газета "Незборима Нація" листопад, 2002 р.
Криваві події в Москві
КОМЕНТАР ІЗ БОЛЕМ У СЕРЦІ
Насамперед хочу сказати, що кожний українець, який прагне перемоги своєї Батьківщини в історичному двобої з Росією, стоїть на боці чеченського народу - нашого сміливого союзника в боротьбі за свободу. Стоїть непорушно - гуманними чи не гуманними вважають їхні дії світові органи масової інформації, які служать інтересам великих, а отже імперіалістичних держав.
Гасло “імперіалісти всіх країн, єднайтеся” вже лине над світом, щоправда у варіанті закамуфльованому - як гасло об’єднання зусиль у боротьбі з тероризмом. Це гасло говорить про слабість і розгубленість американських, російських, англійських та інших володарів світу перед лицем невідомих безжалісних месників за болі і кривди своїм народам.
Відчайдушні дії повстанців у Нью-Йорку, Лондоні, Москві, можливо, незабаром і в Петербурзі та інших місцях, де сконцентрована імперська енергетика, вже сьогодні у багатьох викликають захоплення, у тому числі і у представників націй-завойовників. Адже серед всіх народів є люди, які гостро відчувають несправедливість. Є вони і серед росіян, американців, англійців та інших...
Масхадов, Басаєв, Арбі Бараєв, Мовсер Бараєв... Ці, за життя легендарні, борці проти імперіалізму та їхні побратими своєю ефективною (та ефектною!) діяльністю популяризують терористичні методи у боротьбі проти метрополій. Не здивуюсь, якщо за рік-два тероризм стане модним, і до терористичних стеж стануть не тільки люди ідейні, але й любителі пригод та гострих вражень, які захопившись мужністю чеченців, палестинців, басків чи ірландців, захочуть бути схожими на них.
Ще недавно у фаворі були зрадники цих народів, які допомагали великим державам в їхній загарбницькій політиці. Немає сумнівів, що “у рейтинговому змаганні” з ними переможуть шляхетні, сміливі та чисті - чи то будуть воїни Аллаха, чи захисники Христової віри, чи ті, хто повернувся до язичницьких першоджерел.
Події у Нью-Йорку у вересні 2001 р. та у жовтневій Москві 2002 року показали наскільки вразливими є світові колоси. Виявляється, достатньо групи рішучих і вмілих, як серед мільйонів громадян ще вчора впевненого народу-переможця починається в буквальному розумінні паніка.
Найбільшою моральною проблемою політики тероризму є жертви серед невинних людей. Щоправда, якщо бути сухо-принциповим, можна стверджувати, що громадянин Росії, який мовчав, коли його армія методично знищувала чеченський народ (200000 жертв за останні 10 років!), не є невинним, що він - співучасник злочину. Те саме можна сказати й про громадян США та Великобританії, які прямо чи опосередковано винні у бомбардуваннях мирного сербського та афганського населення. Мова навіть не про податки, які ці громадяни платили, щоб утримувати імперські армії, які здійснювали геноцид, мова про те, що громадяни виявляли мовчазну згоду, коли їхня армія накривала бомбами дітей, жінок і старших людей в Чечні, Сербії чи Афганістані.
І все-ж-таки... Логіка логікою, але непричетних шкода. Насамперед дітей.
З іншого боку розумієш і логіку чеченських сиріт і вдів, які взяли в руки автомати і обв’язали себе вибухівкою... Якби їхня Вітчизна не палала у вогні війни, хіба б приїхали вони до Москви?
Але їхня Батьківщина - під чоботом солдата Російської Федерації. І сини ображених батьків та вдови чеченських моджахедів приїхали у столицю метрополії. І захопили сотні заручників з вимогою виведення російської армії з Чечні.
Перший акт трагедії почався. Його головними авторами були чеченці.
Виходом із драматичної ситуації, на мою думку, був перехід заручників на бік бойовиків і підтримка їхніх вимог. Прецеденти такого розвитку подій вже мали місце - у Стокгольмі і Будьонівську. Журналісти охрестили такі прецеденти стокгольмським синдромом. Ведучі російських телевізійних новин із тривогою говорили про перші симптоми цього явища у Москві.
І, дійсно, заручники, користуючись мобільними телефонами, слізно прохали своїх рідних публічно підтримати вимоги бойовиків припинити несправедливу війну в Чечні. І родичі заручників - хто зі спонуки, а хто із розуміння - стали на шлях братання з чеченцями. “Дорогі терористи” - саме таку розчулену фразу ми почули від жінки, яка зверталася з проханням зберегти життя своїм рідним та іншим, хто потрапив у біду. Хоч можна було звертатися - “дорогі терористки”, адже серед бойовиків жінки становили велику кількість (за одними даними не менше 18, за іншими - не менше 28).
Але все ж не до чеченок треба було апелювати (ті й без цього прохання відносно гуманно поводилися з полоненими - принаймні, незрівнянно м’якше, ніж у фільтраційних таборах росіяни з полоненими чеченцями). Звертатися слід було до керівників Росії, котрі в черговий раз вирішили знехтувати і, врешті, знехтували життям своїх громадян, віддавши злочинний наказ штурмувати концертний зал, що неминуче мало привести до масових людських жертв.
І привело... Почався другий акт трагедії. Його авторами стали російські спецназів ці.
Запустивши через вентиляційні ходи важкий газ нервово-паралітичного типу (за іншими даними, психотропного) у надмірній концентрації, російські “герої” розстріляли чеченських жінок, коли ті спали в кріслах, або вже перебували у комі...
Відсутність жертв серед спецназівців і велика смертність серед заручників та чеченців засвідчує те, що всі вони загинули одночасно - від однієї тієї ж зброї - важкого газу, який застосували спецназівці.
Може, хтось і здивується безжалісності російського керівництва у ставленні до своїх, але не я, адже не один раз переконувався, що принцип - бий своїх, щоб чужі боялися - у всі віки впроваджувався росіянами у життя.
Коротко оцінити трагедію можна так: терористи людей захопили, а спецназівці убили...
З сумом слухав і дивився новини з Москви про “успішне” завершення операції зі звільнення заручників. Як завжди, Москва не пошкодувала життя своїх громадян і, як завжди, вкрила густою пеленою дезінформації свої дії.
