«Незборима нація» Число 1 (239) Січень 2006 р.
Щиро дякую за пожертви
Оксані РУМЯНЦЕВІЙ, Івану ПЕЛЕЩУКУ та Світлані МИРОНЧАК.
Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного націоналістичного конгресу.
Відвідайте сайт Молодіжного націоналістичного конгресу http://www.ukrnationalism.org.ua
“За волю і честь”
Так називається нова книга Романа Коваля, яка щойно вийшла у видавництві “Діокор”. Книга є збіркою драматичних історій доби Визвольних змагань 1917 – 1920-х років і вояцьких біографій учасників боротьби за Українську державу, які воювали у складі Армії УНР і повстансько-партизанських загонів Правобережної і Лівобережної України.
У книзі 25 біографічних нарисів – про генералів Армії УНР Петра Дяченка і Олексу Алмазова, повстанських отаманів Євгена Ангела, Івана Галаку, Цвітковського, Федіса Богатиренка, Романа Бабія, Юхима Божка, Івана Гайового-Грисюка, Йосипа Біденка, Марусю Соколовську, Охтанася Келеберду, доктора Гелєва, організаторів Вільного козацтва Семена Гризла, Антіна Кущинського і Данила Лимаренка, поета Визвольної боротьби Леоніда Мосендза, кубанського старшину Івана Цапка... Вперше читач зможе ознайомитися з біографією Степана Щербака – героя Другого зимового походу. Цікавими спостереженнями ділиться автор і про полковника Миколу Чеботаріва – “отамана, що боровся з отаманщиною”.
В книзі опубліковано також 25 драматичних історій. Ось деякі їхні назви: “Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького”, “Німці в Києві”, “Розплата в Констянтинограді”, “Жертвоприношення під Мерефою”, “Геройська смерть полковника Пархомюка”, “Кривава драма в Турбівській цукроварні”, “Невдала поїздка товариша Вернера”, “Змова в Красній армії”, “Кривава бойня в Радулі”, “На все приходить час розплати”. Збагачують книгу і “Спогади чекіста Пташинського”, і “Доповідь сексота Каріна”. Цінним є й розділ “Ройовий Павло Кривошия і його щоденник”. Низка нарисів присвячена студентам Української господарської академії в Подєбрадах, які у роки Визвольної боротьби як козаки і старшини Армії УНР виборювали свободу.
“За волю і честь” є двадцятою книгою Романа Коваля про Визвольні змагання нашого народу. Як і інші, вона відтворює прогалини в нашій історичній пам’яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за волю України і честь української зброї.
Книга видана у твердій повнокольоровій палітурці, в ній 402 сторінки і 56 фотографій, вміщених на форзацах. Передмову написав Іван Драч. На його думку, без цієї та інших книг Романа Коваля “годі собі уявити той період нашого буття, який і досі впливає на перебіг нашої долі”.
Книгу можна придбати поки тільки у редакції газети “Незборима нація”. Її ціна, враховуючи вартість пересилки, становить 20 грн.
Книгу редакція надсилатиме тільки після передоплати.
Просимо чітко вказувати зворотню адресу, своє ім’я і прізвище.
Книга надсилатиметься з автографом автора.
Крути січневі
29 січня далекого 1918 року юнаки-романтики з Києва та інших українських міст перетворили слова 4-го Універсалу про захист Батьківщини на чин. У цей день три сотні юнаків і дівчат стали на шляху озвірілих більшовицьких банд, що сунули по ясир в Україну.
Чому ж проти московського розбійного воїнства стало не українське військо, а триста ненавчених юнаків і дівчат? Причин цього багато, та, на мій погляд, найбільше завинило керівництво Центральної Ради, яке послідовно, від самого початку, проводило безумну політику роззброєння нашої Батьківщини.
Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато. Їм гостро заперечували члени урядових партій: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду”... Віра в миролюбність і доброзичливість “працюючого московського народу” закінчилася трагічно...
Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці і з Петербургу та Москви посунули в Україну ешелони з так званою “червоною гвардією” й загонами моряків, керівникам Центральної Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми та юнаками...
У січні 1918-го на швидку руку було створено Студентський курінь Січових стрільців. Окрім студентів, до нього зголосились школярі старших класів, слухачі школи лікарських помічників і члени Бойового куреня, створеного при партії соціалістів-революціонерів. Студентів і школярів почали вчити стріляти за 9 – 10 днів перед відправленням на фронт.
Це була високоідейна українська молодь, палка і щира, з екзальтованими очима. Вона з радістю йшла в бій захищати свою Батьківщину, любов до якої прокинулась щойно, у 1917 році. Це були національні романтики. Вони до сліз зворушувались, коли до них звертались старші товариші із закликом йти захищати Вітчизну. Це були прекрасні квіти української нації...
26 січня юнаки та дівчата з піснями виїхали з Києва. Доїхали лише до станції Крути, бо вузлова залізнична станція Бахмач вже була захоплена більшовиками.
Невдовзі розвідка повідомила про наближення бронепотягів ворога...
Крутянці боронились завзято і відважно. Та що могли зробити триста, хай і відчайдушних, юнаків проти кількатисячного загону червоних бандитів?! Тим більше, коли кінчились набої, а потяг з амуніцією без попередження відійшов у запілля...
Попри героїчний спротив української молоді, доля бою була вирішена досить швидко. Вже 29 – 30 січня Студентський курінь було розгромлено... 27 юнаків, які відступаючи, зайшли на станцію Крути, вже захоплену більшовиками, потрапили в полон. Усіх їх більшовики по-звірячому замордували... Особливо лютували петроградські й московські робітники... Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови...
Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав Микола Міхновський. Ще задовго до падіння російського самодержавства він остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...
Невдовзі червона орда вступила до Києва. І кривавий жах вже навис над Золотоверхим...
Роман КОВАЛЬ
“Таким його пам’ятаю”
Спогади про Анатолія Лупиноса
Рішучість і відвага, самовідданість і талант. Любов до життя і нетерпимість до неправди. Таким його знали, таким його пам’ятаю.
Родинне село Лупиносів Дібрівка, що за 50 км на північ від Умані, – невелике і гарне. Десь 120 дворів, землі багаті. Колись через Дібрівку проходив великий торговий шлях з Умані на Волинь... Саме тут мав гарний будинок пан Микола Антонович, племінник Володимира Боніфатійовича – історика. Він, як і його товариші по Київському університету Тадей Рильський і Петро Косач, ішли в народ, розвивали культуру й освіту, товаришували з сільською молоддю.
