"Незборима Нація" №11 (211)
ЦИТАТА ДНЯ
Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків,
що полягли в боротьбі за волю України,
ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації
до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами...
Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!..
Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні,
і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас,
а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!
Микола МІХНОВСЬКИЙ
Вага Великого Заповіту
Один із засновників Братства тарасівців, УНП, автор знакової праці “Самостійна Україна” (а відтак і засадничих гасел українського революційного націоналізму), автор проекту конституції України, творець українського війська Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню національній ідеї. Кожним своїм полум’яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання великої держави, української України.
Скупі біографічні дані лише в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із, здавалось, назавжди забутих дідівських могил козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу.
На творах і чинах адвоката Миколи Міхновського виховувались, виховуються і будуть виховуватися нові покоління борців-націоналістів – адвокатів нації.
Вшановуючи пам’ять Миколи Міхновського, мусимо виразно усвідомити, що ми ще не маємо тієї України, візія якої осявала дорогу нашим славним попередникам, тієї України, якою її бачив автор “Самостійної України”, за яку проливали кров герої Крут і Базара, холодноярські повстанці, бойовики УВО, підпільники ОУН, вояки УПА.
Вага Великого Заповіту Міхновського та його послідовників спонукає, мобілізує, зобов’язує нас сьогодні, зірвавши чорний саван зневіри, вагань та сумнівів, довершити перемогою їхні змагання.
“Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!”
Віктор РОГ
Творчість козацького серця
Український письменник Михайло Григорович Іванченко народився 18 листопада 1923 р. в с. Гусаковому на Звенигородщині (тепер Черкаська область). Михайло змалку спізнав хліборобську працю, радощі й горе земляків. Став свідком “розкуркулення”, колективізації, ледве вижив при голодоморі 1932 – 1933 рр. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а між ними його сестричка Оля і дід – Софрон Рябенький. Порятував родину батько, повернувшись із Краматорська, куди було завербувався, ухиляючись від колгоспу. Грицько Іванченко став конюхом, а конина – чи не єдиною поживою в хаті (бо коні також гинули). Закінчуючи трудову семирічку, Михайло готувався до вступу в художню школу. Малював він змалку. Пробував ілюструвати “Кобзаря”, за яким батько навчив його читати. Але 1938 року батька, колишнього сотника вільних козаків заарештувало і розстріляло НКВД.
Долаючи перепони, Михайло поступив до агрономічного технікуму в м. Тальному. Щосуботи за вдовиною хлібиною пішки долав 18 км. Коли встановили плату за навчання, підробляв вантажником на цукроварні.
“Син враґа народа” з юних літ захоплювався поезією. Згадував у віршах вільних козаків місцевого отамана Сокола. Писав про напівголодне життя в гуртожитку. Відшукав із хлопцями у вежі палацу, де розміщувався технікум, збережену репресованим директором бібліотеку заборонених книг. Чимало з них переніс до свого села.
Юнак дуже рано відчув опіку стукачів. Йшлося про виключення його з технікуму за гумористичні вірші про совєтську дійсність. Та раптом із третього курсу виключила всіх війна.
Відступав із колоною юнаків за Дніпро. По дорозі їхній комісар вчепивсь до вантажівки з чужим добром і зник. Колона добралася до Черкас, та на лівому березі були вже німці. Михайло впросився до формованої з відступаючих роти. Одержав шмат хліба та маскувальну гілку замість гвинтівки та й поїхав на фронт під Умань. Однієї ночі їхню частину розбомбили. Сталося це неподалік рідного села, Так він опинився вдома. На ранок проснувся в окупації... Працював у полі. Читав хлопцям листівки Похідної групи ОУН. Допомагав патріотам відкривати “Просвіту”. Розповсюджував твори Михайла Грушевського та Миколи Аркаса.
Влітку 1942 р. був вивезений до Німеччини. З односельцем утекли з остарбайттабору військового заводу. Були затримані. Зазнали катувань у в’язниці. Щоденник із висловами проти Гітлера та фашизму міг підвести Михайла до страти. Хлопців пожалів перекладач. Їх відправили до арбайттабору цегельні в селищі Шаррель (земля Ольденбург). Майстер каторжного глиняного кар’єру знущався над втікачами. Була задумана нова втеча. Та вона зірвалася, бо приятель покалічився під час виробничої аварії. 12-ти годинний робочий день, нічний холод, постійний голод виснажували. Допомагало витримати неволю віршування.
Михайло Іванченко дебютував лірикою в журналі “Дозвілля” (редактор Свирид Довгаль). Друкувався разом із Петром Ротачем, Герасем Соколенком, Леонідом Полтавою, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Йосипом Дудкою, Петром Карпенком-Криницею, Олексою Веретенченком, Ганною Черінь. Спізнався з Юнацтвом ОУН і при послабленні режиму передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Вчився на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту (Подебради, Чехословаччина).