Характерно, що незважаючи на зливу повідомлень (часто несуттєвих), московські телеведучі та офіційні особи ніяк не хотіли сказати головного: скільки ж заручників знищено російським спецназом під час штурму? Навіть тих, кого після “вражаючого успіху” виносили на ношах, вкритих простирадлами, московські ЗМІ у вранішніх новинах 26 жовтня називали не вбитими, а людьми, які перебували у стані шоку.
Брехня, замовчування і жорстокість, жорстокість, замовчування та брехня - ось найповніша оцінка дій Кремля в останні дні жовтня 2002 р.
Перебуваючи у тяжких роздумах про подальшу долю чеченського народу, проти якого зараз, здається, піднявся весь світ, згадав я випадок із життя Антона Кущинського, старшини Армії Української Народної Республіки. Згадуючи службу в російській армії під час Першої світової війни, він розповів і про “свого” генерала Носкова, який вважав, що Російська імперія має досить людського матеріалу для війни і тому ощаджувати його особливого сенсу немає. Одного разу А. Кущинський доповідав генералу про успішну розвідку, під час якої вдалося захопити в полон німецьку сторожову охорону. Раптом Носков обірвав підлеглого на півслові, запитавши: “Какіє Ви імєлі потєрі?”. Коли Кущинський відповів, що вбитих у його сотні нема, а є лише один поранений, то генерал коротко оцінив: “Пустоє Вашє дєло!”
Цей характерний випадок свідчить про ментальність російських генералів: “Нєт жертв, нєт дєла”.
Не дивно, що досягнувши таких значних людських жертв, російські генерали задоволено заявили, що “вважають операцію успішною”.
Виглядає, що російському керівництву потрібні були жертви серед своїх громадян, щоб виправдати політику геноциду в Чечні…
Кремль досягнув свого. Це й було, на мій погляд, головним змістом, кривавих подій у Москві. І тепер справа виправдання драконівської політики геноциду у відношенні до чеченського народу виглядає досить оптимістично.
Справді, неозброєним оком видно, що довірливий світ на віру сприйняв сумнівні версії російських пропагандистів про криваві події в Москві.
Найжахливіше те, що співчуття провідних держав світу і розуміння ними політики геноциду Росії у Чечні викликане насамперед численними жертвами на Дубровці - жертвами московського спецназу.
А те, що “вражаючий успіх” (вислів Тоні Блера) “незапланованого штурму” чомусь не радує прибитих горем рідних жертв рішучого російського спецназу, російське керівництво якось переживе.
Адже на карту була поставлена доля Росії.
А коли мова йде про долю Росії (насправді, імперії!), говорити про долі людей якось не випадає...
Контрольовані Кремлем московські телеканали не наводячи доказів (бо їх не було), як завжди “чесно” доповіли, що причиною штурму були “розстріли заручників, які почали чеченці”. Якби так було насправді, то “чесні російські тележурналісти” напевно показали б закривавлені трупи громадян, “розстріляних чеченськими бандитами”...
За офіційними повідомленнями станом на 27 жовтня, під час штурму загинуло 117 заручників, із них у 116 випадках смерть настала від отруєння газом. Лише у одного були поранення від вогнепальної зброї. Тобто ніяких розстрілів заручників не було. Кремль навмисно ввів в оману своїх громадян та світову спільноту, намагаючись виправдати злочинне рішення президента Росії про штурм, який мусив привести і привів до великих людських жертв.
Дивними, якщо не лицемірними, виглядають слова вибачення Володимира Путіна до родичів тих, кого “не вдалося врятувати”. Це навіть не евфемізм, це свідоме перекручення фактів, відверта неправда. Вибачатися Путіну треба було не за те, що не “вдалося врятувати” заручників, а за те, що російські спецназівці вбили їх. Вбили, не зважаючи на те, що був сенс продовжувати переговори, адже попередні два дні врівноваженого спілкування з терористами дали чудовий результат: близько ста добровільно звільнених чеченцями заручників.
Ще напередодні останньої ночі в житті чеченських відчайдухів та жертв штурму московського спецназу, вразили мене незвичайно красиві, глибокі, широко розчахнуті, з великими віями, очі чеченської красуні-терористики, якій не вдалося приховати своєї краси за чадрою. Вона, видно, не звикла дивитися в телекамеру, і тому відвела очі. Мабуть, до віку не забуду ці прекрасні очі прекрасної чеченської козачки. Як не забуду довгі, елегантно розведені пальці лівої руки вже мертвої чеченки, яка, сидячи в кріслі Театрального центру, стомлено схилила голову на переднє сидіння. Яка прекрасна смерть! Які щасливі люди! Вони досягти того, чого прагнули - загинули за Батьківщину!
Згадую, як один із чеченських бойовиків в інтерв’ю напередодні вічності сказав, що вони, чеченці, “більше хочуть смерті, ніж росіяни - жити”.
Після цієї фрази особливо виразно стає зрозумілим, чому російським окупантам у всі віки важливо було не тільки знищити героїв національно-визвольних рухів, тих, хто не боявся смерті, але й зганьбити, обкидати болотом московської лайки їхні чисті душі, “зробити” їх “наркоманами”, “бандитами”.
І зараз вакханалія брехні і лайки в самому розпалі. Ввімкніть телевізор і ви почуєте:
“Это попытка сорвать возможность взять чеченцам судьбу в свои руки” (вислів В. Путіна). “Как раз их (чеченських бойовиків) и не устраивает стабилизация в Чечне” (вислів В. Путіна). “Аслан Масхадов (Президент Ічкерії. - Ред.) - главарь бандформирований” . “Они (чеченці) преследуют свои корыстные цели”. “Это обычный бандитизм, который хочет терроризировать всю не только всю Россию, но и весь мир” (вислів Д. Рогозіна). “У чеченских боевиков были наркотики… некоторые из них были в состоянии опьянения”. “Это отморозки... бандиты… преступники”.
І вже як цілком “логічні” після цих обвинувачень виглядали заклики “очистить Россию от этой скверны... начать борьбу с тероризмом по всей России”, а потім - не важко спрогнозувати - і в СНД.
Взагалі, глядачі російських телеканалів могли чути тільки офіційні повідомлення, альтернативних думок в ефір не допускали. Коли ж радіо “Московія” та один з інтернет-сайтів процитували вимоги чеченських бойовиків, Кремль заборонив ці мас-медіа позасудовими методами. А ось московському телевізійному каналу НТВ не дозволили трансляцію інтерв’ю Мовсера Бараєва-“Мамлюка” - безпосереднього організатора цієї акції.
