибуну піднявся стрункий чоловік з непокірним сивим волоссям і добрими променистими очима. У залі запала тиша…
Борис Дмитрович говорив про болючі проблеми, про які боялися говорити, адже ми хворі на комплекс меншовартості, який нам методично насаджували.
“Українська мова, – казав він, – відсувається в закутки суспільно-політичного і культурного життя. Ми відчуваємо на собі іронічно-глузливі погляди, чуємо кинуте вслід слово: націоналіст! Кожний день приносить нові образи, грубе приниження національної гідності. В Києві немає жодної справжньої української школи. Відсутні українські дитячі садки, якщо ж і є декілька на Київ, то це лише для галочки, бо виховний процес у них ведеться російською.
Селяни, приїжджаючи до Києва, намагаються віддати дітей у “руську” школу, щоб були вони як усі, щоб не глумилися з них, не називали жлобами. У державних установах з тобою і говорити не хочуть, якщо не розмовляєш “па-чєловєчєскі”. Виховання зводиться до прищеплення любові до Радянського Союзу за принципом “мой адрес – не дом и не улица – мой адрес: Совєтский Союз”.
Яким правом принижується ціла нація?! Шовінізм став нормою життя, а кожна спроба захистити національну гідність кваліфікується як прояв буржуазного націоналізму. Погляньте на наші словники – ми узаконюємо слова-кальки, слова-покручі, які засмічують нашу мову, руйнують її сутність. А мова Українського радіо? Орфоепія, стилістика багатьох дикторів – російська, слова вживаються в невластивому для них значенні, вилучена “крамольна” літера “ґ”, проводиться курс на нівеляцію специфіки нашої мови”.
Палкі слова письменника лунали в напруженій тиші…
На той час стали виходити книги Бориса Дмитровича: він повертався у літературне життя України. Цей виступ міг перекреслити все, але мовчати він не міг – це суперечило б його сумлінню.
Довго я була під враженням його виступу: перед очима зринала струнка постать, срібна сивина і емоційний напружений голос письменника. Я намагалась знайти інформацію про нього. З великими труднощами розшукала його твори періоду розстріляного відродження, була вражена їхньою емоційною та художньою силою. Він чи не перший в українській літературі заявив: поєднання справжнього українства з комуністичною ідеологією – неможливе! Казав, що любов до України називають націоналізмом, а любов до Росії – патріотизмом.
Згодом ми познайомилися. Він прийшов у 117-ту школу, де я викладала українську мову і літературу, щоб подякувати за виховання дочки. Так почалася наша багаторічна дружба, яка тривала до останніх днів письменника. Борис Дмитрович розкривав невідомі сторінки спалаху духу українського відродження, яке було безжально розстріляне. Мимоволі згадуються слова Ліни Костенко: “А люди питають, де повість епохи, де повість епохи – велика й повчальна?”
Борис Дмитрович розповідав про страшні умови життя в ГУЛАГу, читав уривки сибірських новел, гарячі спогади про нескорених українських в’язнів, їхній мужній супротив режиму. І це задовго до творів Солженіцина на цю тему.
КҐБ тримало його під постійним наглядом, квартира була нашпигована підслушками. Його квартира, як животворча криниця, притягувала сотні людей – від колишніх побратимів-в’язнів до кримських татар та євреїв. До нього тягнулася молодь, під його крилом формувалася нова політична еліта. Не раз там зустрічала В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Гелія Снігірьова, Івана Світличного. В його квартирі каґебісти часто проводили обшуки, забирали стареньку друкарську машинку, рукописи. Він вступав у двобій із непроханими гостями, гострими питаннями заганяв їх на слизьке. Слідчі йому казали:
– Ви, Борис Дмитрович, – петлюрівець.
На що письменник спокійно відповідав:
– А ви – троцькіст, бо Червона армія формувалася під керівництвом Троцького.