1 травня 1945 р. частини польського генерала Андерса, що входили до англійської армії, звільнили в’язнів арбайттабору. Та невдовзі довелося втікати вже від “визволителів”. Вдвох із приятелем на велосипедах добралися до м. Плауена під Чехією, але редакції “Дозвілля”, яку шукали, там уже не застали.
Регіон зайняла совєцька армія і Михайла мобілізували. Служив в учбовому батальйоні поблизу Дрездена, біля озера Балатон в Угорщині, в Сумах та Охтирці, де його заарештували. 1947 року військовий трибунал за антисталінські та антисовєтські вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Чекісти продовжили справу своїх гестапівських колег. І погнали Михайла по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром “склонєн к пабєґу”. Вмирав і воскресав на “501-й стройкє” залізниці. Звільнили 1953 р. з урахуванням заліків робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну). Працював художником кінотеатру “Полярник” у Салехарді.
Наважився повернутись до України і після краху Берії зостався на Батьківщині. Працював художником-оформлювачем в будинках і палацах культури, на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини “под ґласним і нєґласним надзором”. Шість разів звільняли з роботи, як неблагонадійного. П’ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири.
Михайло Іванченко закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Друкував краєзнавчі дослідження в українських часописах “Наша культура” та “Наше слово” (Польща), зрідка в районній газеті.
За перебудови написав і видав свою книжку “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (К., РП, 1991), ввійшов до редколегії харківського журналу “Український засів” (із 1992 року). Власним коштом видав збірки поезій “Полиновий квіт”(К.,1998), “Бунчук вітрів” (К., 2001) та за підтримкою видавництва “Молодь” у 2000 р. книгу “Таємниця нашої прадавнини”.
На Всесвітньому симпозіумі “Голодомор-33” Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору, його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко в книзі “Голод-33” (К., РП, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі ”Голодомори в підрадянській Україні” (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003). Він учасник двох всесвітніх конгресів українських політв’язнів, Всеукраїнських зборів Руху, належить до Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Був одним з організаторів НРУ та “Просвіти” на Звенигородщині й часопису “Тарасове поле”. Багато публікувався в регіональних часописах “Звенигора”, “Думка”. Відновив і почав редагувати альманах Спілки селянських письменників “Плуг”, започаткований ще 1922 року.
Свого часу Михайла Іванченка було висунуто на здобуття обласної премії ім. Михайла Максимовича (мав близько 300 краєзнавчих публікацій). Та посткомуністичні чиновники забалотували його як “грішника”. Подав заяву до професійного цеху письменників, але Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України його не прийняла.
В робочому столі у Михайла Іванченка лежать рукописи автобіографічних романів та історичних повістей, неопубліковані вірші, гуморески, літературознавчі й мистецтвознавчі дослідження. Також має документальні “Новели неволі” й роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”. Але не може знайти видавця.
Щоби об’єктивно поцінувати творчість Михайла Іванченка, треба нарешті випустити її із зони замовчування в світ. Для патріотичного виховання та державотворення вона неоціненна.
Григорій ІВАНЧЕНКО,
доцент Київського національного
університету будівництва і архітектури
УКРАЇНІ
Твоя кривда не добита,
Не зітліла в прах, –
Крізь віки гримлять копита
На семи вітрах.
Тільки правдою та боєм
Ти для нас жива,
Вириваєшся пробоєм
У свої жнива.
За ординським гиком-свистом
Ув імлі розлук
Не бери чуже намисто
Із неситих рук.
Не марнуй вишневу вроду
На базарах зла,
Щоб зневіра до походу
В душу не вповзла.
Не хились в криваві Крути
Десь на манівці,
Глянь, – козак твій зводить круто
Шаблю у руці.
Всім не впасти в правій битві
Зрубано на пні, –
Будеш вічно ти любити
Жито і пісні,
Й там, де сяє в переблиску
Синьожовто стяг,
Та гойдатимеш колиску
Молодих звитяг.
Михайло ІВАНЧЕНКО
“Згадаємо”
СКОРОПАДСЬКА-КУЖІМ Єлисавета Павлівна
(27.11.1899 – 1975)
Верховний репрезентант Гетьманського руху (з 1959).