Коли ж чеченці пообіцяли не вбивати українців, бо “Чечня з Україною не воює”, російські офіційні особи заспівали гуртом одну й ту ж пісню, яка рефреном линула з екранів телевізорів: “Мы не разделяем людей по национальности. Мы хотим освободить всех заложников”.
Що це, як не втягування України у російсько-чеченське протистояння?
Якби ще на боці чеченців...
“Самая последняя информация… Только что мы получили информацию… Вот информация последнего часа”, - надобридливо повторювали російські телекоментатори. Правдивість інформації вони замінили на “свіжість новин”. Шокувало й те, що всі випуски новин про трагічні події в Москві, принаймні, ще у вечірніх випусках 25 жовтня, закінчувалися радісною рекламою західних товарів.
“Вся тяжесть лягла на плечи Президента России”, - запобігливо лопотіли московські телеведучі після жахливої газової атаки на Дубровці. “Российские политики полностью одобряют действия руководства России”, - продовжували вони крутити свою “патріотичну” шарманку.
Очевидно, що не тільки політики підтримали масові вбивства лояльних громадян Росії та інших держав, адже чи не вся Москва, яка “сльозам не вірить”, мовчки спостерігала, як кілька десятків родичів заручників у відчаї протестували проти війни в Чечні.
Зрозуміло, що московські телеканали лише мимохідь продемонстрували ці “непатріотичні” заклики... Та й то з відповідними коментарями.
Виглядає, що суспільна атмосфера в Росії дозріла до відновлення традиційної для цієї країни диктатури. А поки московська імперська демократія бездумно святкує піррову перемогу - на трупах своїх громадян і чеченських жінок.
Чеченський народ, для якого кожна втрата відчутна, зазнав нових болючих втрат - з життя пішла ціла когорта борців за незалежність на чолі з Мовсером Бараєвим-“Мамлюком”, племінником легендарного Арбі Бараєва (теж вбитого).
Псевдонім Мовсера Бараєва - “Мамлюк” - дає нам деякі уявлення про цього психологію і логіку дій чеченського повстанця (нагадаю: мамлюки - це військова каста, яка у 1250 - 1517 роках правила Єгиптом і Сирією, складалася вона з колишніх рабів, переважно тюрського, балканського і кавказького походження, які творили особисту гвардію правителів Єгипту. Згодом мамлюки захопили владу. Вони обирали султана з-поміж себе, часом він здобував владу силоміць).
Та не вдалося Мовсеру Бараєву стати володарем Москви, яка поневолила його Батьківщину. Але він став володарем душ всіх тих, хто готовий покласти життя за свободу свого народу. Життя своє та тих, хто по-інший бік барикад. І навіть тих, хто непричетний.
Війна продовжується. І продовжуватиметься доти, доки великі держави вестимуть загарбницькі війни. Власне, їхня імперіалістична політика і породжує тероризм, який став методом боротьби поневолених народів.
Підростає нове покоління чеченців...
Чи варто робити з нього покоління терористів?
Чи все ж краще прислухатися до вимог тих, хто вже тихо і щасливо відлетів до Аллаха, - Мовсера Бараєва і його шахідів, - припинити війну у Чечні і визнати її незалежною державою?!
Я - за свободу чеченського народу! А - ви?!
Роман КОВАЛЬ, письменник
БАЗАР
Перепоховання Героїв
1920 р.
Українська держава впала. Її поділено між Польщею і Росією. Залишки українського війська інтерновано на території польської держави. В окупованій більшовицькою Росією східній Україні лютує жахливий терор - у селян забирають збіжжя, непокірних відправляють у тюрми, а за найменший опір розстрілюють. Та попри це, Східна Україна бореться.
1921 р.
Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра приймає рішення спрямувати до Східної України добровольців - козаків і старшин Армії УНР, інтернованих за "дружніми польськими дротами". Селянство Східної України чекає на прихід українського війська, яке б очолило повстання. В жовтні - листопаді, коли сприятливий для повстання момент вже було втрачено, три військові групи переходять польсько-совєтський кордон. Останньою переходить найчисельнііша - Волинська - група - під безпосереднім командуванням генерала-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника. Перебуваючи у безперервних боях, група посувається на Київ. Та, отримавши поразку в Коростені, Тютюнник повертає у бік польського кордону. Перевтомлена від постійних боїв та маршів Волинська група в ніч на 17 листопада зупинилась на відпочинок у с. Малі Миньки (нині Народицький район на Житомирщині). Опівдні село оточила бригада Григорія Котовського. В неймовірно жорстокому бою загинула третина групи, а понад 500 козаків і старшин потрапило до російського полону. Більшу частину полонених - 360 - було розстріляно в м. Базар. Тих, хто загинув у бою, позакопували у різних місцях у районі сіл Малі Миньки та Звіздаль.
1941 р.
Совєтська влада залишає Житомирщину. В Базарі та інших місцях поховань насипаються могили, ставляться хрести. В с. Малі Миньки староста зібрав комсомольців і наказав насипати могилу полеглим воїнам, яких було закопано на кладовищі біля дубів.
1944 р.
На Житомирщину повертається російсько-совєтський окупант. Хрести зрубуються,
могили зрівнюють із землею.
1950-ті роки (друга половина)
"Хрущовська відлига". В село з ув'язнення повертається колишній староста села Звіздаль Литвиненко. Він ставить дубового хреста на могилі полеглих, що знаходиться на відстані 1,5 км на північний схід від с. Звіздаль.
1962 р.
Дорогою повз братську могилу біля с. Звіздаль підводою їде голова колгоспу Павленко. Павленко говорить їздовому: "Йди до могили і зрубай хреста". "Рубати хреста я не буду", - відповідає їздовий. Тоді Павленко злазить із воза, бере сокиру і зрубує хреста.
1992 р.
В Базарі навколо відновлених могил поставлено чавунну огорожу. Йде пошук могил полеглих в районі сіл Малі Миньки та Звіздаль. Пошук ускладнюється тим, що ці села безлюдні - радіація.
