 …Цей контужений обрій озираючи з-під повік,
Повертаючись цілим із лютого бою,
Через білий світ навпростець іде чоловік
І розмовляє з Богом, ніби з собою.
Серед усього світу, спаленого на дими,
Я люблю, каже, цю долю в її іронії –
Бо що б там не сталося, але ми
Перед нею роззброєні й безборонні.
Боже великий, милостивий, всеблагий,
Не маючи звички про щось благати,
Уперше благаю: нехай усі вороги
Доживуть до нашої лютої відплати.
Нехай не спіткає нікого фатальний фарт,
Нехай оминають їх випадкові міни.
У мене для них заготовано сотні кар,
Що мають дістати усіх неодмінно.
Відригнувши будь-яку етику чи мораль
І безкінечну милість Твою їбучу,
Я нагадаю усім їм про “Азовсталь”
І влаштую кожному персональну Бучу.
Ця війна, добрий Боже, – мій смертний гріх,
Бо я вже ніколи нікому з них не пробачу,
Що та жінка, від якої земля з-під ніг,
Так довго мене чекає і гірко плаче.
Хай навіть не буде, каже, воля Твоя,
Я нагодую кожного цією землею,
Найперше, мій Боже, за те, що я
Так і не встиг навчитися бути з нею.
І що вона в мене вірить більше, ніж я б зумів,
Ніж велять усі твої біблії і корани,
І що мені з нею бракне потрібних слів,
Ніби гарячої крові смертельно пораненому.
І тому – Ти чуєш? – усе, що Ти предрікав,
Я поклав у окопі на мерзлий бруствер.
Ось тобі, каже, Боже, моя рука,
Що не здригнеться ніколи і не відпустить.
І скільки б іще не лягали у Твій переліг
Ці роки, з мене видерті і на клапті подерті,
Я не втомлюся мститися за усіх своїх
І ту жінку, що чекатиме навіть по смерті. Олексій БИК |