Народилася в м. Петербург. Дочка Гетьмана України Павла Скоропадського. Навчалася в Петербурзі, Берліні та Флоренції. Талановитий скульптор. Серед її робіт – скульптурні портрети Павла Скоропадського, графині Марії Монтрезор-Скоропадської, В. Коростовця, дітей та ін. Брала активну участь у діяльності гетьманського руху на еміграції як секретар свого батька. Людина виняткових духовних прикмет та палкої й офірної відданості Україні. Вона “фанатично любила свого батька і всім серцем прийняла українську справу, – згадувала Олена Отт-Скоропадська. – Крах гетьманату залишився незабутньою катастрофою на все її життя”.
Стояла в проводі династії Скоропадських. Автор спогадів про останні дні гетьмана Павла Скоропадського (журнал “Державницька думка”. – 1952. – Ч. 6 – 8), в яких, зокрема, писала: “Розпорошений стан українства і брак серед більшості людей справжньої жертовності, лицарськості, справжньої ідейності і патріотизму – все це страшенно гнітило мого Батька... Гнітило Його, що мало серед українців людей із широким розмахом, із державницькою думкою, людей чину, людей, на яких можна було за всіх обставин покластися. Ми маємо багато прекрасних людей, але в багатьох із них замало внутрішньої дисциплінованості, замало витриманості й витривалості”.
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 8. – С. 2867 – 2868.
Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. – Голлівуд (США) – Торонто (Канада), 1961. – С. 262.
Скоропадська Є. Від 8 до 28 квітня 1945 року (З Меллінгена до Метена) // Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 427.
Скоропадська О. Спогади мого дитинства // Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 414.
ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ Михайло Дмитрович
(8.11.1895, м. Біла Церква Київської губ. – після 1945).
Військовий і громадсько-політичний діяч; прапорщик артилерійської батареї (1915 – січень 1917), старшина 9-го Сибірського (?) полку російської армії, командир кінного дивізіону залізничного полку (1917 – 1918), член Київського революційного штабу (листопад – грудень 1918), помічник коменданта м. Києва і околиць (грудень 1918 – лютий 1919), козак, начальник команди розвідників повстанського загону на Таращанщині, пізніше начальник кінноти повстанського загону, згодом отаман повстанських відділів на Таращанщині (весна – липень 1919), командир 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії (з літа 1919), командир групи особливого призначення (Подільської групи УПА Другого зимового походу; жовтень – листопад 1921), освітній інструктор Ковельської “Просвіти” (1922 – 1923); військові звання – прапорщик російської армії (з літа 1915), полковник Армії УНР.
Народився в родині свідомих українців Дмитра і Катерини Паліїв-Сидорянських. Закінчив 6 класів гімназії (Біла Церква, 1910). Учасник учнівських гуртків та студентського руху. Закінчив із відзнакою гімназію “Імператора Петра Великого” (Петербург, 1912). Навчався в Гірничому інституті “Імператриці Катерини Великої” (Петербург, від 1912). Юнкер Михайлівської артилерійської школи (Петербург, 1914 – 1915). Учасник українізації російського війська, делегат полкових, дивізійних та корпусних з’їздів (1917). Делегат 2-го і 3-го всеукраїнських з’їздів військових. Учасник боїв за Київ у січні 1918 р. (поранений у ліву ногу). Один із керівників антигетьманського повстання кінця 1918 р., під час якого був арештований і засуджений до розстрілу, але в ніч на 13 грудня підняв разом з Юрком Тютюнником та іншими повстання в Печерській фортеці, де перебували в ув’язненні. Повстання перекинулось на весь Печерськ, а, врешті, і на Київ, внаслідок чого війська Директорії вступили до столиці.
Учасник оборони Жмеринки від більшовиків (лютий 1919, поранення в руку).
В липні 1919 р., об’єднавши підпорядковані йому повстанські загони з’єднались з відділом отамана Ю. Тютюнника, та з району Звенигородки вирушили до регулярної української армії, до якої і приєдналися в кінці липня 1919 року. Учасник багатьох боїв проти червоних і денікінців. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах Вадовиці, Олександрів-Куявський, Щипйорно.
Один із керівників Другого зимового походу 1921 року. В боях проти червоних під м. Улановим був тяжко поранений (розривною кулею розбите праве коліно). Повернувшись до Польщі, переніс три операції. В час парламентських виборів (листопад 1922 р.) прислужився до перемоги на Ковельщині українських кандидатів. Арештовувався польською владою (листопад 1923 – квітень 1924, Луцька в’язниця). Безпартійний.
Закінчив Українську господарську академію в Подебрадах (Чехословаччина, 30.06.1932), здобувши фах інженера. Без громадянства. Вчитель гімназії. Житель м. Праги. Арештований 1945 р. совєтськими спецслужбами. Подальша доля невідома.
Роман КОВАЛЬ
Джерела
ДА СБУ, ФП 69840. – Т. 2. – А. 309.
За державність. – Каліш, 1932. – Збірник 3. – Стор. 136 Б.