В пошуках могил веде активну участь мешканець с. Базар Павло Єсипчук. В його супроводі приїжджаємо в с. Рудня-Базарська, що в 4 км від Базару. Павло веде нас на подвір'я Петра Близнюка, що разом з дружиною переїхав з Миньок у Рудню. Розпитуємо їх про могилу, що на кладовищі в с. Малі Миньки.
Петро говорить: "Ось вона (показує на дружину) була комсомолкою. Староста зібрав комсомольців і вони в 41-му насипали ту могилу. А в 44-му розрівнювали. Ото вона насипала, а потім розкидала".
Дружина підтвердила, та на кладовище в Миньки їхати відмовилася. Поїхав Петро.
Вже на місці він впевнено веде до дубів і показує на місце, де колись була насипана могила. Бачимо невелику ямку - хтось брав пісок, кілька старих вінків та інше цвинтарне сміття...
Пізніше, вже у вересні, їду з Павлом Єсипчуком у с. Звіздаль. Павло говорить: село виселене, залишилась одна сім'я Конопліїїв. Анатолій Коноплій знає, де знаходиться могила.
Знайомимося з Анатолієм, 1946 року народження, і його батьками. Анатолій сідає до нас у машину і ми лісом їдемо до могили.
- Тепер тут ліс, - розповідає Анатолій, - а коли я малим пас свиней, тут було поле. Ліс посадили в 1952 році.
Анатолій згадує, що чув від старших, зокрема про бій одного козака проти двох котовців на околиці Звіздаля. Селяни спостерігали з вікон, як він, зажурено схиливши голову, вів коня. Раптом побачив, що на нього несуться з оголеними шаблями котовці. Стрепенувся козак, вихопив шаблюку, зарубав обох і поскакав далі...
Показав нам Анатолій і хату, де під підлогою комори сховався один козак (комора була на палях і її підлогу від землі відділяло півметра). Таким чином він врятувався. Розповів Анатолій, що один селянин зі Звіздаля відвіз пораненого козака до діда, який проживав чи то в лісі, чи на пасіці. Під час обшуку дідової хати котовці знайшли пораненого, якого тут же і застрелили. Діду також загрожувала смерть і він, щоб уберегти себе, виказав того, хто привіз до нього пораненого козака. Котовці поїхали до того селянина і прямо у хаті застрелили його.
Розповів Анатолій Коноплій і про іншого козака, який заховався в сіні на горищі однієї з хат. Господарями були місцеві жиди. Ранком господиня-жидівка вийшла доїти корову і козак на свою біду попрохав її дати щось поїсти, виказавши таким чином себе. Невдовзі на подвір'ї з'явились котовці і прямо у сіні застрелили козака...
Так, розмовляючи, добираємося до місця.
Зупиняємося.
Могила має бути на підвищенні, яке тягнеться перпендикулярно дорозі на віддалі 150 м від нас.
Шукаємо залишок зрубаного хреста.
- А може, хрест ще й лежить, - говорить Анатолій.
Ходимо лісом, шукаємо могилу, але ніяких її ознак не знаходимо. Анатолій вже втратив надію і відходить у село.
День закінчується. Треба й нам вибиратись із лісу.
Наступного дня знову виїжджаємо на пошуки. Раптом чую вигук Павла: "Знайшов!"
Йду до нього. Павло тримає в руках трухлявий шматок дерева завдовжки 60 см. Він витягнув його із землі.
Та на цьому місці - жодних ознак могили - земля рівна, навкруги - сосни.
- Це могила, - говорить Павло, - бо звідки взятись тут цьому залишку дерева?
Потім приносить заступ і починає копати.
Вже вирив яму з метр глибиною, а нічого нема.
Починаємо сумніватись.
Та ось заступ об щось стукнув.
Павло відкидає пісок і витягає велику кістку.
- Це з руки, - говорить він.
Все. Це могила. Знайшли.
Павло кладе назад кістку. Засипаємо яму.
1999 р.
Об'єднання бувших українських вояків у Великобританії (голова д-р Святомир Фортун) виступило з ініціативою спорудження пам'ятника розстріляним козакам і старшинам Армії УНР в м. Базар. Приблизно навесні того ж року мене було викликано до Києва, де на квартирі полковника Василя Кука відбулася зустріч зі С. Фостуном. Мені було запропоновано взяти на себе безпосереднє керівництво над спорудженням пам'ятника українським героям.
Повернувшись до Житомира, я звернувся до архітектора Олександра Бориса. Він погодився. Невдовзі його проект було затверджено. Тим часом Об'єднання бувших українських вояків у Великобританії (ОбВУ) звернулося із пропозицією підтримати їхню ініціативу до інших громадських та релігійних організацій. Погодились внести кошти і стати співфундаторами пам'ятника ще дві організації: Автокефальна церква у Великобританії та Фундація ім. Симона Петлюри.
2000 р.
26 серпня відбулося урочисте відкриття пам'ятника. Крім інших, в урочистостях взяла делегація ОбВУ на чолі зі Святомиром Фостуном, який посадив дуба навпроти великої могили. А я посадив дуба коло меншої могили.
На могилу (Миньки - Звіздаль) додатково накладається грунт та покривається дерном. Встановлюються гранітні хрести - ідентичні тим, що на меморіалі в Базарі.
2001 р.
В серпні з нагоди відзначення 10-ліття незалежності в Базарі знову побувала делегація Об'єднання бувших українських вояків. Частина делегації відвідала й могили полеглих у бою коло сіл Малі Миньки та Звіздаль. Невдовзі, вже з Великобританії я отримав від С. Фортуна листа, в якому він запропонував перепоховати останки воїнів УНР з тих могил до меморіалу в м. Базар.
2002 р.
Після певних вагань, викликаних небажанням порушувати спокій покійних, оргкомітет таки прийняв рішення провести перепоховання останків зі знайдених могил до могил їхніх товаришів у Базарі. Таке рішення було викликане тим, що могили знаходяться в радіоактивній зоні, дороги заростають і через якийсь час туди неможливо буде дістатись.
Архітектор із Житомира О. Борис пропонує свій проект могили для останків вояків Армії УНР. Проект затверджено.
В липні - серпні насипається висока пірамідальна могила зі склепом всередині. На могилі встановлюється масивний гранітний хрест (3,5 м). Поруч - гранітна плита. На ній вибито: "Вічна слава і пам'ять воїнам Армії УНР - учасникам Другого Зимового походу, полеглим у бою 1921 р.".