На початку XX сторіччя дядьки почали їздити в Америку на заробітки і за два-три роки заробляли на будівництві доріг гроші на гарну хату, купували сівалки й молотарки, хатнє начиння. Кожна третя хата у нашому селі була дуже гарна: на стовпах, на три кімнати, під бляхою, ґанок, вікна і піддашки різьблені.
Родичі Анатолія Івановича Лупиноса (дід по батькові Феодосій Лупинос та дід по матері Онисько Юзефович Збаразький) були заможними хазяями. Збаразький Онисько мав велике обійстя на Одаї – на краю села (від Терлиці). А хата діда Феодосія була на іншому кінці села (від Монастирища). Обидві хати – нові, великі й дуже гарні. Мій дід Юхим Пастушенко жив через хату від Лупиносів.
Навесні 1917 року до Дібрівки дійшла революція. Заможний селянин Дорохтей Поперечний, який прийшов із війни, став революціонером. Коли люди виходили з церкви, він стояв на церковних воротах із червоним прапором і закликав селян відібрати землю у пана. А восени 1917 року, коли в Петрограді відбувся переворот, більшовики з Монастирища невеликим загоном (чоловік 8 – 10) рушили на Дібрівку. Коли чують – по них стріляють. Залягли. Це Онисько Збаразький обороняв село. Він обстрілював нападників то з одного місця, то з іншого – і більшовикам здавалося, що оборонців багато (Онисько повернувся з війни на бойовому коні, мав рушницю і нагана). Нарешті червоні розгадали хитрощі і зайняли село. Ониська арештували. Пізніше його вислали на Північний Урал...
Після поразки українців у нас почали правити більшовики, а точніше – російські окупанти... Під час насильницької колективізації забрали хати і у Лупиносів. Тож Іван Лупинос запряг коней і з жінкою та маленькою дочкою Галею помандрував на Донбас, де 1937 року й народився Анатолій...
Під час війни Івана Лупиноса мобілізували до війська, а його дружина Ганя з дітьми (Галею і Толіком) 1943 року повернулась до хати Лупиносів у Дібрівку.
У колишньому будинку пана Антоновича розмістилася контора німецького агронома, який господарював у селі. Його охороняли два солдати-інваліди. У центрі села квартирували два німці, а по краю села нишпорили партизани. Вночі вони з'являлися у селі, забирали харчі. І так було всі три роки війни – всі тихо сиділи, ніхто нікого не видавав.
Коли у березні 1944 року Красна армія наступала з Монастирища, Дібрівку обстріляли з гармат. Тьотя Ганя з переляку схопила Толіка і прибігла до нас. Усі ми кинулись до льоху. Потім діти сховались у запічку.
Коли прийшла Красна армія, частину лісовиків мобілізували, решта пішла служити у міліцію, а їхні дружки – до лісу. Кілька років вони грабували людей за підтримки міліції.
1945 року Іван Лупинос повернувся інвалідом. Він був добрий кравець, шив людям одяг... Вже 1946 року його комуністи вигнали з батьківської хати. І пішов фронтовик-інвалід із дітьми на станцію Монастирище. Влаштувався на залізниці майстром із зелених захисних насаджень. Він був чудовим садівником – ще довго ми, діти, ласували щепленими дядьком Іваном яблуками і грушками.
На залізниці Іван Лупинос працював добре, тримав господарство, а Ганя господарювала вдома. Не бідували. Люди їх поважали. А їхня радість – синок Толя – їздив за 8 км у районну школу. Вчився добре, був комсомольським активістом. Та не лише навчання займало Анатолія – у його серці плекалися мрії про боротьбу з окупантами.
Якось увечері 4 березня 1954 року Анатолій із товаришами Володею П'ятковським і Володимиром Лозином гуляли Монастирищем, коли раптом Анатолій і каже: "Завтра рік від дня смерті Сталіна, треба повісити прапора". Пішли до пожежної частини, зняли прапора. Замість скорботної стрічки Анатолій прив'язав свого чорного шарфа. Вирішили повісити прапора на височенній заводській трубі зруйнованого німцями цукрозаводу. Пробрались підземним ходом під трубу. Анатолій виліз по скобах на трубу і прикріпив прапор.
Ранок 5 березня був сонячний, всі люди бачили прапор і думали, що то зробила влада. Лазили активісти зранку, хотіли зняти прапор, але там була табличка "Заміновано". Побоялись. А під вечір таки зняли. Ніхто не знав, хто це зробив. Аж 1988 року Володя П'ятковський мені про це розказав...
1954 року Анатолій закінчив школу і вступив до Київського державного університету, навчався два роки на механіко-математичному факультеті. Займався боксом і боротьбою, мав другий розряд. А тим часом таємно з хлопцями створив студентський революційний гурток, який випускав рукописну газету, де критикувалась політика Хрущова. Їздили хлопці до Воркути, до політв'язнів.
Анатолій провідав свого діда Ониська на Північному Уралі. Той усе ще працював, був бригадиром. Працьовиті українці і на засланні потрібні були тій тюремній державі, бо не всі пролетарії спішили до роботи...
Восени 1956 року студентів-підпільників арештували і судили. А нам у школі вчителі казали: "Ви закінчите школу, будете вчитися в інститутах, то ж бережіться поганих компаній, ось Толік Лупинос зв'язався у Києві з бандою, вони облили жінку з чайника окропом, їх і посадили". Московські більшовики боролися з ворогами всіма доступними методами, звісно, не гребували і брехнею...
Коли Анатолія Лупиноса батько забирав із тюрми на Півночі, той не ходив. У Києві він з'явився на милицях, волочив за собою ноги.
Влітку 1968 року я зустрів його випадково біля метро "Більшовик". Анатолій стояв до мене спиною, опираючись на милиці, читав газети на стендах навпроти видавництва "Радянська Україна"...
Привів я його в наш гуртожиток аспірантів, познайомив із Федором Вольвачем, Степаном Іщуком, Іваном Маханцем та іншими. Непосидючий Лупинос потім кілька років навідувався до науковців у гуртожиток, носив літературу і самвидав.
Познайомив Лупиноса і з Павлом Скочком. У його хаті на Воровського він здибався з Павлом Мовчаном, Андрієм Кондратюком та іншими. Також я привів Лупиноса до художника Миколи Черниша у його майстерню на Свердлова (тепер Прорізна).