Кожен візит до письменника перетворювався на свято. Одна розмова з ним – і зникали тривоги, страх. Його мудрість, розважливість, дивовижна внутрішня сила, могутній дух у гармонійному поєднанні повертали віру в себе, в людей, рівновагу, надихали на подальшу роботу, хоч і непомітну, але вкрай потрібну. Великий патріот і оптиміст, він свято вірив у воскресіння і волю України, все робив, щоб наблизити цей час. Я щиро захоплювалася його мужністю, інколи з вуст зривалися наївні запитання:
– Як ви змогли? Де брали сили, щоб пройти цей шлях мужньо і нескорено?
Він тепло усміхався, його сині очі випромінювали сяйво, але нараз наливалися крицевою твердістю:
– Скільки їх, незламних лицарів України, пройшло цим шляхом. Вони ж змогли!
– Ви з честю змогли пройти цей шлях, стали взірцем для нас… а я б не змогла! – тихо казала я.
Борис Дмитрович пильно подивився на мене і тихенько заспівав свою улюблену:
– Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю…
Він дуже любив і знав історію Києва, його архітектуру, ходити з ним вулицями Києва – це відкривати для себе рідне місто, по-новому дивитись на знайомі місця. Якось наш шлях проліг повз метро “Арсенальна”. Письменник зупинився біля пам’ятника арсенальцям і сказав:
– Уважно подивіться на п’єдестал: це ж козацька шапка. До революції це був пам’ятник Іскрі та Кочубею. Скульптурну групу зруйнували, а на п’єдестал поставили гарматку.
Якось гуляли парком. Спустились до Аскольдової могили. Борис Дмитрович ніс пучечок калини.
– Це святе місце, бо тут похований цвіт українського юнацтва, хлопці грудьми стали на захист України проти армії Муравйова і загинули у нерівному бою. Молодий Тичина уславив їх: “На Аскольдовій могилі поховали їх, славних мучнів Українців, мужніх, молодих. На Аскольдовій могилі – український цвіт. По кривавій, по дорозі нам іти у світ”.
Проходимо Хрестовим провулком.
– Ви знаєте, як називалася ця вуличка? Іпсилантіївський провулок. Назвали на честь болгарина Іпсилантія, друга лорда Байрона, героя боротьби болгар проти турецького поневолення, він проживав тут, лікувався в Лаврі після важкого поранення.
Виходимо на Дніпрові кручі.
– Тут колись був Микільський військовий собор, знищений у 1930-х роках, він увійшов до переліку шедеврів світової архітектури як класичний зразок козацького бароко. Побудований на кошти гетьмана Мазепи. Якось останній російський цар відвідав собор. Він звернув увагу на ікону, на якій був зображений красивий чоловік. “А то кто?” – запитав цар. “Фундатор собору – Мазепа”, – відповіли ченці. “Этот изменник?” – здивувався цар. – “Как изменнику мы провозглашаем ему анафему, а как фундатору собора – служим благодарствие”. “Так и продолжайте”, – сказав цар.
Проходячи повз Верховну Раду, письменник промовив:
– Ви доживете до тих часів, коли над Верховною Радою замайорить жовто-блакитний прапор! Тоді на ваші вчительські плечі ляже велике завдання: повернути людям українську душу, відродити зганьблені ідеали, назвати справжніх героїв, для яких честь, Україна, сумління були смислом життя.
Борис Антоненко-Давидович не визнавав компромісів. Люди, які в силу обставин ішли на них, переставали для нього існувати. Пам’ятаю, як знімав він зі стіни над письмовим столом їхні портрети, – бо вони написали покаянні листи.
У нас були гострі суперечки щодо Олександра Довженка. Я гаряче захищала його, аргументуючи важкими обставинами, остракізмом, яким піддавались митці в Москві. “Ні, – заперечував Борис Дмитрович. – Він, як великий українець, не мав на це морального права! Який це приклад для нащадків?”
І така тверда позиція – попри те, що у житті він був м’якою, толерантною людиною. Нещодавно донька його, Ярина, виконала заповіт батька, – поставила козацького хреста над місцем його вічного спочинку. А можновладці Києва, незважаючи на численні прохання, ніяк не спроможуться надати ім’я Антоненка-Давидовича одній із вулиць. Він є символом того, що національна традиція служіння Україні не перерветься ніколи.
Надія КОВАЛЕНКО
с. Стайки Кагарлицького р-ну Київської обл. |