Фундаторами цієї могили стали Об'єднання бувших українських вояків у Великобританії, Українська громада м. Карлай та Українська автокефальна православна церква.
Одержавши нарешті (аж наприкінці вересня) від Житомирської обласної державної адміністрації дозвіл на перепоховання, приступаємо до завершальних робіт.
Розкопували могили з 4 по 6 жовтня. Почали з могили, що на кладовищі у с. Малі Миньки. На жаль, слідів братського поховання ми не знайшли. Віднайшли поховання, яким понад 100 років. Виявилось, що це старовинний цвинтар, про який вже не пам'ятають. Копати далі не було сенсу.
5 жовтня відновили цю символічну могилу - хай нагадує, що десь тут, біля дубів, поховано 23-х учасників Другого Зимового походу Армії УНР.
Потім поїхали до могили, що в лісі за Звіздалем. Згідно з інформацією, яку дав Анатолій, там було поховано 17 козаків. Хоча одна, 90-літня жінка стверджувала, що в могилі спочиває понад 40 козаків.
6 жовтня під вечір робота була закінчена. З ями, довжиною 6 м., шириною 2,20 м та глибиною півтора метри вийнято 46 останків полеглих. Багато черепів було порубані шаблями, в кістках застрягли кулі.
Останки наших героїв у мішках були відвезені в церкву УПЦ КП в с. Рудня-Базарська до отця Руслана і розкладено у 4 домовини.
11 жовтня відбулося перепоховання.
О 13.00 год. у церкві с. Рудня владика Ізяслав і священики почали службу Божу.
О 14.00 год., вкриті китайкою труни, встановлюються на машину з відкритими бортами. Процесія (священики, гості з Англії, члени київського "Меморіалу" та Спілки офіцерів України) повільно рухається до Базару.
О 14.40 год. біля сільської ради Базару машину зустрічає військовий духовий оркестр і відділ військових із Житомира, представники влади, Братство УПА Волинського краю на чолі з Мелетієм Семенюком...
Оркестр грає сумні мелодії. Колона рушає до могил.
О 15.00 год. біля пам'ятника героям Базару розпочався скорботний мітинг.
Після короткої панахиди, домовини з останками 46 безіменних учасників Другого Зимового походу Армії УНР беруть на плечі і несуть до склепу, вмурованого у насипану могилу, яка стала водночас і символічною могилою для всіх козаків і старшин, які полягли у боях під час Другого Зимового походу.
Шеренга автоматників віддає військові почесті - салют. Грає духовий оркестр. Відділ військових парадним кроком марширує асфальтовою доріжкою. Попереду з шаблею - командир.
Робітники замуровують і засипають склеп.
Спіть спокійно, друзі.
Знайте, що ваш неспокій перейшов до наших сердець.
Сергій БАБИЧ,
колишній політв'язень російських тюрем
м. Житомир
Свято українського слова
31 жовтня 2002 р. у Києві відбулася презентація книги Рената Польового "Кубанська Україна". Її організаторами виступили Історичний клуб "Холодний Яр", Київський міський будинок вчителя, видавництво "Діокор" та Молодіжний націоналістичний конгрес. Слід зазначити, що попри широке оповіщення, високі наші політики, які чи не в кожній промові патетично віщають про соборність українських земель, на презентацію не з'явились. Зате прийшли друзі-митці: кобзарі-бандуристи Тарас Силенно, Тарас Компаніченко, Ярослав Чорногуз, гурт "Троянь", славний хор "Гомін" (художній керівник Леопольд Ященко). І не дивно, адже Ренату Петровичу виповнилося у жовтні 75 років.
У цей вечір відбувся дебют вихованців голови Національної спілки кобзарів України, професора Володимира Єсипка - дуету бандуристів Олега Гусара і Оксани Захарової, які заспівали пісню на слова Степана Руданського "Ти не моя". Слід сказати, що дебют був успішний і сотні людей щиро вітали молодих бандуристів.
Серед промовців були упорядник і редактор книги "Кубанська Україна", письменник Роман Коваль; кубанський козак, к. і. н. Євген Петренко, автор передмови до презентованого видання; літературний редактор Віктор Радіонов, київський історик і публіцист Віктор Рог, а також проректор Тернопільського державного університету ім. Івана Пулюя, професор Тимофій Рибак.
Слід зазначити, що інформаційним спонсором презентації виступила Національна радіокомпанія України, завдяки чому конференц-зал колишньої Центральної Ради не зміг умістити всіх бажаючих.
Люди виходили з Будинку вчителя радісні й наснажені, заряджені енергетикою української пісні та мудрим словом творців української культури.
Вже немає сумніву, що книга Рената Польового "Кубанська Україна" матиме щасливу читацьку долю.
Прес-служба Історичного клубу "Холодний Яр"
Великий українець Ренат Польовий переступив поріг 75 років.
Сумний і поважний ювілей.
Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація", вітаючи Рената Петровича, бажають, щоб список його добрих справ, які він все життя творив для нашої Батьківщини, розширювався й далі. Хоч і багато вершин він здолав за своє життя, просимо не зупинятися та йти до нових, а ми, коли буде потреба, підтримаємо!
З роси і води, дорогий батьку-отамане!
Свято УПА в Севастополі
З ініціативи севастопольської "Просвіти" в Українському культурно-інформаційному центрі м. Севастополя відбулася свято відзначення 60-ї річниці УПА і 10-ліття Українського козацтва.
На сцені - червона калина, ікона Божої матері і три прапори - державний, червоно-чорний і козацький. Стоять діти з портретами гетьманів України.
Лунає Державний гімн України і свято починається. Ведучі розповідають про визначні вчинки українських гетьманів, проголошуючи їм славу.
- Слава! Слава! - відповідають українці Севастополя.
Звучить гімн "Зродились ми великої години". На сцену виходять діти з портретами провідників ОУН-УПА. Ведучі розповідають про створення і боротьбу Української повстанської армії, біографії провідників, проголошуючи славу Євгену Коновальцю, Степану Бандері, Роману Шухевичу...
По залу знову котиться багатоголосе "Слава!".
Дехто з присутніх потім зізнавався мені, що про ті чи інші події почув вперше у житті.
