Вітаючи Тамару Здоровецьку з 80-літтям, зичимо в праці на добро Батьківщини дожити до 100 років та стати свідком ствердження нашої держави у світі, як того й хотів її Батько,
козак Армії УНР Олексій Здоровецький. З роси і води, дорога пані Тамаро!
Про те, що батько був козаком Армії УНР, я довідалася випадково. В березні 2002 р. придбала книжку Романа Коваля “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. Розгорнула її. На одній із світлин побачила двох козаків, а під нею підпис: “Повстанець отамана Андрія Гулого-Гуленка Мефодій Мацковий. 1919 р.”
Поруч з Мефодієм сидів мій батько.
Мені перехопило подих.
Пригадала його сиву шапку та мамину розповідь про їхнє знайомство.
Було то, очевидно, на початку 1920-х років. Батькової мами рідний брат Мусій Андрієнко в 1912 – 1917 рр. старостував у м. Ольвіополі (тепер друга частина міста Первомайська). Дбав про місто: вибрукував декілька вулиць, побудував містки через балки (їх у місті три), а також школу, нині найкращу серед учбових закладів Первомайська. Мусій Матвійович здобув повагу серед жителів міста. Хтось із них і повідомив Мусія, що ЧК планує арештувати його небожа Олексія.
Мусій Матвійович послав доньку Ольгу до сестри Марії сповістити про загрозу її синові. Ольга взяла із собою двоюрідну сестру, п’ятнадцятилітню Марусю. Олекса, побачивши Марусю, сказав: “Хай ця дівчинка підросте, через 5 р. я на ній оженюсь”.
Так і сталося: через 5 років, у лютому 1926 р. вони побралися. Пустили у світ четверо дітей – Фелікса, Тамару, Юрка та Інну. В родині панували злагода і повага, діти любили один одного та батьків. Ці стосунки збереглися впродовж усього життя.
Про своє козакування в Армії УНР батько ніколи не розповідав. Але якось прохопився як їхній кінний загін переслідували “біляки”. Може, то і не “біляки” були, а червоні, але в ті часи про боротьбу проти червоних наші батьки з відомих причин замовчували.
Люди та коні були голодні і знесилені. Села обминали, вогнища, щоб не видати себе, не розводили. Зупинилися в невеличкому лісочку біля с. Тишківка, тепер очевидно, Добровеличківського району Кіровоградської області. Була весна, на деревах гніздилось вороння. Тож здобиччю повстанців стали ґавенята та яйця. Ті, що випили яйця, почувалися добре, серед них і батько. Хто ж з’їв ґавенят, тяжко занедужав. Їм потрібна була термінова допомога і відпочинок.
Отаман вирішив розпустити загін. Через якийсь час батько повернувся в Ольвіопіль. Тоді хтось і доніс соввладі, що додому повернувся “петлюрівець”. І тим самим посприяв знайомству Олексія і Марусі…
У жовтні 1968 р. батько вже не підводився з ліжка. Якраз тоді я приїхала додому з Києва. Зайшла до хати. Біля батька сидів чоловік.
Звернулась до мами:
– Хто це?
– Якийсь Мефодій, – відповіла вона.
Помітивши на тумбочці книжку Всеволода Іванова “Бронепоїзд №14.69”, гість запитав:
– Про що вона?
– Про бій за Вознесенськ, – почула батькову відповідь. – Я брав участь у тому бою. Але в книзі висвітлено все навпаки.
Тепер я розумію, що батько був учасником Першого зимового походу Армії УНР…
Чоловік підвівся. Середнього зросту, кремезний, він видався мені молодшим за батька. Обличчя – світле, відкрите.
І тільки тоді, коли у книжці “Повернення отаманів…” я побачила фотографію, згадала того Мефодія, який провідував мого батька. Зрозуміла, що то була остання зустріч товаришів по зброї.
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Тарас Компаніченко вітає Тамару Здоровецьку піснею.
Світлина Ігоря Петренка
|
