25 жовтня нашому товаришеві Вадиму Шмирьову виповнилося 70 років. Нехай із запізненням, але хочемо заслати вітання в далекий Новосибірськ, де він мешкає вже 55 літ.
Вадим Шмирьов народився в Макіївці в родині вчителя фізкультури. 1946 року родина його, рятуючись від голоду, виїхала на Західну Україну. Зупинились у Дрогобичі, згодом переїхали до Борислава. Навчання продовжив у Тустановичах. Потім доля закинула його до Ленінграда. Там він здобув вищу освіту, закінчивши математичний факультет Ленінградського державного університету. Студентом 5-го курсу виїхав у Новосибірськ, де відкрилася Академія наук СССР.
На чужині Вадим Шмирьов здобув визнання, він – доктор наук, професор, очолює лабораторію в Інституті математики, викладає в університеті. Платою за професійний успіх стала відірваність від Батьківщини. В російськомовному оточенні пан Вадим перебуває вже понад піввіку!
Україна до нього поверталась поступово. Спочатку ностальгію викликали пісні Кубанського козачого хору. Щось відгукнулося в душі. Поїхав у Краснодар, зустрівся з керівником хору Віктором Захарченком. У Новосибірськ повернувся із записом чудового концерту кубанців, який потім розповсюджував серед своїх знайомих.
Українські пісні подобались йому з дитинства. Гарно співали батьки, та й по радіо тоді було багато української музики. А в кубанських піснях вразила потужна енергетика, притаманна пісням запорожців. “З часом моє усвідомлення себе як українця загострилося, – писав Вадим Шмирьов в листі до мене. – Бо відкрилось багато інформації, про яку раніше не знав. Почалося з Вашої книги “Нариси з історії Кубані”. Потім прочитав про героїчну долю сотенного УПА Мирослава Симчича. І моє радянське бачення українського питання докорінно змінилося. Та й політичні події сприяли тому.
Тепер я щодня живу Україною. Прокидаюсь і засинаю з думами про неї.
Дуже вдячний Вам, пане Романе, що познайомили мене з Любомиром
Хамуляком, ми з ним відвідали Мирослава Симчича. Теплішає на душі, коли згадую як ми з ним співали повстанську пісню “Йшли селом партизани”, яку я дуже люблю. То велетень духу, наш пан Мирослав! Жива легенда!”
Вадим Шмирьов не тільки співає повстанські пісні із сотенним УПА “Кривоносом” (Мирославом Симчичем), але й фінансово допомагає йому, адже ветеранам Визвольного руху нелегко вижити на мізерну пенсію в Самостійній Україні. Подавав Вадим Шмирьов руку помочі й сиротам на Гуцульщині, зокрема в селі Красник. Не раз підтримував і нашу газету.
Уже три роки поспіль Вадим Шмирьов відвідує Львів, Борислав, Дрогобич, рідну школу в Тустановичах. Щось покликало. Зустрічається з однокласниками. допомагає рідній школі: подарував їй плазмовий телевізор за 4000 грн., а торік –концертний баян вартістю 30000 грн.
“Україну не можна не любити, – стверджує Вадим Шмирьов. – Особливо коли усвідомиш, яка вона красива і яка тяжка її доля… Зараз пишу Вам, а на вікні горить свіча, яку я запалив разом з усіма українцями о 16-й годині за київським часом як ознаку нашої спільної скорботи по замордованим українцям під час Голодомору. Вічна їм пам’ять!”.
Вадим Шмирьов засмучений відсутністю добрих нових з Батьківщини, тож творить їх сам. І це гарний приклад для інших.
Творіть добро, і наш простір наповниться добрими новинами.
Довгих років Вам, дорогий пане Вадиме! Від імені редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ На світлині
Мирослав СИМЧИЧ і Вадим ШМИРЬОВ біля пам’ятника борцям за волю України. Коломия, літо 2009 р. |