Познайомив його і з Іваном Макаровичем Гончаром.
За рік Анатолій ходив із паличкою, а 1969 року бігав уже без неї.
Приходив до нас у хор "Гомін", на схили Дніпра біля Лаври. Відвідував усі збори і засідання, підтримував Романа Корогодського та багатьох інших.
Порядні люди влаштували Лупиноса на добру роботу – головним адміністратором Українського хорового товариства. Десь із рік він їздив по Україні з концертними бригадами, добре заробляв. Тож і почав будувати кооперативну квартиру. Але ж не для того він приїхав у Київ, щоб заробляти.
Як вічний революціонер він розвинув бурхливу організаційну роботу. А КҐБ стежило за ним... Лупинос діяв, де тільки міг і як міг. Якось каже мені: дістань згорток полотна, приїдуть українці з Америки, я їм вручу. І ось влітку 1970 року приїхала делегація українців із-за кордону. Біля Золотих Воріт делегацію вітають представники від уряду, від Товариства зв'язків із закордоном, артисти, письменники... і Лупинос. Якось поза спинами пройшов він наперед і потиснув руки гостям. І вручив згорток. Ґебісти остовпіли, але нічого не вдієш, бо довкола повно людей, іноземці, преса – затримати не можна.
Потім підполковник КҐБ, який "пас" Лупиноса, відізвав його вбік і каже: "Анатолій Іванович, ви перевтомились, вам треба відпочити, поїдемо в Крим".
Анатолій відкараскувався, казав, що він здоровий і бадьорий, але його вже ніхто не слухав. Сіли у машину, і прямо на вокзал. За годину підполковник і Лупинос уже їхали в Крим у м'якому вагоні. 10 днів Лупинос у товаристві інтелігентного підполковника відпочивав в урядовому санаторії. Купалися, прогулювались по парку, розкланювалися з іменитими урядовцями.
Лупинос та інші схвально висловлювалися про полковника КҐБ Литвина. Це був порядний, розумний чоловік...
На початку травня 1971 року я зустрів Анатолія на Володимирській, навпроти жовтого корпусу університету. Він сказав, що назрівають великі події, що його мабуть посадять.
Я переконував, що в тюрму йому не треба, він уже своє відсидів, роботи багато і на волі, коли його посадять, то нам не буде з ким і порадитись. Він слухав все це неуважно, відмовчувався.
А 22 травня Лупиноса арештували. За кілька тижнів мене викликали в КҐБ. Полковник Литвин сказав, що поїдемо на природу, поговоримо. Під'їхала нова "Волга" вишневого кольору. Шоферюга, наглий москаль, визвірився на мене, що таких, як я, треба стріляти. Я йому теж "врізав". Литвин шикнув на шофера... Ми поїхали до лісу, за Київ. Перекусили вареною ковбасою. Литвин пояснював, що становище загострилося, почались арешти, мені треба бути обережним. Я особливо не заперечував, хоча й позицію свою відстоював...
1979 року прийшов мені лист від Анатолія, з білгородської тюрми. Відповів. У листі висловив думку, що українських націоналістів мало хто підтримує, тому "совкам" треба дати сповна те, що вони хочуть – совєтської влади, за принципом "чєм хуже, тєм лучше". Лупинос відповів, що це непрвильно, з людьми треба працювати...
Був сонячний березневий ранок 1983 року. Я збирався на роботу, в Інститут ботаніки. Коли – дзвінок у двері, відкриваю – переді мною стоїть і сміється Анатолій Лупинос, а з ним молода жінка. Це була медсестра з білгородської психлікарні, вона "конвоювала" Лупиноса до батька у Монастирище.
Медсестра пішла по магазинах, а ми з Анатолієм трохи поговорили. Врешті він поїхав згідно з приписом.
У Монастирищі працював на "Заготзерні", завідував переробно-вантажним цехом. Як завжди, з кипучою енергією накинувся на роботу. Досі бригада працювала погано. Плани виконували рідко, заробляли мало. Лупинос змусив працювати і робітників, і керівників. Поставив умову: роботу зроблять якісно і вчасно, але повинна бути зарплата і премія. Керівництво погодилось, і робота закипіла. Люди заробляли понад 200 крб., чого ніколи раніше не було. Місячний план виконували за 20 днів, вагони вчасно подавали і вантажили на них зерно.
З Монастирища Анатолію було заборонено виїжджати. Проте, за два роки він кілька разів таємно їздив на зустрічі з однодумцями. Йому, як правило, вдавалося уникати "хвостів". Мій товариш по Лісотехнічному інституту Святослав Дудко у Державному архіві СБУ вивчив, наскільки Лупинос був великим конспіратором. Каґебісти вистежували його, йшли слідом, все було ніби достовірно, а врешті вони потрапляли у глухий кут.
Якось увечері зайшов я до Лупиноса у хату, а там сидять два залізничні майстри, грають у шахи, потрохи випивають. Анатолій їх пригощав, щоб тільки вагони давали. Я кажу йому: "Так оце ти 20 років сидів по тюрмах заради того, щоб зараз виводити більшовиків із прориву?" Він промовчав...
І продовжив своє. Працював і днями і ночами, "горів" на роботі...
Цікавлячись наукою про імена (ономастикою), дійшов висновку, що прізвище предкам Лупиноса, можливо, дали за кирпатий ніс. Анатолій мав дещо татарську зовнішність. Наш великий друг Володимир Савчук стверджував, що Лупинос, Танцюра і Савчук є нащадками племені чорних клобуків, каракалпаків. Коли ж Анатолій сидів у тюрмі, до нього підходили литовці, вважаючи його своїм. Вони вимовляли його прізвище як "Лупінас". Можливо, що прізвище могло мати латинське походження, де "люпус" означає "вовк". До слова сказати, вовка дуже шанували скіфи, а у татар він був тотемним покровителем. Цей володар лісів і степів був сильним і мудрим. Саме такі риси й були притаманні Анатолію Лупиносу. У деяких випадках він виявляв і лисячу хитрість...
У січні 1986 року приїхав я до Анатолія на "Заготзерно", питаю його, а мені кажуть, що його вже три дні нема. Я захвилювався, пішов до його дядька Якима, а той каже, що Анатолій знову десь пропав, приходили районні й обласні каґебісти, вони теж його шукають. Але за тиждень Анатолій з'явився, нікому нічого не розповідав. Потім з'ясувалося, що на якійсь станції його зловили троє невідомих, били, катували, підвішували та морили голодом, а за два дні випустили...
