 (6.09.1989, м. Рокитне – 20.01.2015, Донецьк)
Про військового медика Ігоря Зінича, який рятував бійців у Донецькому аеропорту, розповідали майже всі “кіборги”, які вижили. Більшість із них дістали поранення. Вони згадували, що залишилися живі завдяки 26-річному фельдшеру з позивним “Псих”. Ігор не був хірургом, але на війні навчився... Його професіоналізм вразив навіть зарубіжних лікарів, які вже в Києві лікували врятованих Ігорем на фронті бійців.
“Наприклад, лікуючи «кіборга» Римаря, лікарі з Англії були вражені тим, наскільки професійно йому була надана перша допомога, – згадувала медичка-волонтерка Ольга Башей. – Вони вперше зіткнулися з випадком, коли людині ввели трахеостомічну трубку безпосередньо в легені. Якби Ігор цього не зробив, поранений боєць не прожив би і доби. Англійські медики казали, що в Ігоря велике майбутнє...”
Якось за один день в аеропорту поранило вісімнадцять бійців. І Ігор зміг врятувати всіх. Жоден не загинув. “Одним з цих 18 поранених був я, – згадував «кіборг» Федір Місюра. – Куля увійшла під бронежилет і пробила легеню. Коли Ігор почав надавати мені допомогу, стався пневмоторакс – скупчилося повітря в плевральній порожнині. Я став задихатися. Ігор пробив отвір поряд з ключицею, і мені полегшало. Потім почали масово надходити поранені. Ігор оперував їх і одночасно встигав контролювати мій стан. Приводив мене до тями, як тільки я починав непритомніти. Він був один, а нас, поранених, дуже багато. Але його вистачало на всіх”.
“Він часто усміхався і навіть в аеропорту намагався нас підбадьорити, – згадував розвідник 80-ї бригади Ігор Гуль з Волинської області. – «Хлопці, не сумуємо, не розчаровуємося, – говорив. – Прорвемось». З усіма знаходив спільну мову. Хоча бійці були різні – хтось замикався в собі, хтось міг нахамити. Тільки Ігор до всіх знаходив підхід. І де він брав сили? «Псих» не надягав бронежилет не тому, що не хотів. Просто оперувати в бронику незручно. А поки будеш його знімати, втратиш час. Коли людина стікає кров’ю, кожна секунда на вагу золота. Тому він і ризикував”.
“Ігор вирішив стати лікарем, ще бувши дев’ятикласником, – розповідала Ігорева мама Віра Іванівна. – У дитинстві він часто хворів і завжди дякував медикам, які його лікували. А потім в аварії розбився чоловік, і Ігор бачив, як лікарі врятували його татові життя. З того часу загорівся: «Буду лікарем!» Вступив до медучилища, а ночами працював на «швидкій». Повертаючись із зони АТО, його знайомі хлопці говорили: «Катастрофічно не вистачає лікарів. Були б медики – не було б стільки «двохсотих». Наслухавшись цих розмов, Ігор прийшов до нас і оголосив: «Іду на війну». – «Не підеш, – кажу. – Твій тато інвалід, я весь час по лікарнях. Як ми без тебе?» – «Мам, там хлопці вмирають, – відповів син. – А я можу допомогти». Я сподівалася, що його з якихось причин не візьмуть. Але даремно. Син поїхав в зону АТО...”
Протягом 34 днів Ігор Зінич рятував життя поранених товаришів, організував роботу медичного пункту, надавав психологічну допомогу. Чотири рази відмовлявся від ротації з Донецького аеропорту. Лише 16 – 19 січня 2015 року молодший сержант Зінич зміг врятувати понад 50 бійців, а всього на його рахунку за час перебування на території Донецького аеропорту більш ніж 100 врятованих життів.
16 січня, під час газової атаки російських найманців, ризикуючи власним життям, молодший сержант Зінич евакуював 5 військовослужбовців з атакованих постів та надав їм необхідну медичну допомогу.
17 січня, після охоплення вогнем та детонації боєприпасів зведеного підрозділу, до прибуття командирів, узяв на себе командування обороною аеропорту: організував несення варти, обслуговування зброї, укріплення постів, визначив сектори вогню. Одночасно надавав медичну та психологічну підтримку військовослужбовцям.
19 січня на території Донецького аеропорту відбувалися особливо запеклі бої. Термінал, де перебували українські бійці, прострілювався з усіх сторін. Після підриву російськими бойовиками поверхів терміналу молодший сержант Зінич дістав важке поранення голови уламками залізобетонних конструкцій, сам надав собі першу медичну допомогу та, попри поранення і контузію, продовжував допомагати пораненим, кількість яких суттєво зросла. Військовий фельдшер вирішив залишатися, поки не вивезуть останнього пораненого бійця. Спроби вивезти бійців було зроблено 19 та 20 січня, але бойовики не давали можливості під’їхати транспорту.
20 січня бойовики підірвали другий поверх нового терміналу Донецького аеропорту. Під завалами опинився й молодший сержант Зінич, якому бетонна плита зламала хребет. Бойові побратими витягли його з-під завалів, але невдовзі він помер у них на руках.
“Після того як бойовики підірвали термінал, ми діставали з-під завалів усіх кого могли, – розповів «кіборг» Юрій Сова. – “Психа” я відразу навіть не впізнав. Він був увесь у крові, непритомний. Я тримав Ігоря на руках до тих пір, поки його не забрали. Ми відкопали осіб десять, але надавати першу допомогу було нікому... «Псих» міг виїхати з аеропорту! Його давно хотіли відправити на ротацію, але він не хотів кидати хлопців, які йому довіряли.
17 січня Ігоря поранило під час обстрілу. Але він не вважав себе «трьохсотим». Сам перебинтував собі голову і продовжував допомагати хлопцям... А знаєте, чому «Псих»? Ігор не носив ані каску, ані бронежилет. Цей відчайдушний хлопець нічого не боявся”.
19 лютого Ігоря Зінича поховали на кладовищі смт Рокитного Київської області, звідки був родом.
14 жовтня 2015 року Ігореві Вікторовичу Зіничу посмертно надано звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
Вічна слава рокитнянському козакові!
Лора СТОЦЬКА |
