Мій дід, Теофан Йосипович Юрченко, був лісником і жив у самому центрі повсталої території. Сім’я його – велика і працьовита, дід – добрий господар, мав коней, корів, волів, свиней та птицю. Влади в селі та на хуторі не було, тож рушниці діда і трьох його синів завжди були готові. У ті часи охочих поживитися дідовим добром було чимало. Навіть бабусі Уляні двічі довелося брати рушницю до рук, щоб відігнати знахабнілих злодіїв.
Грабіжників було багато. Вони не мали стосунку ні до Холодного Яру, ні до Чорного Лісу. Там зі злодіями не церемонилися, а швиденько знищували…
Десь наприкінці 1922 р. після заходу сонця у дворі загавкав собака. У двері дідової хати тихо постукали. Дід уже відпочивав на ліжку, бо в нього болів простуджений поперек. Діти лежали покотом на долівці, застеленій кожушками, свитками та ряднами. Під постелею були заховані дві рушниці. Моя мати завжди клала біля себе свою улюблену “берданку”, бо вона була легка і… гарна, а віддача при пострілі не штовхала боляче в плече.
У сім’ї були ще дві рушниці та гвинтівка. У селах навкруги знали про лісників арсенал. Гвинтівка була і в старшого сина Арсена, який жив у землянці. Після полону він не міг ходити, тому і жив тут, нічим не видаючи себе. Арсен завжди тримав при собі заряджену трьохлінійку. Так він охороняв і хату, і худобу, і птицю. До двору ніхто не міг зайти непоміченим, бо й собаки старанно несли службу. Дві рушниці забрали із собою старші сини, бо і до дівчат у ті часи доводилося ходити озброєними…
До хати увійшов високий, гарний, добре одягнений чоловік. Чемно привітався. Дівчатка злякалися його, бо він був аж занадто високий, під саму стелю, і якийсь чорний. Чорне довге волосся, чорні борода та вуса. Незнайомець був якийсь сумний, але гарний і грізний!
Бабуся Уляна запитала, чи не хоче він повечеряти. Той подивився на дітей на долівці і відповів, що не голодний. Потім сказав, що він ненадовго, а потурбував сім’ю, бо йому потрібна зброя.
Дід вибачився, що не може піднятися з постелі, так замучили його болі в попереку. Потім сказав, що зброї в хаті зараз нема, бо хлопці пішли гуляти в село і забрали рушниці із собою. Незнайомець сумно зітхнув, попросив вибачення і пішов з хати…
Довгі роки дід почувався винуватим, що не допоміг незнайомцеві. Насамперед тому, що, маючи велику сім’ю, мусив діяти обережно. Він добре знав, що в селах іноді з’являлися липові “повстанці”, яким люди допомагали, а потім за димом йшло все добро, а сім’ї винищувалися чекістами.
До того ж залишитися без зброї означало приректи своїх дітей і себе на вірну загибель, бо звістка про беззбройного лісника з міцним хазяйством швидко поширилася б околицями.
Коли незнайомець вийшов з хати, дід розповів наляканим дітям, що то був отаман Чорний Ворон. Або ж хтось інший, дуже схожий на отамана. “Чорного Ворона боятися не треба, він не грабіжник і не бандит, як про це розпинається дехто в селі”. Дід сказав, що сьогодні не можна залишитися без зброї, навіть якби отаман захотів її купити. “Втім, ви ж бачите, що Чорний Ворон нікого не образив, не попробував знайти і забрати зброю силою”. Був голодний, але не захотів забирати в дітей, може, останню їжу.
Щоб заспокоїти дівчаток, Теофан Йосипович розповів їм, що Чорний Ворон їздить верхи за чудовому коні донської породи, і той кінь бойовий, дуже розумний. Зовсім не такий, як кобила будьоннівця Семена Поцілуйка, яку дід поміняв на свого чудового молодого коника, бо все одно його вкрали б або відібрали.
Дівчата дуже шкодували, що не змогли побачити того дончака, і довго не могли заснути, згадуючи вершників з полку Хмари на чудових скакунах, які до того ж так гарно співали українські пісні, проїжджаючи по дорозі в напрямку Цвітни або Холодного Яру. От чому моя мати вміла скакати на коні галопом і любила коней до кінця життя.
Таким отамана Чорного Ворона навіки запам’ятали моя мати і тітки, яким тоді було від 8 до 12 років. І вони до кінця життя почувалися винуватими перед отаманом.
А вороги брешуть, що люди від вільних козаків відвернулися…
Вічна трава гнеться під вітром, але не вмирає. І залишається жити навіть після коси, знову пробиваючись до сонця навесні. Головне – зберегти коріння від гнилі!
Володимир РЕПАЛО, краєзнавець
2012 р. |