За натурою Анатолій був лагідний і делікатний, умів завойовувати симпатії людей, особливо жінок. Як він казав: "Коли мене кусає комар, я його не вб'ю, а нажену". Але до ворогів був непримиренний.
Влітку 1986 року, після Чорнобильського вибуху, весь СССР збурився. Почались протести проти окупаційного режиму. Анатолій відчув, що можна діяти вільніше. Він часто приїжджав до Києва, кілька місяців працював у Черкасах. Там йому багато допомагав підприємець Шебалдін. Вони з Лупиносом працювали у СП з переробки побутових відходів. За таку співпрацю каґебісти помстилися Шебалдіну – спалили йому машину.
Аварія на Чорнобильській АЕС збурила весь світ, імперія зла Росія (СССР) захиталася. Демократичний рух став поступово набирати сил...
Отже, 1986 року Анатолій Лупинос зрозумів, що час його заслання у Монастирищі минув, і перебрався до Києва, щоб активно включитися у боротьбу за становлення незалежної Української держави.
Борис ТАНЦЮРА
Київська обл.
Ювілеї і дати. Січень
1 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, журналіст, історик.
1 січня 1904 р. народився Євген АДАМЦЕВИЧ, видатний бандурист.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА, провідник ОУН.
1 січня 1926 р. народився Олексій НИРКО, бандурист, історик кобзарства Криму та Ялти.
2 січня 1991 р. померла Оксана МЕШКО, громадський діяч, правозахисник.
3 січня 1921 р. загинув Микола КІБЕЦЬ-БОНДАРЕНКО, чорноліський отаман.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, громадсько-політичний діяч, член Кубанської ради (1917).
6 січня 1834 р. народився поет Степан РУДАНСЬКИЙ.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився поет Володимир СОСЮРА.
6 січня 1982 р. помер Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився Микола АРКАС, український історик.
8 січня 1935 р. народився Василь СИМОНЕНКО, український поет.
10 січня 1875 р. народився Кость БЛОХА, полковник Армії Української Держави, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії, командир бригади УГА, повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, митрополит, український культурно-просвітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
13 січня 1877 року народився Левко МАЦІЄВИЧ, український громадський діяч, науковець, організатор підводного і повітряного флоту Росії.
14 січня 1898 року народився Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел КРИМСЬКИЙ, український письменник, видатний мовознавець.
15 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, науковець та релігійний діяч.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК (повстанський отаман Чорна Хмара).
16 січня 2001 р. помер Микола БУДНИК, бандурист, панотець Всеукраїнського братства традиційного кобзарства.
17 січня 1954 р. помер Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
18 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада частини козацької старшини під проводом Богдана Хмельницького, яка ухвалила укласти з Москвою військовий союз.
18 січня 1957 р. помер археолог, антрополог та етнолог Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ.
19 січня 1912 р. народився Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився поет Євген МАЛАНЮК.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до Української Народної Республіки.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсалом у Києві самостійність УНР.
22 січня 1919 р. Директорія УНР проголосила в Києві Акт злуки всіх українських земель в одну Українську державу.
22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка у Каневі спалив себе Олекса ГІРНИК із Калуша.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. більшовики вбили композитора Миколу ЛЕОНТОВИЧА.
25 січня 1942 р. на російській каторзі помер визначний мовознавець Агатангел КРИМСЬКИЙ.
25 січня 1967 р. помер Семен ВЛАСКО, чернігівський бандурист.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, етнограф і поет, автор українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ, український культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створюється Революційна українська партія, перша українська політична організація.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та червоним військом Михайла МУРАВЙОВА.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
31 січня 1918 р. помер визначний український науковець Іван ПУЛЮЙ, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.
Оксана Яківна Мешко, яка полишила нас 2 січня 1991 р. на 86-му році життя, була однією з найсвітліших особистостей нашого часу. Ця жінка вчинила подиву гідний спротив цілій Імперії Зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в організатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінкський рух. Вона стала однією з найвидатніших діячок Українського національно-визвольного руху 60 - 80-х років.
Повніше читайте у книзі Василя Овсієнка.
Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл.
Повстанський рух на Харківщині в 1920-ті роки
Реставрація… Саме це слово спливає в пам'яті під час знайомства з працями істориків Клубу "Холодний Яр". Крізь кіптяву пороху та лак облуди проступає правдива історія України, з'являються постаті нескорених лицарів України.
Ось засяяли шаблі повстанців Холодного Яру, очищені від забуття й бруду працями Романа Коваля... На іншій сторінці, що її відновив Геннадій Іванущенко, чітко проступили силуети гайдамаків Сумщини. А он із байраку вивів подільських козаків Костянтин Завальнюк, також член Історичного клубу "Холодний Яр".
Стараннями дослідників відновлюється наш зв'язок із минулим. Проте багато сторінок так і залишаються замацаними чужими руками. Або залитими кров'ю наших героїв... Однією з маловідомих, напівстертих сторінок є історія Національно-визвольного руху на Харківщині. Мені пощастило познайомитися лише з одним дослідженням українського історика на цю тему. Мова про статтю Євгена Сіваченка "Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині". Та ця робота за обсягом невелика і стосується переважно козацького повстання на Валківщині 1920 року. Ми ж спробуємо схарактеризувати повстанський рух на Харківщині в цілому...
Козацько-селянський рух на цих теренах можна умовно розділити на дві течії: петлюрівський або "державницький" (загони отаманів І. Перлика, Волоха (або Винника), Циглера, Шатровки, інших) та махновський або "стихійно-повстанський". До останньої належать власне махновські командири (М. Брова, Іванюк, Каменєв, Колісниченко, Сова, Сироватський, Чередняк), що були направлені сюди махновським штабом 1919 року для руйнування денікінського запілля. Поступово ці загони поповнювалися місцевими хліборобами і здобували більшу автономію від Махна (Сироватський навіть приєднався до уенерівської організації В. Кияшка). До махновського напрямку варто зарахувати й отаманів, які визнавали зверхність Махна (Кузнецов, Гуров, Двигун, Стародубцев) [4, c. 21].
За даними совєтських істориків у 1921 році на теренах Харківської губернії оперували 57 повстанських загонів, деякі з яких мали по кілька сот шабель [8, с.212]. Хоча сучасна Харківська область не збігається з кордонами Харківської губернії (включає в себе значні терени Полтавської та Катеринославської), все ж деяке уявлення про масштаби повстанського руху можна зробити.
