 Розділ з майбутньої книги “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті” Це фрагмент із більшого нарису Лева Шанковського, який пояснює одну з причин, чому українці програли війну полякам у 1919 році. Це спогад-роздум про зневажливе упередження офіцерів-українців старої австрійської військової школи до дітей і жінок як до вояків і воячок. Таке ставлення зупиняло юнацтво і жіноцтво в їхньому прагненні до активнішої вояцької служби Україні. А от поляки змогли сформувати народну армію – за найактивнішою участю дітей, юнаків, юначок і жінок.
Спогад ще й тим цінний, що фіксує переживання 15-літнього юнака – добровольця Стрийської пластової сотні. Цей розділ буде корисний для офіцерів ЗСУ в час страшної війни, коли вирішується доля нашого народу.
***
На тлі важкої служби малолітніх військових добровольців-пластунів у Стрию насувається питання, чому вони не пішли на фронт до Львова чи під Хирів, як на фронт ішли “малолітні польські добровольці”, юнаки й дівчата, що їх пізніше названо “вірлятами” (“orleta”), які були дуже активні як бойовики чи розвідники на фронті.
Вояк Пробойової (штурмової. – Ред.) сотні УСС під Львовом, майбутній в’язень польських тюрем за приналежність до УВО Франьо Штик був у Львові 22 листопада [1918 р.], коли польські війська займали Львів. Він згадує: вулицями проходили відділи війська... маса старшин... бачив і жінок-фронтовичок, і хлопчиків – 13 – 14-літніх фронтовиків. Бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батареї, стежі уланів, переходили діти з крісами. Я побачив не військо, а народ і тоді тільки зрозумів, що значить “народ під зброєю”. То не були жарти, проти нас не стояло військо, але народ. Це дуже вдала характеристика тодішнього стану.
Нічого подібного не було по українській стороні.
У ході боїв проти польських повстанців стан українських військ у Львові зменшився був до 648 українських вояків. Слабо поінформований про ситуацію у Львові край майже не реагував зовсім на події у Львові і не присилав йому потрібної допомоги. Маси старшини не було, бо пацифістська ментальність галицького українського населення стояла на перешкоді вишколові професійного українського старшинства в австрійській армії і перед війною; активних старшин-українців в австрійській армії не було більше одної сотні.
Начальний комендант українських військ у Львові, один із небагатьох професійних старшин-українців австрійської армії полк. Гнат Стефанів відмовлявся використати запал українського юнацтва й жіноцтва і не дозволив українським юнакам і дівчатам “пхатися” до війська, а ще й брати участь у війні. На його думку, що покривалася з думкою инших професійних старшин, тільки професійні вояки могли брати участь у війні, а не “дітваки” чи “баби”. До речі, погляди такі були поширені серед професійних старшин монархічних армій, які відкидали принципи революційної чи всенародної боротьби, допускаючи до неї тільки професійні армії.
Польськими військами у Львові командували головно польські леґіонери, які мали зрозуміння до революційних методів боротьби, веденої “народом під зброєю”. Ці ідеї польські леґіонери винесли зі своїх стрілецьких організацій під проводом майбутнього польського маршала Йосифа Пілсудського. Ці організації перед Першою світовою війною існували в Галичині.
Стрийська пластунська сотня мала свій власний досвід у зустрічі з професійно-військовою ментальністю високих старшин стрийської залоги. На вістку про бої у Львові та Перемишлі і про значну участь у львівських боях польських “вірлят” пластунська сотня стала в повному складі до звіту до полк. УСС Гриця Коссака, який саме повернувся зі Львова, де безуспішно впродовж кількох днів очолював українське військо в боротьбі проти польських повстанців, і прохала його про висилку сотні до Львова в розпорядження Начальної команди Українських військ у Львові (така була офіційна назва, згодом назву цю змінено на “Начальну команду Галицької армії (НКГА)”. У відповіді на наше прохання ми багато почули від полк. Коссака слів про “смаркачів”, яким здається, що вони є справжніми вояками, про те, що ось-ось бої у Львові закінчаться перемогою і тоді він відішле нас негайно до школи, бо “ти, дурню, один з другим” маєш пильнувати насамперед книжки й учитися, учитися й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні. Про “геройство” радив нам забути, бо Україна потребує живих людей, а не мертвих “героїв”, а втім, “героєм” може бути кожний дурень.
