1 листопада 2010 р. відійшов у вічність наш товариш, учасник руху опору 1960 – 1990 рр., народний депутат України І і ІІ скликань, творець Української держави.
Народився він 15 лютого 1943 р. в с. Носів Бережанського, нині Підгаєцького району Тернопільської області. В підлітковому віці на Левка дуже вплинули розповіді батьків про Національно-визвольну боротьбу, про злочини російських большевиків у Західній Україні. Навічно закарбувалася в пам’яті розповідь як діставали з річки Золота Липа 40 тіл українців, закатованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців улітку 1941 року.
У 17 років вирішив, що на території України розмовлятиме винятково українською мовою.
Писав вірші, які пізніше були визнані КҐБ антирадянськими. У 1966 – 1969 рр. розповсюджував працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та інший самвидав, в розмовах з товаришами засуджував антиукраїнську політику окупаційної влади.
Заарештований 2 лютого 1969 р. разом з Михайлом Саманчуком. Засуджений Тернопільським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Карався в мордовських таборах ЖХ-385/17-А (пос. Озьорний), № 3-5 (Барашево) і № 19 (Лєсной), де тоді перебували Володимир Леонюк, Михайло Масютко, Євген Пришляк, Микола Коц, Микола Береславський, Іван Сокульський, Микола Горбаль та інші. Звільнений у лютому 1973 р., ще до прибуття в табори в’язнів, арештованих 1972 року. Після звільнення його взяли на облік у міліції. Мав проблеми з влаштуванням на роботу. Його часто викликали в КҐБ, де вимагали прилюдно засудити своє минуле, та безуспішно.
Постійно слухав радіо “Свобода” й “Голос Америки”, усно поширював правдиву інформацію. Важко було серед переляканих багаторічним терором галичан створювати довкола себе середовище однодумців. Їздив до колишніх мордовських співв’язнів та їхніх родичів, але його іноді просили не приходити більше. У Львові завдяки Олені Антонів познайомився з Михайлом Горинем.
У липні 1988 р. на пропозицію В’ячеслава Чорновола і Михайла Гориня взявся творити ініціативну групу Української гельсінкської спілки в Тернопільській області. 14 січня 1989 р. скликав установчі збори обласної філії, але їх розігнала міліція. Тоді Горохівський 26 січня таємно від влади запросив однодумців (серед них був колишній політв’язень Володимир Мармус із Чорткова) до свого помешкання. Що це будуть збори УГС, знав тільки член Всеукраїнської координаційної ради УГС Михайло Горинь, який приїхав зі Львова.
Спробу використати збори на Комбайновому заводі для створення осередку УГС було зірвано. Горохівського викликали в прокуратуру, де він у присутності начальника обласного КҐБ О. І. Шапаренка заявив: “Можете мене розіп’ясти, але від УГС я не відступлюся”.
Левко Горохівський організовував перші мітинги в Тернополі, засновував у березні 1989 р. Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Товариство української мови, “Меморіал”, НРУ. У травні 1989 р. виготовив національні прапори – саме вони вперше з’явилися на вулицях Тернополя.
На першому мітингу, присвяченому відродженню УГКЦ, Горохівського затримали і доставили в міську прокуратуру, та Іван Гель закликав учасників мітингу не розходитися, доки не випустять затриманого. Каґебісти вимушені були привезти Горохівського на мітинг, щоб його побачили люди. Суд постановив оштрафувати його на 1000 руб. або заарештувати на 15 діб. Не маючи грошей, Горохівський погодився на арешт. Але міліція чомусь не вдалась до репресій.
Левко Горохівський організував збір підписів за закриття АЕС, за надання українській мові статусу державної, за запровадження українського громадянства, за службу українських юнаків винятково на території України. У 1988 – 1989 рр. організовував поїздки греко-католиків на голодування в Москву з вимогою легалізації УГКЦ. Під керівництвом Горохівського Тернопільська філія УГС стала найчисленнішою в Україні після Львівської. 1989 рік став переломним у політичному житті Галичини: люди перестали боятися.
Під час стотисячного походу й демонстрації з вимогою денонсації пакту Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1989 р. було прорвано лави міліції, виникла загроза сутички, демонстранти зупинилися перед обкомом КПУ, домагаючись гарантій свободи слова і зборів. У цій боротьбі Горохівський став визнаним лідером Національно-визвольного руху на Тернопільщині.
У 1988 – 1990 рр. Горохівський був головою Тернопільської філії УГС, у 1990 – 1992 рр. – головою обласної організації УРП, в 1992 – 1995 рр. – заступником голови УРП. Через внутрішні проблеми в УРП Горохівський виступив одним з ініціаторів створення правоцентристської Республіканської християнської партії. Став головою Тернопільської обласної організації. У липні 1999 р. повернувся в УРП.
У березні 1990 р. і в квітні 1994 р. Левко Горохівський був обраний народним депутатом України, працював у комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, потім у комітеті Верховної Ради з питань ядерної політики та ядерної безпеки. Очолював депутатську групу УРП у Верховній Раді, був членом “Народної Ради”, депутатських груп “Конституційний центр”, “Державність”, “Народний Рух України”. Зосереджував свою діяльність на захисті прав виборців. Брав участь у виробленні Декларації про суверенітет, Акта про державну незалежність України, законопроектів про свободу сумління, реабілітацію жертв репресій. Оформив “Конституційне подання” в 1997 р. і організував 51 підпис народних депутатів щодо ігнорування української мови (ст. 10 Конституції України) владою та навчальними установами України. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. підтримав це подання.
Тижневою голодівкою підтримав студентську голодівку в жовтні 1990 року.
З 1998 р. Левко Горохівський був головою Тернопільського земляцтва в Києві. Почесний професор Тернопільського технічного університету. За заслуги перед батьківщиною 23 серпня 1998 р. нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня; 18 листопада 2009 р. – орденом “За заслуги” ІІ ступеня.
Дочка його Соломія – талановита скрипалька.
А ще Левко Федорович мав чудові людські якості: був товариським, врівноваженим, приязним чоловіком. Хоч і видавався м’яким, але в історії України залишився як твердий її оборонець.
Поховано його на Байковому цвинтарі, неподалік Василя Стуса.
Вічна пам’ять вірному синові України Левкові Горохівському!
Василь ОВСІЄНКО
|