Повстанські отамани оперували, як правило, в межах кількох сусідніх повітів і лише деякі (Махно та його отамани, а також Маруся), діяли на більшій території).
Українські повстанці знищували червоних активістів, зводили бої з регулярними російськими військами, чекістами, карателями-чонівцями та загонами місцевих колаборантів (КНС, ревкомів), захоплювали зброю, харчі, спорядження, зривали вибори до окупаційних органів влади. Пересування полегшувала наявність значних масивів лісу і розгалужених ярів.
Найвідомішим на Харківщині є Валківське повстання у квітні 1920 року. Воно почалося з того, що великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до червоного війська й пішли до лісу, у гайдамаки. До них приєдналися мешканці округи, зокрема колишні військові старшини – Сорокін, Макаренко та Джуваго, котрі й очолили повстання. Старшини спішно провели військовий вишкіл хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії.
Валківські козаки відбивали насильно мобілізованих до окупаційного війська, роззброювали червоних, захоплювали зброю і спорядження. До повстанців почали масово сходитися селяни навколишніх сіл та сусідніх повітів. Козаки обрали військовий штаб та "Український народний уряд". До штабу і "уряду" увійшли Сорокін (ймовірний керівник повстання), Джуваго, Макаренко... Вони виступили зі зверненням до населення, а червоним надіслали вимогу припинити безчинства, проголосити незалежність України, надати демократичні свободи...
Було налагоджено зв'язок із козацькими загонами Білецького та Печня, котрі діяли поблизу. Велися переговори із махновцями, що підійшли на Валківщину з півдня (загони Михайла Брови та Марусі). Повстанців було 1500 – 3500 осіб (можливо й більше), активну участь брали навіть старші люди, жінки й діти. Все ж основу гайдамаків складала молодь 20 – 25 років, погано озброєна (половина мала лише коси та вила).
Червоних загарбників у Валках оточили. Карателі були змушені оборонятися. Вони телеграмою прохали у Харкові артилерії ("…оскільки населення боїться розгрому сіл артилерійським вогнем… Необхідні рішучі заходи…"). 30 квітня (чи 1 травня) українці рушили на Валки. Спалахнув запеклий і жорстокий бій, козаки пішли на багнети ворога врукопашну… Ось уже зайнято південні околиці Валок, москалі відступають углиб містечка, а гайдамаки кинулися ламати браму в'язниці, в якій перебувало близько восьмисот безвинних заручників… Але наступ захлинувся, знекровлені повстанські загони відійшли на північ.
На Валківщину більшовики терміново кинули значні сили, якими керував Р. Ейдеман. Біля с. Ков'яги козаки зазнали поразки, а їхнього провідника Сорокіна заарештували. Залишки гайдамаків очолив Білецький, котрий вступив у бій із ворогом біля Сніжкова. Валківщина продовжувала палати повстанням, загін Білецького бився ще й наступого року, але московська репресивна система вже почала криваві жнива – арешти, розстріли, позбавлення волі стали буденним явищем [4, c. 22 – 27; 9, арк. 23].
Майже по всій Харківщині з 1918-го по 1921 рік оперували загони Махна. Чорний степовий вихор пронісся селами й містечками, залишаючи за собою зруйновані мости, спалені совєтські установи, порубаних окупантів та їхніх поплічників... Проти махновців застосували панцерні потяги, регулярні армійські частини, ЧК. Але новітні гайдамаки не зважали. В різний час вони захоплювали Лозову, Ізюм, Краснокутськ... У селі Добровілля (нині Близнюківський район) – у бою з махновцями загинув червоний комбриг М. Карпенко [2, c. 144; 3, c. 204, 234, 538, 627].
Діяли на Харківщині і загони отамана Матвія Григор'єва. У кінці травня 1919 р. його частини, що наступали на Харків із Правобережжя, більшовики зупинили під Лозовою [5, c. 39].
Громили росіян і загони Марусі. В українській історії ХХ століття відомі кілька отаманів із таким ім'ям. Ймовірно, це була Марія Каливайко (див. Ісаков П. Чотири отаманші Марусі // Іванущенко Г. Залізом і кров'ю… – Суми: "Собор", 2001). 31 грудня 1919 року вона звела бій із червоними в районі Чугуєва. Нищила ворога до 1921 року [3, c. 205, 891]. Часто співдіяла із махновцями, зокрема з отаманом Михайлом Бровою.
Михайло Брова – відомий отаман повстанських загонів на Катеринославщині, командир П'ятої повстанської групи повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Народився в с. Новогригорівка. Анархокомуніст із 1904 року. Служив на флоті. В махновському русі з 1918 року. Член Реввоєнради Повстанської армії Нестора Махна. Співпрацював з уенерівським табором, а також із Петром Врангелем проти більшовиків. На кінець 1920 року його загін нараховував близько 800 бійців. Рейдував на півдні та заході нинішньої Харківської області. Вбитий на Кавказі.
Від серпня 1920 року почав нелегку повтанську працю отаман Н. Савонов. Спершу він командував відділом у отамана Сироватського, потім деякий час був начальником гарнізону Ізюму і повітовим військовим комісаром. Та не витримавши московської "ласки", знову подався у гайдамаки. Восени 1920 року, зосередившись у лісах Червонооскольської волості Ізюмщини, повстанці Савонова здійснювали стрімкі напади на червоних. Так протягом вересня і жовтня 1920 року вони кількаразово атакували Червоний Оскіл, громили волосний ревком, знищили 12 комуністів та їхніх посіпак. На початку 1921 року в Червоному Осколі козаки-савоновці стратили голову КНС. У червні 1921 року проти загону виступили підрозділи Красної армії та місцеві перекинчики. Загін було розбито, ад'ютант Савонова Яків Хмелевий здався, а Савонова видала його ж подруга [3, c. 205, 538, 558; 4, c. 21; 7, c. 104]. Справу Н. Савонова продовжив Володимир Савонов, загін якого оперував на сусідніх із Харківщиною теренах Донеччини [9, арк. 19].
На північно-західній Харківщині (Дворічанський район) громили червоних заброд повстанці отамана Кучми. На початку 1921 року півсотні його гайдамаків увірвалися на станцію Мовчанове й відбили совєтський потяг із харчами та одягом, які роздали місцевим селянам. У загоні час від часу відбувався військово-політичний вишкіл, у жовтні 1921 року відділ зосереджувався на острові посеред річки Оскіл [1].