За державність. – Варшава, 1938. – Збірник 8. – С. 224 А.
ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 1691. Арк. 1 – 31.
ФОТО! За державність. – Каліш, 1932. – Збірник 3. – Стор. 136 Б.
ФОТО! За державність. – Варшава, 1938. – Збірник 8. – С. 224 А.
ШУРА-БУРА Іван Лукич
(1891 – 23.11.1921)
Військовий діяч; командир батареї 9-го гарматного дивізіону 3-ї Залізної стрілецької дивізії (1920); військове звання – прапорщик-артилерист російської (царської) армії, підполковник (полковник?) Армії УНР.
Народився в козацькій родині м. Борзна Чернігівської губернії. Закінчив чотирикласне міське училище в м. Борзна та навчальну команду “вольноопределяющихся”. В Армії УНР – із січня 1919 р. Учасник Другого зимового походу. В полон потрапив 16 листопада біля м. Базар. Розстріляний 23 листопада в м. Базар.
Реабілітований 25 березня 1998 р. “На Шуру-Буру Івана, – читаємо у рішенні про реабілітацію, – поширюється дія ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17. 04. 1991. Оскільки відсутня сукупність доказів, підтверджуючих обґрунтованість притягнення його до відповідальності”.
Роман КОВАЛЬ
На фото: Учасники 2-го Зимового походу. Праворуч сидить Шура-Бура.
Джерела
Державний архів СБУ, арх. 74629 фп., т. 1, арк. 42 – 42 зв.
За державність. Матеріяли до історії Війська Українського. – Каліш, 1932. – Збірник 3. – Стор. 216 А.
Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк, 1982. – Т. 2. – С. 131, 200.
Кубанський священик Олексій Кулабухов
Хочу розповісти про малознану, на жаль, в Україні постать – священика і кубанського громадського діяча Олексія Івановича Кулабухова, життя і смерть якого зіграли вагому роль в історії України.
Народився Олексій Кулабухов у далекому 1880 р. у станиці Новопокровській на Кубані в родині козака-лінійця. Після закінчення Ставропольської духовної семінарії 10 років служив священиком. Мав велику довіру серед козацтва – як серед лінійців, так і чорноморців. І не дивно, адже Олексій Кулабухов був виразником їхніх інтересів. Прихильно ставився він і до українського руху та ідеї тісного співробітництва Кубані з Україною.
Не дивно, що через незгоду з шовіністичною політикою головнокомандувача Добровольчої армії Антона Денікіна, Олексій Кулабухов пішов у відставку з посади керівника Міністерства внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки.
Невдовзі Кубанська законодавча рада сформувала делегацію на Версальську мирну конференцію (1919 року). Одним з її членів і став Олексій Кулабухов.
Вже в Парижі, разом з іншими членами делегації, він розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. У вересні 1919 р. Кулабухов виїхав на батьківщину для доповіді Кубанській законодавчій раді з пропозицією затвердити цей договір. Це викликало нестримний гнів Денікіна, який наказав заарештувати священика, що й було здійснено.
Військово-польовий суд із вірних Денікіну осіб виконав волю командувача Добровольчої армії і, не зволікаючи, засудив Олексія Кулабухова до страти через повішення.
Слід зазначити: ні в історії православної Росії, ні в історії Кубані не було прецеденту засудження до смертної кари священика – та ще й через повішення – ганебної на погляд військових смерті. Знаменно, що жоден із священиків Російської православної церкви у Катеринодарі не виявив протесту чи хоча б публічного співчуття.
7 листопада 1919 р. отця Олексія стратили.
Повісили в бешметі і черкесці – коло могил визначних українських діячів Кубані Миколи Рябовола і Кіндрата Бардіжа, які також полягли від рук окупантів. До грудей виразника інтересів кубанського козацтва російські шовіністи почепили табличку: “За ізмєну Росіі і казачєству”.
Страшна чутка раннім ранком облетіла Катеринодар. Юрби людей бігли на Кріпосну площу, щоб побачити вияв “руской твьордості і мощі”. “Жаль, что толька аднаґо!”, – чулися голоси заповзятих прихильників “єдіной-нєдєлімой”.
Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло. Врешті, заборонивши ховати, викинула повішеного на смітник.
Це жахливе вбивство викликало величезний резонанс серед кубанських козаків – і чорноморців, і лінійців, які почали масово залишати Добровольчу армію, що в цей час на Україні вела тяжкі бої проти українських повстанців.
Вбивство Кулабухова стало однією з причин остаточного розвалу денікінської армії та російського білого руху загалом.
Шановні друзі, давайте спом’янемо “незлим тихим словом” приятеля українців, захисника Кубані, священика Олексія Кулабухова, який загинув через те, що хотів жити в мирі з гірськими народами Кавказу.
