Три роки тому, син головнокомандувача УПА Юрій Шухевич написав: “1949 р., 6 січня. Святвечір. Я перебував у Львові в тюрмі на Лонцького, мені 15 років. Час був такий, що вже закінчилася вечеря в тюрмі, людей ще не викликали на нічні допити. Але відчувалося, що люди по камерах притихли, всі десь там згадують свої родини, урочисту вечерю в цей день і багато-багато іншого, що пов’язане з тими святами. Я був один, і не було з ким ділитися спогадами. Я відчинив вікно, щоб трохи провітрити камеру, і нараз почув, що у вечірній тиші від Політехнічного інституту і в напрямі до тюрми просувається гурт молоді, хлопців і дівчат, так приблизно 10 – 12 осіб. Вони дійшли до скверу на розі Шашкевича і сьогоднішньої вулиці Бандери, зупинилися на розі, і нараз «Бог предвічний» залунало голосно на всю вулицю. Камери, які притихли, нараз зарухалися: починали відчинятися всі вікна. Настала мертва тиша, і голосно лунав спів колядників. Співали недовго, лише першу й останню стрічку коляди. А після того крикнули «Христос ся рождає!» і розсипалися, як ті горобчики, коли появляється шуліка. Тюрма ожила, і з вікон на різні голоси пролунало «Славіте його!», і в камерах почувся гомін. Ми всі відчули, що вони прийшли до нас, незважаючи на серйозну небезпеку, заспівали для нас, вони душею і серцем з нами. Стало в цей вечір тепло і радісно на душі попри неволю, попри всі тюремні незгоди, ми відчували, що ми не забуті. Вони всі там разом з нами”. |