Серед інших отаманів згадаємо наступних: Каменюк, Фетисов, Чередниченко – оперували на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Матвієнко взимку 1919 – 1920 разом з отаманом Іванюком заскочив у Зачепилівку (південно-західна Харківщина) й знищив усіх ревкомівців; Перцев – махновець, очолював повстання хліборобів села П'ятницьке на Чугуївщині; Загоруйко громив червону потолоч на Куп'янщині; Маслов – на Зміївщині (в Ленівці, під час бою, масловці вбили червоного командира Мєліхова). Козацький отаман Матвійчук давав чосу ворогові у районі Сахновщини; Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині. Анархіст Шкіль діяв неподалік села Піщаного на Куп'янщині. Загін отамана "Козла" (Козлова?) розбито у листопаді 1922 року колаборантами біля села Мечебилового на Барвінківщині [див. 3, а також 6, с. 598].
Імена деяких отаманів і досі не вдалося вияснити. Так 19 квітня 1921 року відбувся запеклий бій між невідомими повстанцями і більшовиками на околиці села Шипувате (нині Великобурлуцький район) [3, с. 347]. На півдні Харківщини (Лозівський район) хлібороб села Катеринівки (на жаль ім'я його не збереглося) разом зі своїми синами створив невеличкий відділ (6 – 8 козаків), котрий боровся проти червоних спільно із загоном села Мечебилове [10]. Наприкінці 1921 року на Куп'янщиі діяв Кабанський (за назвою села) повстанський загін [9, арк.10].
Існували на Харківщині й добре організовані підпільні організації. Згадаємо лише деякі. Одна з них виникла на Валківщині, яка нещодавно палала козацьким повстанням.
Її зорганізували колишні старшини Армії УНР Бабюк і Захарчук, які працювали виховниками у дитячих будинках. Згуртувавши навколо себе місцевих патріотів, створили нелегальну організацію, встановили контакт із Харківським губернським повстанським комітетом полковника Котелевця. В листопаді 1921 року відбувся загальний збір повстанського комітету та валківської організації, де було визначено напрямки діяльності. Також встановлено контакти із козацькими загонами отаманів Демченка, Юрченка та Лобидовського. Проте організація зазнала тяжких втрат. 1922 року партизанів засуджено [6, c. 597, 598].
Українське підпілля на Куп'янщині започаткував В. Кияшко. Навчаючись у Ростові, він вступив до Кубанської повстанської організації. Від неї отримав завдання підняти на боротьбу проти окупанта своїх земляків. Використовуючи підроблені бланки совєтських установ, офіційно зареєстрував т. зв. "гідротехнічну станцію" в Куп'янську та "трудовий загін" при ній. Останній фактично був легалізованим повстанським відділом, на який В. Кияшко навіть отримував від совєтів різне спорядження.
Окрім цього, активно розбудовувалося підпіллля (до нього належали вчителі, службовці, селяни), кияшківці встановили контакти із гайдамаками отаманів Клодія (Колодія), Прими, Данченка, братів Гайворонських (чи Грайворонських), Сироватського та інших. У липні 1921 року усі повстанці Куп'янщини об'єдналися. Отаманом обрали полковника Армії УНР Журбу-"Павлюка" й визначили напрямки подальшої діяльності.
Проти українських месників були задіяні чекісти та підрозділи Красної армії. Кияшка арештували 7 вересня 1921 року, але гайдамацькі загони продовжували боротьбу. Багато героїв гинуло у боях, зокрема отаман Данченко та один із братів Гайворонських. Дехто (зокрема отамани Погорілов, Колодій і Гайворонський) після довгих поневірянь здалися більшовикам у 1922 році [6, c. 598 – 600; 9, арк. 19, 43, 49].
Трохи інакше склалася доля колишнього махновця Сироватського. Більше відомий на Донеччині, цей отаман припинив боротьбу восени 1921 року й отримав "амністію". Але вже наступного року гайдамака знову взявся за шаблю і закликав до зброї інших [9, арк. 49, 80]…
До осені 1921 року козацько-селянський рух зазнав великих втрат, а тому 22 жовтня совєти скасували військовий стан у Харківській губернії [8, с. 213]. Та боротьба тривала. На півдні області (район Сахновщини) партизани-гайдамаки діяли до 1923 року [3, с. 823]. Окремі виступи проти окупантів продовжувалися й пізніше, сягнувши апогея під час "колективізації". Проте шансів на перемогу хлібороби вже не мали. Нещадні репресії влади, оманливий вплив НЕПу та розпалювана комуністами ворожнеча всередині самого села робили свою справу. Потужне організоване козацтво Харківщини на початку 1920-х років зазнало поразки, історія його боротьби замовчана, оббріхана. Дещо збереглося у народній пам'яті, хоча тут правдиві події перемішані з легендами (як-от оповіді про "скарби Махна"). Проте маємо надію, що харківська сторінка нашої історії "оновиться" і засяє досі прихованими фарбами.
Наостанок хочу висловити велику подяку п. Романові Ковалю – за підтримку та цінні поради, а також холодноярцеві п. Павлові Стегнію – за низку важливих поданих документів. Хай благословить їх Бог і додасть снаги Божа Мати у їхній шляхетній праці розбудови нашої України !
Слава Нації! Смерть ворогам!
В'ячеслав ТРУШ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
Джерела
1. Виноградов В. Партизанська боротьба на Харківщині // Незборима нація.
2. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К.: "Перліт продакшн, ЛТД", 1994. – 256 с.
3. Історія міст і сіл УРСР: Харківська область. – Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – 1002 с.
4. Сіваченко Є. Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Т. 5. – Харків: Око, 1995. – С. 17 – 28.
5. Герасименко Н. Батько Махно: Мемуары белогвардейца. / Под ред. П. Е. Щеголева. – Днепропетровск: Днепркнига, 1990. – 88 с.
6. Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917 – 1925 гг.). – Москва: Политиздат, 1975. – 703 с.
7. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия (повесть о махновце-чекисте): Документально-художественная повесть. – Петрозаводск: Руди-Барс, 1994. – 288 с.
8. Очерки истории Харьковской областной партийной оганизации. – Х.: Прапор, 1980. – 528 с.
9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3204, оп. 2, спр. 11. – Надав Павло Стегній.
10. Спогади Гонтаренка Василя Микитовича, 1906 р. н., уродженця с. Катеринівка (нинішнього Лозівського району Харківської області). – Надав Володимир Лиценко.