Вічна пам’ять кубанському патріоту, другові України та кавказьких народів Олексію Івановичу Кулабухову!
Роман КОВАЛЬ
Тарас Король: листи і доля
Ще донедавна в суспільстві панувало уявлення (яке поширювали проімперські та неоколоніалістські сили) про пасивність та безвольність українців під час найстрашнішого злочину в сучасній історії людства, – штучного Голодомору 1932 – 1933 років. Та чи покірно український народ ніc хрест на Голгофу?
Одним із багатьох, хто не міг змиритися зі злочинною практикою панівного режиму, був і наш земляк Тарас Оврамович Король, 1891 року народження, уродженець села Слобода-Ялтушківська Барського району Вінницької області. 25 лютого 1934 року його, спеціаліста з лісових культур Свердловського лісокомбінату, який повертався додому з технічної наради в місті Слов’янську, що на Донеччині, затримала міліція під час перевірки документів на залізничному вокзалі станції Дебальцеве.
Під час обшуку в Короля було знайдено два листи “крамольного” змісту. Один із них було адресовано німецькому послу в Москві, інший – Максиму Горькому. Коли представники каральних органів ознайомились зі змістом, то одразу винесли вердикт: “Перебування його (автора. – Ред.) на свободі може завдати шкоди існуючому ладу”.
“До Вас, апостола більшовизму, глашатая жовтневої революції, направляються ці рядки, – писав Тарас Король. – В прекрасній Італії, на березі моря, серед квітів і вічної зелені, Ви живете, оточений буржуазними задоволеннями, ситістю та лакеями. Ситий і добре забезпечений, Ви ось уже 15 років співаєте дифірамби радянській владі, розносите по всьому світу її дуті досягнення на господарському та всіх інших фронтах, захоплюєтесь розумом і далекоглядністю більшовицьких диктаторів, зворушуєтесь радянською поезією та літературою, захоплюєтесь “ентузіазмом” молоді...
Але чи маєте Ви хоча невелике уявлення про фактичне становище?.. Чи знаєте Ви... які незлічені злочини здійснюються кожен день і годину в кожному селі?
Очевидно, цей шум (оплесків. – Ред.) потрібний для заглушування великого стогону та ридань 150 мільйонів людей, посаджених у клітку з колючим дротом і кулеметами та підданих в ім’я психопатичної ідеї садистським експериментам кривавого недолюда Сталіна...
А чи не приходила Вам коли-небудь думка заглянути тихенько у глуху провінцію, наприклад, в будь-яке село України, тільки без помпи і ад’ютантів, а інкогніто? Ви б тут побачили справжнє обличчя жахливої, вражаючої дійсності. Дізнались би, як швидко вимирає ця, колись квітуча країна; як тут померлих із голоду не ховають, а просто виволікають трупи і кидають не закопаними; як цілі померлі сім’ї тижнями лежать у хатах, тому що нікому їх навіть виволікти і віддати землі; як тут у багатьох і багатьох селах розвелося формене людоїдство (с. Тарасівка, Неморож Звенигородського району на Київщині, с. Журавка на Старобільщині кол. Харківської губ.)
Є села, де з кількох тисяч населення не залишилось нікого в живих – все вимерло з голоду (наприклад, с. Журавка на Старобільщині кол. Харківської губ., з 8-ми тисяч душ (тут) не залишилось нікого; в с. Тарасівці Звенигородського р-ну на Київщині з 3500 душ вимерло 1250 чоловік).
А скільки таких сіл і хуторів...
Ви би побачили, як зруйновані села України, які первісні злидні царюють серед тих, що залишились живими, як всі залякані і тероризовані, як глибоко впав народний дух і (як) всі безнадійно і дивляться на майбутнє... як сталінські сатрапи під розмови про революційну законність жорстоко розправляються з бідним населенням...
Монгольське іго, що тривало 200 років, тиранія Нерона, католицька інквізиція – це дитяча забава порівняно з більшовицькою витонченою деспотією, тому що колись підкорювали тіло, не торкаючись духу, а зараз і це й інше, ніколи ще навіть в... епохи феодалізму та інквізицій людське життя не було до такого ступеня знецінене, як тепер при соціалізмі.
Тут доречно згадати Ваш вислів “людина – це звучить гордо”.
Якщо б чорна завіса терору піднялась хоча б на день і дала свободу пресі – ймовірно, не вистачило б паперу для опису всіх жахів комуністичного володарювання...
