 “Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети”.
Євген Маланюк Коли в листопаді 1920 р. українська армія, останніми набоями віддавши свій прощальний салют Батьківщині, перейшла Збруч та була інтернована своїм недавнім союзником Польщею, незабутній командарм генерал-полковник М. Омелянович-Павленко кинув гасло: “Війна не скінчена. Ми будемо продовжувати її в нових обставинах та іншими методами!” А одночасно із цим серед гнітючої і, як здавалось, безнадійної та сірої таборової буденщини почувся і другий твердий голос-дороговказ: Гармати замовкли,
Хай гримить українське слово. Це був голос українського вояка, сотника Армії УНР Євгена Маланюка. За словом стався чин. У таборі в Ланцуті, де в той час перебував Є. Маланюк, засновується “Нова Зоря” – місячник незалежної думки, яка це гасло ставить своїм провідним дороговказом, цементує навколо себе маси таборового вояцтва і душею якої стає сотник Є. Маланюк.
У серпні 1922 р. українське вояцтво з Ланцуту було перевезене до таборів інтернованих у Каліші і недалекого від нього Щепйорна (тут і далі правльно – Щипйорно. – Ред.). Хоч у Каліші вже виходив “Залізний Стрілець”, а в Щепйорні – “Нове Життя”, група молодих таборових літераторів, що перед тим гуртувалася біля “Залізного Стрільця”, на чолі з Є. Маланюком засновує літературний місячник “Веселку”. До редакційної колегії “Веселки” спершу входили Ф. Крушинський, І. Зубенко, А. Коршнівський, М. Селегій, А. Падолист і Є. Маланюк, але вже у другому році свого існування “Веселка” цілковито перейшла до рук Є. Маланюка і М. Селегія.
Був це тяжкий і для духової праці не дуже сприятливий час, але “Веселка” переборювала всі труднощі й перешкоди, стаючи і тут тим духовим центром, що гуртував навколо себе ідейне українське вояцтво і мав до півсотки співробітників серед позатаборових інтелектуальних сил.
У 1923 р. Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, де в 1928 році у Подєбрадах закінчує Українську господарську академію зі званням інженера-гідротехніка. Від 1928 р. він працює у Варшаві за своїм фахом. В Німеччині після 2-ї Світової війни викладає в реґенсбурській гімназії. В 1949 р. переїздить до США.
Минають роки, міняється оточення і обставини, але Маланюкове Слово гримить, пориває своїм динамізмом, наснажує людські серця почуттям любови до знедоленого Рідного Краю і жадобою довершити недовершений чин його визволення, заохочує до творчого чину. Одна за одною з’являються статті й поезії Є. Маланюка в українській періодичній пресі, як також збірки його поезій на полицях українських книгарень, як “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля і залізо”, “Земна Мадонна”, “Перстень Полікрата”, “Вибрані поезії”, “Влада”, “П’ята симфонія”, “Нариси з історії української культури”, “Поезії”, “Остання весна” та інші, завершенням яких були два томи “Книги спостережень”, що в 1962 і 1966 роках вийшли у видавництві “Гомін України” у Торонті.
Про велику і цінну літературну спадщину покійного Є. Маланюка своє слово скажуть до цього покликані, нам залишається ствердити, що у тій “боротьбі в нових обставинах та іншими методами” Є. Маланюк знайшов своє місце: крокував у перших лавах тих, що очолюють духовий похід нації до Волі, і 16-го лютого ц. р. відійшов у засвіти як загальновизнаний великий поет, як “імператор залізних строф” і як інтелект, місце якого важко заступити.
“...І все боюсь: скінчиться термін, а я не скінчу завдання”, – читаємо в одній з його поезій. І цей “термін”, як безапеляційний диктат закону природи у зміні поколінь, прийшов. “Скінчити завдання” не судилося, бо Є. Маланюк зійшов із позицій боротьби, хоч і на 71-му році життя, але у розквіті духовних сил і в моменті далеко йдучих творчих плянувань, залишив лави борців, щоб вічно жити серед них і серед майбутніх поколінь... І. Л-ИЙ (Іван ЛИПОВЕЦЬКИЙ)
Дж.: І. Л-ий [Липовецький]. Євген Маланюк // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1968. – Січень – березень. – Ч. 19 (38). – С. 14 – 15. 
|
