 Коли у 2008 р. я готував книгу вояцьких спогадів “Так творилося Українське військо”, мене вразило українське диво пробудження в 1917 р. на темній-претемній Ямпільщині, у самому куточку української землі, на кордоні з Румунією. Наш народ тоді вже був майже асимільований москалями. Інтелігенція українська вже не вірила, що можна пробудити етнографічну масу до державного буття.
Але загуркотіли в Петрограді громи Лютневої революції і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем, села, у яких уже не співали українських пісень (бо забули їх), раптом рішуче потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні і курені, що на краю української землі запекло боролися за свою національну державу.
Боролися і співали українських пісень.
Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово “Україна”, засвоїли його, стали називати себе українцями, та ще й гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, та ще й стріляючи в бік тих, хто не хотів нас на нашій землі!
І все ж залишалося чимало й тих, хто братався з москалями, повторював за ними, що ми на фронті їли з одного казанка, що нас “одна вош їла”. І 70 років, у добу СССР, затиралася межа між українцями і москалями, мовляв, це ж те саме. Москва русифікувала український народ.
І в добу Української держави смертельна для нас русифікація продовжилася. І тільки війна, яка почалася 2014 року, призупинила цей процес, українізація почала набирати сили.
І оці перші місяці повномасштабної війни 2022-го повернули наше національне обличчя.
Путін хотів завоювати Україну і включити її в “русскій мір”, а вийшло навпаки – взаємна ненависть українців і росіян відновила рятівну стіну від “русского міра”. Ось характерний приклад.
Нещодавно подивився на ютубі відео: чемний український хлопець ініціював відеозв’язок з молодими громадянами РФ. Юні росіяни, як тільки бачили за спиною блогера наш державний прапор, буквально звіріли, ображали його матюками, а він продовжував чемну розмову, запитував, чому вони так реагують на його до них вітання. І знову на нього громадяни РФ виливали образи й матюки. Таких розмов з “абонентами” було з півтора-два десятка. І скрізь – однакова відповідь: лють і зневага до українців.
У такий спосіб чемному нашому блогеру вдалося показати великим планом обличчя молодої Росії, яка йде на зміну каґебістській Росії Путіна. Що сказати, достойна “зміна”!
Дякуємо росіянам, що вони своїми ж руками – і брудними язиками! – прокладають між нами ментальний кордон, якого раніше так бракувало! Ще недавно москалі казали нам: “Да што нам дєліть? Ми же братья”. Тепер не те, тепер між нашими народами – надійний кордон, заповнений крокодилами і піраньями. Його вже не перейти. Нам уже ніколи не обнятися і не привітатися. Збулася моя давня мрія!
Було б добре, щоб цей відеоролик чемного блогера постійно демонстрували в українських школах – замість уроку російської мови.
Україна мілітарна переможе!
Смерть Росії! Роман КОВАЛЬ 
|