У святкуванні взяли участь представники різних українських партій, зокрема і ДСУ, Всеукраїнського братства ОУН-УПА м. Севастополя, гості, спонсори, ансамбль ВМС України, українські народні колективи Севастополя і Дніпропетровська. Місцева ж влада, незважаючи на запрошення, проігнорувала свято. А директор Українського культурно-інформаційного центру, хоч і надав приміщення, вже наступного дня звітував начальству про свою лояльність, мовляв, ні він сам, ні жоден колектив УКІЦ участі у "іх празднікє" не брали.
Ось такі люди керують Українським культурно-інформаційним центром у м. Севастополі.
Та головне, що українці Севастополя піднялися на дусі і розходилися під великим враженням незабутнього свята.
Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
З приводу події, якої не було
6 жовтня невідомий нам, але напевно дуже активний пан Роман Козак поширив через засоби масової інформації заяву про нібито створення об'єднання "Правий блок України". Серед партій, які буцімто утворили цей блок називається й славне Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України".
Змушені слідом за іншими організаціями (ОУН, КУН) заявити, що Всеукраїнське політичне об'єднання ДСУ не ухвалювало жодного рішення з приводу створення "Правового блоку України" і, зрозуміло, до його "могутніх лав" не входило та велемудрого керівництва ПБУ не обирало.
Дивуємося журналістам, які, не перевіривши, поширили цю занадто оптимістичну інформацію.
Пану ж Козаку бажаємо до козацької спритності ще й гетьманської мудрості, а також сповнення всіх його благородних замірів.
Провід ДСУ
Сумний листопад
У листопаді виповнюється чергова річниця братовбивчого бою під Мотовилівкою, що неподалік Києва, між військами Симона Петлюри та Павла Скоропадськими. "Про цю нашу поспільну різанину, - зазначав видатний український бандурист Василь Ємець, - залишився в навч на майбутнє цінний вірш п. Костя Вагилевича".
Ось наш правдивий листопад!
Замість Ляхів у Львові прати,
Прав з кулемета брата брат.
І Мотовилівка-злодійка
Найкраще наше зжерла військо.
Сімсот упало Сердюків!
Повстанців теж не менше впало!
Ляхи забрали княжий Львів,
Москвини - Київ. Все пропало!
Лишилась тільки слава гола,
Отак незгода нас змолола...
Слід сказати, що досі нерозумні голови оспівують цей бій, який призвів, врешті, до падіння Української Держави, до окупації України червоною Росією, війська яких на спинах збільшовичених українських повстанців увірвалися на територію розтерзаної України.
Істина ж проста: після падіння Української Держави, яку очолював Павло Скоропадський, Директорія, хоч і проголосила Українську Народну Республіку, але не змогла забезпечити її повновладдя на більшості української території.
Роман КОВАЛЬ
Сонце і дощ Голландії
Нещодавно я відвідав королівство Нідерланди.
Красота цієї землі квітів, каналів, дивовижної архітектури міст, які часто сприймалися як своєрідний суцільний музей, прекрасні автостради і левади, на яких пасуться стада корів й овець, - результат величезної, добре продуманої праці талановитого народу. І все це багатство голландський народ використовує для свого блага.
Щоправда, шокувала велика кількість вихідців з Африки та Азії, і як наслідок цього - чимала частина дітей зі змішаних шлюбів. Таке не сприймається. Моторошно стає, коли бачиш на вулиці білявку, яка тримає на руках негреня - свою дитину. Дуже багато мусульман, а буде ще більше - адже їхні родини багатодітні.
Етнорелігійні проблеми невдовзі можуть зірвати цю країну спокою та благополуччя - так, принаймні, не один раз мені казали корінні голландці. Та, складається враження, що високий добробут аж ніяк не мобілізує голландців на активну протидію процесам асиміляції корінного населення чужинцями-"афроазіатами". Посмішки, здається, не сходять із обличчя голландців. Я практично не бачив похмурих, озлоблених облич...
Про Україну пересічні громадяни в Голландії знають небагато, та й то скромні знання ці пов'язані з негативними подіями, які у нас відбуваються чи відбулися: Чорнобиль, трагедія під Львовом, над Чорним морем, в Донбасі тощо. Що цікаво, нинішню владу в Україні, зокрема, Леоніда Кучму оцінюють вкрай негативно... Кілька разів мене з легенькою іронією запитували, чому в Україні такі маленькі зарплати і такі "смішні" пенсії?
До речі, за півтора місяці перебування у Голландії жодного разу не почув високих слів про патріотизм, мораль, "гаранта конституції" тощо. Справді, навіщо їм "гарант", коли у королівстві права гарантують закони?
Взагалі, наші проблеми з ситої Європи видно так чітко, що часом стає моторошно...
Наприкінці вересня надійшов важливий для мене день - день відвідання могили великого українця, Провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця. Я зателефонував у Бельгію, до ветерана ОУН Омеляна Коваля. Пан Омелян дав мені необхідні поради, як розшукати могилу...
І от недільного ранку я і мої рідні вже біля старовинного цвинтаря Кронсвейк. У розмові з адміністратором вияснилося, що до цієї могили часто йдуть люди. Він нам дав план цвинтаря, щоб ми безпомильно знайшли могилу. І вже недалеко від центрального входу побачили козацький хрест і чорну гранітну плиту. Там вже стояв букет свіжих квітів від якоїсь української душі...
Помолившись, й ми поклали квіти - від себе та від друзів із Буковини... Тихо шелестіли старі дерева...
Перед тим, як йти, я, як старий солдат, віддав честь Провіднику по-воєнному. А онук вийшов поперед мене і запитав: "Діду, ти що плачеш?"
- Ні, Дмитрику, ти ж знаєш, що козаки не плачуть, - це краплі з дерев.
Над Роттердамом справді йшов дощ...
Манолій КРИСЬКО, ДСУ
Роттердам - Чернівці
Ананій Волинець у столиці і на Батьківщині
У Києві 4 жовтня та у Вінниці 14 жовтня відбулися презентації книги "Трагедія отамана Волинця". Серед організаторів презентацій: Історичний клуб "Холодний Яр", Київський міський будинок вчителя, Молодіжний націоналістичний конгрес, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Вінницький обласний комітет УНА, Благодійний фонд Володимира Продивуса "Примирення", Центральна міська бібліотека м. Вінниці ім. К. Тімірязєва.