Глухівський козак Євген Онацький
Визначний науковець, етнолог, публіцист і дипломат Євген Дометійович народився 1 січня 1894 р. у місті Глухові у старокозацькій родині. Батько його викладав у Глухівському учительському інституті. 1914 року Євген Онацький вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, де включився в працю Головної студентської ради.
1917 року юний Євген увійшов до складу Центральної Ради від українського студентства. Невдовзі отримав призначення до її секретаріату. У квітні взяв активну участь у Національному Конгресі. В грудні 1917 року за дорученням Центральної Ради разом із Миколою Ґалаґаном вихав на переговори з козацькими лідерами Дону та Кубані.
Після поразки Визвольних змагань Євген Онацький опинився в Римі у Дипломатичній мiciї, де пробув 28 років. Редагував бюлетень “Голос України”, дописував до часописів “Діло”, “Свобода”, “Новий час”, “Український голос” та ін.
1929 року Євген Онацький, познайомившись із головою Проводу ОУН полковником Євгеном Коновальцем, став одним із найближчих його співробітників. Представляв ОУН В Італії. З цього часу Онацький (“Дометенко”, “Винар”, “Італ”, “Тарас”) стає постійним співробітником націоналістичного журналу “Розбудова Нації”, який видавався у Празі Миколою Сціборським та Володимиром Мартинцем. Від 1936 по 1940 pp. Онацький викладає українську мову у Вищому східному інституті в Неаполі та у Римському університеті.
29 вересня 1943 р. німці заарештували професора Онацького як члена ОУН. В ув’язненні перебував в Італії, потім у Берліні та Оранієнбурзі. Після закінчення війни йому довелось виїхати до Аргентини в Буенос-Айрес, де він редагував тижневик “Наш клич” та місячник “Дзвін”. В 1953 р. його обрали головою Української центральної репрезентації.
Неповна бібліографія творів професора Євгена Онацького налічує 58 сторінок. Він опрацював “Українсько-італійський словник” на 1736 сторінок малої вісімки (низького шрифту) та “Італійсько-український словник”, об’ємом 631 сторінка. Ґрунтовною працею є також твір “Основи суспільного ладу”.
Вийшли і такі його твори – “Завзяття чи спокуса самовиправдання”, “З чужого поля”, “Портрети в профіль”, мемуарні “Сторінки римського щоденника”, “Записки українського журналіста і дипломата”, “У Вічному Місті”…
Чи не найважливішою його працею стала “Українська мала енциклопедія” – монументальна восьмитомна праця, над якою Онацький працював усе своє життя. “УМЕ” вийшла друком у столиці Аргентини.
Помер професор Євген Онацький 27 жовтня 1979 р. після тривалої та тяжкої недуги на 85 році життя. Тіло вірного сина України знайшло спочинок на землі Аргентини, далеко від рідної Батьківщини, для визволення і звеличення якої він боровся і працював усе життя.
Віктор РОГ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Київ
“Железнякова” – на металобрухт.
Випадково довелося мені прочитати в "Бучанських новинах" за 4 листопада 2005 року статтю Людмили Гладської "Командир "Железняка" про відставника Альберта Шапошнікова, який, ностальгуючи за московсько-імперським минулим, вирішив зберегти один із його символів. Тому й напосівся на уряд України з наполегливими пропозиціями виділити державні кошти для створення музею на списаному судні "Железняков".
Вражає піднесення, з яким журналістка героїзує трагічні для нашої Батьківщини часи. Пані Гладська знічев'я використовує термін "Велика Жовтнева соціалістична революція", тоді як сам Ленін називав цю подію "жовтневим переворотом". Анатолія Железнякова, ім'я якого носить судно, в статті названо "героєм громадянської війни в Україні". Насправді це був лютий ворог української державності. Железняков брав активну участь у розв'язаній росіянами загарбницькій війні проти щойно посталої Української Народної Республіки.
Вважаючи московсько-більшовицьких загарбників не ліпшими від німецько-фашистських, не поділяю пафосу автора статті стосовно позитивного значення переможної для Росії війни 1941 – 1945 років. Більшовизм і фашизм за своєю нелюдською суттю – явища тотожні. А ті жертви та збитки зазнала Україна від "братньої" Росії не йдуть ні в яке порівняння з втратами в часи німецької окупації. Тяжкий гріх забувати звірства північного сусіда в часи поборювання ним УНР, винищення української людності штучними голодоморами, знищення української інтелігенції та української культури, русифікацію, руйнування питомої психології нашого народу.
У спадок від московсько-більшовицької імперії нам залишилася чисельна категорія мешканців – так званих відставників, які, вважаючи себе особливо заслуженими перед державою (насправді, перед державою іншою і ворожою), зверхньо ставляться до решти громадськості. Це почуття зверхньості підживлюється потуранням нашої ще далеко не української влади, яка забезпечила цих совєтських ветеранів всілякими пільгами. А справжніх патріотів (колишніх воїнів УПА) держава досі не визнала воюючою стороною. Більшість ветеранів так званої "Великої вітчизняної війни", будучи зайдами на нашій землі, недоброзичливо ставляться до української держави, відверто зневажають нашу мову.
Тепер щодо основного персонажу статті. Незрозуміло, в які часи капітан 1-го рангу А. Шапошніков був командиром "Железнякова". Зі змісту статті випливає, що він за своїм віком не брав участі у війні з німцями. В 1953 році почав служити на буксирному пароплаві простим матросом. Потім навчався в морському училищі. В 1958 році монітор "Железняков" виведено з бойового складу флоту. До того часу Шапошніков фізично не встиг би дослужитися до командира корабля. То коли ж?..
Проживає неспокійний відставник у Бучі – селищі, яке йому "дуже подобається своїм затишком, природою, атмосферою". Все ніби добре, але знемагає він від сверблячки "ощасливити" мешканців Бучі непотрібним музеєм із судна-металобрухту та ще й за кошти держави – ніби в неї немає нагальніших турбот.
Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
Блюзнірство
27 вересня 2005 року в дитячому садочку с. Вергуни, що під Черкасами, було створено кімнату-музей “Україна – Китай”. Відкрив її Надзвичайний і Повноважний посол Китайської Народної Республіки в Україні товариш Яо Пейшень. У новинах Черкаського телебачення говорилося також про впорядкування могили “китайських добровольців інтернаціонального фронту” та встановлення у Вергунах пам’ятника китайцям, “які визволяли Україну”.