Злочинці, дегенерати, бузувіри, з’єднавшись у спільне коло, танцюють свій кривавий танок над трупом великої країни, аплодуючи один одному, змагаючись в катуваннях та знущаннях над жертвами... Такий, очевидно, присуд історії. Проте, не забувайте, що всьому приходить кінець. В житті великих націй 15 – 20 років нічого не значать і Вашій єресі невдовзі прийде кінець... Нинішнім поколінням, розкладеним і деморалізованим, прийдуть на зміну нові, і їм судилося прилучитися знову європейських народів, їх культури. Ваша ж диявольська секта назавжди буде зметена з обличчя землі, щоб ніколи і ніде більше не виникати.
Тих більшовиків, що залишаться в живих, спіткає жорстока і небачена кара, померлих же кістки будуть витягнуті із землі для задоволення жадоби помсти народу і віддадуться псам.
Один із мільйонів стражденних.
Травень 1933 року”.
Зрозуміло, що сміливі та відчайдушні настрої непримітного совєтського службовця були небезпечні для окупаційного режиму. Тому Особлива нарада при Колегії ҐПУ УСРР постановою від 9 лютого 1934 р. вислала порушника спокою на “перевиховання” в Північний край на три роки. Згодом, для остаточного “перевиховання” військовий трибунал МВС Краснодарського краю 9 лютого 1947 р. підкинув ще 10 років таборів. З ув’язнення Тарас Король вийшов лише 26 травня 1955 року.
Все ж головної своєї мети (фізичне винищення української нації) організаторам Голодомору досягти не вдалося. І одна з основних причин цього, –опір злочинному режиму багатьох невідомих героїв, таких як подільський козак Тарас Король.
Кость ЗАВАЛЬНЮК,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Джерело
Державний архів Вінницької області, Ф. Р-6023, оп. 4. спр. 20939. – Арк. 2, 6, 7, 11 – 11 зв., 32, 34, 41.
Нам своє робить!
Ялтинський репортаж
Насамперед хочу сказати, що й досі в Ялті котиться відлуння вересневого культурно-мистецького свята “Лесина осінь”, на якому яскраво показали себе багато творчих колективів, а також письменники, зокрема Алла Диба, Валентина Козак із своїм сином – артистом Юрієм Козаком. І де б я не бувала в Ялті, чи в музеї Лесі Українки, чи в школі № 15, скрізь відчувала, що йду по борозенці, прокладеній просвітниками.
Велике значення для Ялти, що там живе й священнодіє знаменитий кобзар Олексій Федорович Нирко. Я тричі мала нагоду розмовляти з ним, записала пів-зошита його споминів, побувала на репетиції його капели бандуристок у Кримському гуманітарному інституті, де діє заснований Нирком “Музей кобзарства Криму та Кубані”. “Наговорилися, як меду напилися”, – сказали ми один одному на прощання.
Зазначу, що ще 1956 року, відбувши табірний строк, Олексій Нирко вирішив: надалі його ідеологічною зброєю стане бандура. Освоїв цей інструмент, і ось вже майже півстоліття в серці кобзаря горить вогонь музичного натхнення, горить, передаючи завзяття друзям та студентам...
Разом із письменниками Василем Скуратівським та В’ячеславом Медведем завітали ми й до школи № 15 з українською мовою навчання. Ця школа має ім’я Степана Руданського і розташована на вулиці, яка теж гордо несе це святе ім’я на своїх вуличних табличках.
Школа ім. Степана Руданського – коштовна перлина нашого українства в Криму. В ній вчаться талановиті діти свідомих ялтинських українців. Тут ми бачили кімнату-музей Степана Руданського, святкові панно, численні учнівські реферати. Ось деякі їх назви: “Славному роду немає переводу”, “Образ батька в народній пісні”, “Я з печі не впав (українська піч як хатній оберіг)”, “Ніби я отруївся самотністю (проблема самотності в творчості Григора Тютюнника)”, “На Батьківщині Кобзаря” та інші.
Зараз у цій школі навчається близько 400 дітей. “А бажаючих у півтора рази більше, – говорить директор Оксана Ємельянова, – та на жаль, ми всіх не можемо прийняти. Взагалі, ялтинців, які прагнуть навчати своїх дітей українською мовою, з року в рік збільшується. А ще багато приїжджих, наприклад, із Західної України та Донбасу, ведуть своїх дітей до нас. Ви навіть не уявляєте, скільки доводиться бачити сліз, коли ми змушені відмовляти дітям у прийомі”.
Перебуваючи в Ялті, як до рідного джерела причащаюсь до “Кримської світлиці” (головний редактор Віктор Качула). Разом зі світлом “Кримської світлиці” відчула й хлюпок каламуті з газети “Крымская правда” за 2 жовтня ц. р. Ось її заголовки: “Пока бандеры у власти...”, “Объявлена украинизация Донбасса. На очереди – Крым”, “Министра-украинизатора – в отставку”.