Виступили автори книги - Роман Коваль та Костянтин Завальнюк, члени Історичного клубу "Холодний Яр", історики Віктор Рог, Тарас Беднарчик, краєзнавець Володимир Вовкодав, письменник Анатолій Сопільник, журналістка Людмила Щербакова, а також Голова Вінницького комітету УНА Микола Мельник і представниця Фонду "Примирення" Антоніна Мніх.
Висловлюємо подяку Роману Джуринському, який взяв на себе головні організаційні турботи під час презентації у Вінниці.
У Києві чарівні струни своєї бандури торкав кобзар Віктор Лісовол, у Вінниці співала бандуристка Алла Тимощенко.
Прагнення справедливості - одна з головних підвалин української національної ментальності, тому й відновлення справедливості у відношенні до тих, хто голову свою склав у боротьбі за свободу нашої Батьківщини, є головним обов'язком нашого покоління.
Народ, який шанує пам'ять тих, хто вибрав "найсолодшу смерть" - смерть за Вітчизну, має право на вічність. Віримо, що "найсолодша смерть" стане мрією і сенсом життя багатьох українців. Бо "одне святе є в світі - кров людей хоробрих" (Юрій Липа). І в кожного з нас є шанс зробити свою кров святою...
Історичний клуб "Холодний Яр"
Приклад для наслідування
Ґрунтовно вивчивши книгу Романа Коваля, Віктора Рога та Павла Стегнія "Рейд у вічність" про завершальні акорди Другого Зимового походу Української повстанської армії під проводом Юрка Тютюнника, дійшов висновку, що вона є своєрідною енциклопедією воюючої України в мініатюрі та соціологічним дослідженням складу Українського війська 1917 - 1921 років. В ній є все: перелік імен та прізвищ, їхніх професій, освітнього рівня та соціального становища, а також населених пунктів, де вони народилися, й перелік підрозділів, де вони служили, і таборів, в яких були інтерновані. За стислими рядками біографій козаків та старшин Другого Зимового походу сучасник може довідатися якою була Україна тоді... Цікаво, що в єдиній лаві українського війська з вірою у перемогу над лютим московським ворогом йшли козаки Київщини, Поділля, Харківщини, Одещини, Волині, Сумщини, Херсонської і Чернігівської губерній, Черкащини, Буковини, Полтавщини, Галичини, Катеринославщини, Кубані, Бессарабії, вихідці з окремих російських губерній та західноєвропейських країн.
80 років долі козаків і старшин Армії УНР лишались невідомими для їхніх рідних - хоча їхні прізвища не один раз друкувалися в еміграційній українській пресі, а з середини 1990-х років - і в Україні. Але слід зауважити, що значна частина опублікованих прізвищ дійшла до читача тоді у дещо видозміненому, а то й до невпізнання спотвореному вигляді. Автори книги "Рейд у вічність" створили найточніший мартиролог, відтворивши до того ж короткі біографії тих, хто хоробро зустрів смерть від більшовицької кулі в м. Базар на Волині.
Я вирішив продовжити працю авторів "Рейду у вічність", тим більше, що оприлюднені в книзі біографічні анкети козаків і старшин дали шанс віднайти їхніх родичів і передати їм вістку про долю їхніх дідів, батьків та дядьків.
Спочатку я виписав з книги 28 анкет вихідців з території сучасної Вінницької області та надіслав листи-звернення до ймовірних родичів або голів сільрад.
І сталося диво!
Віднайшлись родичі та односельчани, які зберегли пам'ять про, здавалось, давно забутих воїнів Української Народної Республіки. Так, із с. Букатинки відгукнулась Зінаїда Василівна Слідевська (1939 р. нар.), племінниця козака комендантської сотні штабу 4-ї Київської дивізії Дениса Власовича Гричковського, уродженця с. Букатинки Ямпільського повіту Подільської губернії (у списку розстріляних у м. Базар значився під № 325). Ось що вона написала мені: "Знаю про те, що розповідала моя матір - сестра Дениса. Сім'я, в якій він народився, жила дуже бідно. У батька їх було шестеро дітей. Денис був другим. Було три брати і три сестри. Батько працював ковалем. Денис зі старшим братом Степаном помагали йому поратися у кузні. Коли дядька Дениса забрали в Армію, на його місце став менший брат Фотій. Під час служби в Армії від нього прийшов тільки один лист. Після цього зв'язок з ним обірвався і більше ніхто про нього нічого не чув... Звичайно, після Вашого листа я б хотіла відвідати дядькову могилу, але немає ні змоги, ні коштів на дорогу. Я дуже Вам вдячна за листа, в якому Ви мене сповістили, що Гричковський Денис загинув героєм України".
З с. Ґонтівка (колись Серби Могилівського повіту Подільської губернії) відгукнулась Ганна Василівна (1928 р. нар.), племінниця уродженця цього села - хорунжого 4-ї Київської дивізії Івана Діонісійовича Петренка (у списку розстріляних у м. Базар значився під № 3). Вона пише: "Моя мама, Ясінська (Петренко) Ганна Діонісійовна, - рідна сетра Івана Діонісійовича. Вона давно померла, але я пам'ятаю, як вона переживала за брата, що він пішов із дому і не дав про себе вістки... Якщо можете, матеріали про нього надішліть до Ґонтівської школи. Так, як я, і всі земляки нічого про козака-односельця не знаємо".
З с. Бригидівки озвався Іван Кирилович Миронюк, двоюрідний онук козака 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Володимира Михайловича Силецького, до речі, дворянина з походження (у списку розстріляних у м. Базар значився під № 311). Ось що він пише: "Я получив від Вас вісточку про рідного брата мого дідуся... Хотів би знати про його дії все подробно, як воно було".
Директор Народного музею с. Червоне Кіровоградської області (колись с. Темне Гайсинського повіту Подільської губернії) Борис Савченко розповів про родину уродженця цього села козака 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Мусія Миколайовича Гловинського (у списку розстріляних у м. Базар значився під № 177): "Мусій пішов із військовими формуваннями, які в той час проходили через село. Довгий час звістки про нього не було, а тоді дійшли чутки, що він загинув. Мати з цього горя скоро померла. Батько одружився вдруге... а в 1934 р. помер і похований в селі Червоному. В його хаті поселилися інші люди, а в 1965 р. хату було знесено. Брат Яник був застрелений у селі під час подій громадянської війни в 1920 р.", а сестри Ганна, Раїна, Явдоха, Марина роз'їхались з села.