Дальша промова пана полковника стосувалася “татів” і “мамів” недопечених “героїв”, і тоді дісталося від пана полковника авторові цих рядків. Побачивши перед кількома днями в штабі, що я в службі при телефоні заїдав солідний кусок білого книша з маслом, пан полковник (під час нашого звіту) сказав таке: “Приходить тут такий кандидат на «героя» і пожирає книші з маслом під час служби. Я навіть нічого не кажу, бо це ще дитина, яка не знає, що «при війську» їдять на наказ, сплять на наказ, воюють на наказ, але наказу, щоб заїдатися книшами з маслом, я не давав”. Але тут ще инше питання, каже пан полковник і вже безпосередньо звертається до мене: “Хто за тобою, дурню, буде носити книші з маслом у Львові? А що ти будеш робити, коли не буде коло тебе мамуні, що тобі такі книші готує? А ви всі, дурні, теж подумайте, що будете їсти у Львові, коли вам кухня на час обіду не подасть? Що, будеш плакати один з другим за мамою, а тепер тут героя вдаєш? А тепер забирайтеся, щоб я вас на очі не бачив!”
Так наш [стрийських вояків-пластунів] звіт закінчився повною поразкою, яка послужила деяким старшинам і підстаршинам для глуму й насміху над нами, а зокрема мені дісталось на горіхи за книш із маслом. Очевидно, ми все сприймали з гумором, але до полк. Коссака таки мали жаль, не за те, що сварив нас, але за те, що не відіслав до Львова, куди ми рвались, бо прагнули для себе більшої ролі у війні проти Польщі і були готові до жертви. Немає потреби плакати над кожною жертвою у Визвольній боротьбі, бо без жертв перемога у війні не можлива. Померти треба все одно, але жити в неволі важче, ніж впасти в боротьбі. А неволя, в наших часах, тягне за собою більші втрати, ніж війна, щоб згадати тільки “розстріляне відродження”, “ліквідацію куркуля як класу”, штучний голод, чистки й повільну смерть у московських ґулаґах.
Таким чином, у нашому розумінні, професійні старшини нашої армії – полк. Гнат Стефанів чи в Стрию полк. УСС Гриць Коссак – не мали рації, коли вони відкидали бажання молоді чи жінок включитися у визвольну боротьбу, бо у їх понятті “книжки”, “школа”, “наука”, тобто підготовка до “кар’єри” типового інтелігента була важливіша, ніж безпосередня участь молоді чи жіноцтва у Визвольній боротьбі.
Після нефортунного звіту у полк. Коссака нас, військових пластунів у Стрию, не покидала думка, що військові команди українського війська повинні були нас доцільніше вжити у війні, а не тільки затикати нами всі діри в залоговій службі. Усміхалась нам служба розвідників на фронті, мріялись далекі стежі у ворожому запіллі, а навіть снились героїчні подвиги безстрашних шпигунів у ворожих містах, що нам здавались навіть легкою справою, бо ж володіли ми всі польською мовою бездоганно як чистокровні поляки. Про наші військові амбіції ми часто говорили нашим старшинам, але вдруге до звіту до полк. Коссака ми таки побоялись піти.
Постійні нагадування старшинам про наші можливості були причиною, що перед виправою українських військ на Закарпаття вибраних військових пластунів на чолі з пхор. (підхорунжим. – Ред.) УСС Юрком Гарасимовим вислано на Закарпаття з важливими завданнями, але для инших залогова служба в Стрию далі була хлібом щоденним, аж до виходу зі Стрия в дні 19 травня, потім участь декількох з нас у старшинських школах, участь у рядах УГА чи Армії УНР у Визвольній війні на Україні, знайомство з “чотирикутником смерти” й поворот до польського Стрия. Так закінчилася участь стрийських малолітніх військових “добровольців” у Визвольній війні українського народу в 1918 – 1920 pp.
Проблема мілітаристичної чи пацифістської ментальности існує досі, й тому я старався ширше подати суть конфлікту військових пластунів у Стрию з полк. УСС Грицем Коссаком, що згодом став комендантом Стрийської військової области (по суті, Станиславівської, але з осідком у Стрию) і послідовно комендантом III Галицького корпусу (у 1924 році виїхав в окуповану Україну, викладав у школі Червоних старшин у Харкові. – Ред.). Лев ШАНКОВСЬКИЙ
Дж.: Шанковський Лев. Нарис історії Стрийщини // Стрийщина. Історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Сидней, 1990. – Т. І. – С. 162 – 164. Публікація Юрія Юзича 
|