Здивована була я і корономанією екскурсоводів в Алупкінському палаці: “Здєсь бил царь такой-то, здєсь била царіца такая-то”. Мало в їхніх оповідях дійсно визначних імен, зате велика доза низькопоклонства перед усякими бенкендорфами, уваровами, воронцовими. Про цього, останнього, ще Олександр Пушкін писав: “Полу-дурак, но есть надежда, что будет полным наконец”.
Побувала я в музеї Лесі Українки, який очолює молодий лесезнавець Олена Газізова. Важливо додати, що засновником музею була письменниця Світлана Кочерга. Нещодавно вона видана нову книгу “А листи так довго йдуть”, у якій оприлюднено нові знахідки про Лесю Українку. Радісно, що Лесин дух увійшов у всіх працівників музею, адже тут працюють тільки одержимі.
І ось останній ялтинський ранок. Йду вмиватися. Відкрила кран, а звідти ллється рідна дніпровська вода. Її плескіт говорить, що Крим завжди буде з Україною. Куди йому без повноводного батька-Дніпра?!
А тим часом нам своє робить!
Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України
Ялта – Київ
“ДОКУМЕНТ ДРУГОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ”
Передайте із рук в руки, з хати в хату і з села в село.
УКРАЇНЬСКИЙ НАРОДЕ.
Брати-селяне, робітники, інтелегенти Української землі. Настав слушний час: день розплати з катами-комуністами і московськими бандитами. Покінчились твої 4-х літні муки. По всій Україні сьогодня лунає повстанчий клич, рухнуло все. Смерть большевицькій владі і її слугам. Від імені і з наказу Головнокомандуючого Повстанчими Військами Генерала Тютюнника – наказую: всім організаціям і повстанчим відділам, як кожному українцеві, хто б він не був, хто має крихотку почуття до гірких мук народу, хоть искру святого гніву проти звіря-комуніста – зараз негайно виступити оружно, хто чим може, проти місцевих і близьких, як військових так і цівільних представників большевицької влади, нишити всіх до одного функціонірів Чека і Особотділа, ісполкомів та воєнкомів, пограничну сторожу, карательні отряди, взагалі, всіх красноармейських командирів і начальників, як і кожного оружного і цівільного чоловіка, що заступав інтереси комуни і зберегав большевицьку владу.
Не знайте пощади місцевим комуністам, партійним і співчуваючим, бо від них чекає Вас велика небезпека в разі невдачі.
Захоплюйте всі зв’язки телеграфичні, телефоничні та всі до них апарати, заберіть всю зброю з рук комуністів; негайно знищуйте всі містки і залізничні колії, не дайте виїхати а ні одному паротягові, ні втікаючим автомобілям, ні підводам. Старайтесь захопити і зберегти важні діла та списки, що найдуться в канцеляріях і скарбницях ріжних установ, аби нова своя українська влада мала змогу зревідувати населення і покінчити чистку терріторії від большевиків.
Хто тілько годен нанести страх, переполох, смерть і шкоду комуністам та шайкам большевицьким, нехай вийде нині з хати з твердим рішенням не випустити живим місцевих катів. Виконуйте це святе діло, головним чином ніччю, а днем поширюйте його, роздавши кличі і держучи тісні звязки з другими повстанцями.
Бийте в тревогу, коли наблизиться красноармейський отряд (в церковний звін); палить будинки, які приступом зі зброєю в руках не дадуться взяти; раньше всього задушіть в сні наших мучителів.
Старайтесь на протязі однієї доби покінчити з самим головним завданням, аби не прийшлось опісля довго тягатись з ворогом і прийняти удар з іншого боку.
Рівнож майте бачне око на кожного, хто спробує спинити наше велике діло; хто не візьме зброї і не стане Вам на допомогу – той є ворог всім нам і його чекає кара смерти за зраду своїм братам.
Вам йдуть на поміч всі повстанчі організації від Збруча до Дону. Рівночасно військові частини, якими керує сам генерал Тютюнник – славне українське козацтво, кіннота і гармати, – яке перейшло вже кордон аби подати братню руку повстанцям. Вставайте охоче і твердо, спішіть до спасіння рідного краю і вставлення своєї влади. Не хитайтесь ні на хвильку. В рішучості сила. Або сьогодні, або ніколи. Знайте, що все підготовлено як треба з військового боку, – тепер останнє слово за вами, селяне і робітники. Несем Вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть.
Цей наказ прийняти до виконання з менту одержання його на місті.
Командуючий групою особливого призначення Палій Михайло.
Начальник Штабу Оксюк.
Ставка. 25 жовтня 1921 р.