Голова сільської ради с. Гальжбіївка Володимир Уманець надіслав офіційне повідомлення, що про Петра Леонтійовича Мельника (козак-санітар 4-ї Київської дивізії; у списку розстріляних у м. Базар значився під № 319) пам'ятають нащадки його брата Севастьяна: "Служив у військах Петлюри, але про його долю ніхто не знав". Ще жива 102-річна дружина Севастьяна - Марфа Мельник, що напевно знала Петра, але за старістю років не змогла нічого повідомити.
У с. Сапіжанка віднайшлися родичі козака 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії Степана Яковича Наавгуста (у списку розстріляних у м. Базар значився під № 262)... Вірогідні родичі Петра Гирича (№ 273) живуть у Вінниці.
Простір для подальших пошуків родин козаків і старшин Армії УНР Другого Зимового походу чималий: в анкетах ще 180 воїнів містяться чіткі вказівки на села, звідки вони походять. Рідних вихідців із міст і містечок віднайти значно важче: це можливо лише завдяки щасливому збігові обставин. В нагоді можуть стати статистичні збірники адміністративного поділу, назв і перейменувань населених пунктів УССР, видані на початку 1950-х років та видання "Історія міст і сіл УРСР".
Дивна доля України виявилась в історії сіл, звідки походять герої, - їх перейменовували, "укрупнювали", перерозподіляли між областями. Рідне село Григорія Липовського (№ 233) Северинівка опинилося у складі молдовської частини Придністров'я, а сліди села Михайла Гінькова (№64) Імганівки Могилівського повіту та села Олекси Грицишина (282) Ятрівки Ямпільського повіту взагалі не вдалося відшукати. Ось і виходить, що від забуття ці села врятували козаки, які гідно зустріли смерть у далекому і холодному містечку Базар...
Наш обов'язок - дати шанс кожному козаку Зимового походу знову повернутись до рідних країв, до шкіл і музеїв та передати їхній заповіт, що від їх імені проголосив козак Степан Щербак: "Від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Коли ви нас поб'єте, то знайте, що за нас помститься весь український народ, а коли до українських козаків дійде вість про вашу ганебну роботу, то за нашу кров вони будуть нищити все, що тільки має малий зв'язок із вами, каторжанами".
Згадка про героїв Базару і досі бентежить.
І не дає спокою.
Ми зобов'язані гідно вшанувати героїв українського народу. І вони повернуться до нас, у нашу свідомість.
І їхнє "пришестя стане нам нагородою за працю".
Краєзнавці, де ви? Відгукніться.
Тарас БЕДНАРЧИК,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Вінниця
Великої сили звинувачувальний документ
"Рейд у вічність" я прочитав, не пропускаючи жодного рядка, жодної літери. Бо за кожним рядком загублене життя. Книга "Рейд у вічність" - великої сили звинувачувальний документ.
Анатолій ЯКИМЕНКО
м. Ялта
Пам'яті Василя Галаси-"Орлана"
Василь Галаса народився 12 листопада 1920 р. в с. Білокриниця Підгаєцького повіту Тернопільського воєводства. На початку 1937 р. він вступає до лав Юнацтва ОУН. Вже через кілька місяців стає районним провідником Бережанського юнацтва ОУН.
У травні 1939 р. польська поліція арештовує Василя, запідозривши його у приналежності до ОУН, яка польською владою трактувалася як терористична організація. Та розбиття Польщі німцями і Совєтським Союзом у вересні 1939 р. розкрило в'язниці. Політичні в'язні вийшли на волю. Вийшов на волю і Василь Галаса. Та недовго насолоджувався він можливістю праці для України. НКВД, захопивши архіви польської поліції, почала виловлювати українських націоналістів, які стояли на обліку польських спецслужб. Був заарештований і Василь Галаса. У Бережанській тюрмі він перебував до червня 1940 року.
Звільнившись з ув'язнення, Галаса переходить на нелегальне становище. Під час німецької окупації працював у пропагандистській референтурі Тернопільського обласного проводу ОУН, був учасником вищих ідеологічно-політичних курсів. На початку 1942 р. його призначають провідником ОУН Тернопільської округи, у липні того ж року - Чортківської, а на початку 1943 р. - Бережанської округи. Влітку 1943 р. він - провідник Перемишльської області, де на початку 1944 р. разом з Яковом Чорнієм організував перші відділи УПА. В лютому 1945 р. Василь Галаса стає керівником пропагандистської референтури та членом Проводу ОУН на Західних окраїнних українських землях (Закерзоння). Був заступником Провідника проводу ОУН на цих землях Ярослава Старуха-"Стяга". В липні 1948 р. Роман Шухевич призначає Василя Галасу Провідником на Північно-Західних українських землях. Окрім організації збройного підпілля, Василь Галаса налагоджує видання двох журналів - "За волю нації" та "Молодий революціонер". У 1950 р. його призначають членом Проводу ОУН та кооптують у члени Української головної визвольної ради.
11 липня 1953 року провокатори КҐБ підступно захоплюють Василя Галасу у полон. У 1958 р. його засуджують до 10 років ув'язнення. У 1960 р. під час т. зв. хрущовської відлиги з метою пропаганди "нового демократичного" курсу комуністичної партії та уряду СССР Василя Галасу, як і багатьох політичних в'язнів, "звільняють" під нагляд КҐБ.
Після проголошення незалежності України Василь Галаса знову розгорнув широку національно-виховну діяльність серед молоді. Особливо цінними були його виступи в школах та військових ліцеях. Часто виступав він і на вечорах пам'яті героїв Визвольних змагань, організованих Історичним клубом "Холодний Яр", діяльність якого схвалював і підтримував. Брав він участь і в усіх заходах Київського крайового братства ОУН-УПА, членом якого був. Опублікував низку статей в українській і польській пресі.
Відійшов у вічність друг "Орлан" неждано, у розпалі своєї діяльності, дуже потрібної для України.
Вічна пам'ять!
Історичний клуб "Холодний Яр",
Всеукраїнське політичне об'єднання
"Державна самостійність України",
Молодіжний націоналістичний конгрес,
редакція газети "Незборима нація" |