Від кого ж визволяли Україну китайці?
“Визволяли” від українців.
Роль китайців, за малими винятками, в українській історії 1918 – 1920-х років вкрай негативна. Це вони палили українські села, грабували, катували, вбивали хліборобів. Тож оборонці української землі китайців у полон не брали...
Так сталося і в селі с. Негоївка-1, що неподалік Вергунів. Свідок загибелі китайців розповідав таке. Було йому тоді 10 років. Того дня він із друзями випасав на вигоні худобу. Побачили китайців-червоноармійців, що рухалися в напрямку Вергуни – Черкаси. А їм назустріч, казав свідок, вискочили “наші”. Вони й накинулися на непроханих гостей. Внаслідок атаки залишився живим лише один “китайоза”. Кинувши зброю, “косоокий” почав проситися, лопотів, що більше не воюватиме, а піде додому.
– Я б тебе простив і відпустив, – сказав один із козаків, – якби ти не заробляв на нашій землі війною.
І шаблею відрубав найманцю голову.
Як кажуть, собаці – собача смерть...
І ось тепер “великий дипломат” – китайський посол – вирішив найняти козацьких нащадків наглядати за могилою тих, хто катував їхніх дідів, а дружина посла товаришка Хуа Лінпін передала велемудрому керівництву садочка 5 тисяч гривень на догляд за могилою та утримання кімнати-музею. Ще й іграшки передала вихованцям дитячого садка – щоб правнуки закатованих не нудьгували.
Чи дозволили б китайці встановити на своїй землі пам’ятник японським окупантам?
А що ж ми?
І далі терпітимемо наругу на своїй землі?
Володимир ДЯДИК, Роман КОВАЛЬ
м. Черкаси – м. Київ
Українська революція 1917 – 1920-х років мовою документів
Нещодавно вийшов друком фотоальбом краєзнавчих досліджень “Українська революція 1917 – 1920 рр. в листівках та газетах”. Фотоальбом видано завдяки наполегливій праці директора Державного архіву Сумської області члена Історичного клубу “Холодний Яр” та Центру досліджень визвольного руху Геннадія Іванущенка. Видання стало можливим завдяки підтримці Сумського обласного комітету молодіжних організацій та сприяння управління молоді і спорту Сумської обласної державної адміністрації.
“Видання є особливим за своїм змістом і за своєю концепцією. Альбом містить унікальні історичні документи: листівки, звернення, плакати часів Української революції, Національно-визвольних змагань українського народу. Це була доба, коли пробуджена нація тільки починала творити свою державу. Фотокопії цих матеріалів зроблені таким чином, щоб читач бачив, передусім, їхнє графічне виконання з унікальними, притаманними тому часові варіантами шрифтів та вкрапленнями малюнків”, – прокоментував працю упорядник Геннадій Іванущенко.
Дослідження відомого сумського історика та його співпрацівників сприяють відновленню історичної пам’яті нашого народу.
Прес-служба Сумської обласної організації МНК
Ганебна роль Росії
З великою цікавістю прочитав чудові “Нариси з історії Кубані”, в яких зібрано величезних обсяг історичних джерел, добре опрацьовано і проаналізовано історичні відомості. У “Нарисах...” викрито ганебну загарбницьку роль Росії не лише щодо України, але й народів Північного Кавказу.
Крізь долі окремих особистостей простежена драматична й трагічна історія вигнаного зі своїх земель народу. Прикро й соромно, що цьому сприяли й дехто з українців, які активно служили поневолювачам. Вщент денаціоналізовані та поросійщені вони й тепер слугують усе тій же імперії...
Важливо, що в книзі історичні події років революції проаналізовані з позиції нашої доби, коли стало можливим давати об’єктивну оцінку і подіям, і постатям тих часів. Не менш важливо й збереження численних імен людей, які творили українську історію на Кубані.
Ваш вдячний читач, просвітянин Микола ДОБРОДІЙ
м. Ялта
Шановні члени Історичного клубу “Холодний Яр”!
Я, Бешуля Олексій Олексійович, ознайомився з деякими книгами, до яких ви були безпосередньо причетні (“Кубанська Україна” Рената Польового, “Багряні жнива Української революції” Романа Коваля, “Самостійна Україна” Миколи Міхновського, “Життя для України” Віктора Рога), і вирішив вам написати.
Я цікавлюсь історією України, її культурою, та найбільше мою увагу привертають різноманітні події, пов’язані з революціями, повстаннями, війнами, а у Ваших книгах я знайшов невичерпну інформацію про Українську революцію. Мені було б дуже цікаво листуватися з вами, бо, на превеликий жаль, я не маю змоги спілкуватися з людьми, які знають історію і україністику. Листування з вами було б надзвичайною радістю для мене. Та мушу зазначити, що мені лише 14 років. Але, будь-ласка, хай це не буде перешкодою.
Олексій БЕШУЛЯ
Редакція “НН” подає координати цього козака – якщо хтось захоче відгукнутися, то пишіть на адресу: вул. Радянська, 28, с. Єлизаветівка Мар’їнського р-ну Донецької обл., 85651.
“Я відчув живий подих історії”
З великим хвилюванням прочитав книгу “Багряні жнива Української революції”. Читаючи, я відчув живий подих історії, того часу, коли українські герої ціною власного життя чи здоров’я будували нову Українську державу. Їхній шлях був дуже важкий і тернистий. Хочеться побільше довідатися про цих людей, про події доби Визвольних змагань.
Олександр ГОНЧАРОВ, директор школи
с. Чернецьке Сумської обл.
“Як мало українців в Україні...”
Отримала газету... Я так хапалася читати, що спочатку все разом ковтала. Мабуть, попри мої роки (вісімдесят!), ще лишилася студентська безпосередність і моє українство, що виховувалось у родині, на Львівщині, формувалося Тютюнниками і завершується “Багряними жнивами...”
Боже, Боже, як мало українців в Україні...
Олена ЧЕРНЕНКО-ТЮТЮННИК
м. Чорнобаї Черкаської обл.
Цього нас в університеті не вчили
Пане редакторе! Завжди із задоволенням слухаю Ваші авторські програми на Українському радіо. Їх актуальність очевидна. Вони потрібні, бо навіть я, людина, яка любить історію, причетна якоюсь мірою до літератури, і то відкриваю для себе незнані особи, події, факти. Цього нас в університеті не вчили, не могли ми цього вичитати і в книгах.
Юрій ПАНИЧ
м. Львів |