Грамотні переказуйте неграмотним.
Слимак про героїв
(бувальщина)
Один нешанований мною діяч під час презентації книги публіцистики Івана Багряного влітку 1996 року глибокодумно мовив: “Закінчується час леопардів і національних героїв, наступає час нормальних українців”.
Словосполучення “нормальні українці” було вжито ним у розумінні “звичайні українці”. Діяч цей, натура слабка і перестрашена, слово “нормальний” вжив як антипод “патології героїзму”. Тобто за його логікою, герої – люди не нормальні.
Сутність автора “геніального афоризму” видно з того, як він насмішкувато “поставив” національних героїв поруч із... леопардами. Тобто Тараса Шевченка, Лесю Українку, Богдана Хмельницького, Євгена Коновальця, Романа Шухевича...
Я, зрозуміло, не дискутував би з людиною, яку глибоко не поважаю. Що з того, що він народний депутат?! Слово його вагомішим від того не стало. Але цю людину свого часу Президент Леонід Кучма призначив на посаду голови комісії, яка визначає, хто з українських діячів культури гідний найвищої державної оцінки, а хто ні. Мова про Комісію з призначення Національної премії ім. Тараса Шевченка. Тараса Шевченка. Того героя, час якого, за твердженням тодішнього голови комісії, минув.
Лінія на освячення тих, хто ніякого відношення до служіння Батьківщини не має, продовжується в нових формах. Раніше їх “освячували” Сталінськими та Ленінськими преміями. Тепер вже з’явилась премія ім. Володимира Винниченка, руїнника української держави.
Нині, коли сакральне поняття “Самостійна Україна” підмінене ерзацем – Україною “багатонаціональною”, російською, бридкомалоросійською, коли Україна мала б волати на всі легені, викликаючи з небуття міфічного Героя, який очистив би нашу землю, впорядкував її, поставив на п’єдестал, цей шулер – до речі, письменник! – фривольно каже: час леопардів і національних героїв закінчується!
Та його, цього часу національних героїв, не було вже півстоліття!
І в цьому проблема нашої епохи! А не в тому, що маса тупа, байдужа, непатріотична. Тому, що не знайшлося Героя, який видатним своїм прикладом змусив би одномірних стати багатомірними, міських та сільських амеб, що здатні лише ділитись-множитись, перетворив би на спраглих слави українців.
А цей, перепрошую, діяч, з радістю просторікує, що “час героїв закінчується”.
Та хто ти такий, обранець біомаси, щоб визначати добу, її межі й рамці?!
Але це емоції... До речі, здорові: патологія має бути відторгнена...
Все ж я не про це хотів сказати, коли брався за перо, точніше, за клавіатуру комп’ютера. Вважайте це ліричним вступом до майбутньої книги про героїв.
Роман КОВАЛЬ,
член Національної спілки письменників України
Листи, листи, листи...
Шановна редакціє!
Не один раз розмірковував над тим, чого Бог чи природа створили людей різних національностей... Може тому, що моя професія мала відношення до мікробіології, яка стверджує надзвичайну різноманітність світу я зрозумів, що розмаїття в природі є найголовнішим фактором, що забезпечує виживання і розвиток всього живого. Без розмаїття всякий рід чи вид живої природи приречений на відродження і загибель. Людство не є винятком з цього фундаментального закону, бо воно є складовою природи. Нації – це не помилка Бога чи природи, а найважливіша життєва необхідність існування й розвитку людства. Тому політика деяких держав, спрямована на знищення інших націй (чи шляхом знищення, чи шляхом асиміляції), є злочинною.
На превеликий жаль, цю аксіому життя я не можу поширити. Можливо “Незборима нація”, яка стоїть на позиціях різноманіття роду людського і має відповідну назву, надрукує цей короткий матеріал, хоча б у рубриці “Листи”.
В. ЮРЧАК
с. Дублянка на Харківщині
Якби “Незбориму націю” читав президент...
Дякую Історичному клубу “Холодний Яр” та Молодіжному націоналістичному конгресові за “Незбориму націю”. Жаль, що періодичність газети не дозволяє ширше і повніше розкрити історію наших славних предків. Та крихта по крихті – й постає велична мозаїка світлих і трагічних сторінок минулого. Якби “Незбориму націю” читав президент, то можливо і в нього з’явилася б хоч крапля гордості за свій народ і він би відмінив ганебні святкування Переяславської Ради, ювілею Щербицького та ленінського комсомолу, відзначення яких принижує національну гідність українців.
Хотілося, щоб народ обрав достойного керівника держави. Бо ще встановлять у Києві монумент Батию в рамках українсько-монгольської дружби.
Андрій РИБАЛКО
Сумська обл. |
