 Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку нашої історії досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Їхні враження і спогади – безцінні деталі живої історії нашого роду й народу. Один з них мій однокласник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідний прадід Олександр Миронович Кваша – один із холодноярських отаманів. Загинув від рук чекістів. До речі, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно, у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Отож мало що збереглось. Але деякі моменти Віталій зафіксував.
“Те, що мені відомо про родину отамана Кваші, – це все зі слів мого батька, який дуже цікавився історією і ділився з нами своїми спогадами, а також від Богдана (Зіновія), найменшого рідного брата отамана, та від позашлюбного сина Василя Мироновича (середнього брата отамана) – Анатолія Васильовича Розгоненка. Я відвідував його у Златополі, де він жив, він був уже дуже літньою людиною і мало що пам`ятав. Але те, що він розповідав, це зі слів ще одного брата отамана – Івана Мироновича, чекіста. Довгий час ніхто про події 1920-х – 1930-х у родині не згадував. Очевидно, панував страх. Коли я вчився в педінституті, розпитував Богдана Мироновича про родину. Він мені відповідав: «Оно тебе не надо, меньше знаешь – лучше спишь, ты комсомолец» і т. д.
Що ж вдалося дізнатися про родину мого батька? У с. Розливі Новомиргородського району жили Мирон-коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти:
Михайло Миронович – мій прадід, загинув у 1914 році на війні;
Григорій Миронович – офіцер царської армії, після поразки втік у Польщу, доля невідома;
Олександр Миронович – холодноярський отаман;
Василь Миронович – усе життя працював у колгоспі;
Іван Миронович – чекіст;
Оксана Миронівна – нібито, казав батько, якийсь час була головою колгоспу, доживала віку в с. Турії Новомиргородського району;
Зіновій Миронович – коли почались репресії, змінив ім`я на Богдан і втік у Росію, там прожив до 1979 р., а потім повернувся і доживав вік у нашій сім`ї, помер у 1983 році.
Саме його я добре знаю. Усі мали освіту, Григорій, по-моєму, юридичну. Богдан Миронович учився у Златопільському зоотехнікумі (агрошколі). Про той час він не хотів нічого розповідати. Я ж тільки тепер розумію чому. У книжці Романа Коваля “Коли кулі співали” знайшов дані про отамана, але він там названий Василем Мироновичем. При зустрічі я сказав Романові, що це помилка, Василь не був отаманом, був Сашко. У родині казали: “бандит Сашко”, тоді ж так називали їх. І через те не згадували про нього, щоб ніхто не постраждав. Пан Роман пояснив, що в архівах він зустрічав кілька імен, згадувалось також про якогось студента Квашу, який організував націоналістичний осередок у Златопільському агротехнікумі.
Завдяки п. Романові я побачив фотографію отамана. На фото видно, що він дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана Мироновича. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік до Росії. Приїжджав в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А в 1979 р. повернувся до нас назавжди, у Росії родини в нього не було.
Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові Мироновичу – 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата він відразу ж тікає до Росії під іншим ім’ям, зупиняється в Москві, навчається там у Тимірязєвській сільськогосподарській академії (є фото, яке він прислав моїм батькам у 1960-х з підписом). А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат Вовка їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті він не говорив узагалі. Казав колись мені: “У меня жизнь сложилась не так, как я хотел, и все из-за брата”.
Богдан Миронович був інтелігентом. Я пам’ятаю, як завжди починався в нього день у Костянтинівці. Вранці він пив чай, часто трав’яний збір. Потім читав газети (коли я був удома, ходив на залізничний вокзал, там був газетний кіоск, скуповував усі улюблені газети, Богдан Миронович особливо поважав “Нєдєлю”), дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять весь “Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Згодом уже й я її одягав.
Ось так Богдан Миронович уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван Миронович Кваша був чекістом (до речі, зі спогадів, він очолював групу працівників ҐПУ, які їздили до Чорного Ворона з пропозицією здатися). Про Івана Богдан Миронович не хотів узагалі нічого говорити.
Я зараз дуже жалкую, що не дістав максимум інформації про той час. Думаю, якби Богдан Миронович дожив до періоду гласності, а тим паче незалежності України, ми могли б дізнатися дуже багато цікавого, а в той час він все-таки боявся розповідати, щоб не нашкодити нам.
Свободівці зі Знам’янки запропонували зробити спільну пам’ятну дошку отаманам Кваші й Загородньому, тим більше що вони товаришували і воювали в одному краю. Виконувач обов’язків голови районної організації “Свобода” Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Новомиргородські активісти пообіцяли нам, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалося, сільрада нібито відмовила.
Наскільки я знаю, новий голова облдержадміністрації підтримує вшанування Чорного Ворона й інших отаманів. Олександра Квашу вбили підступно (про це є у книзі Романа Коваля), виманивши його ніби на підмогу побратимам. На місці трагедії побував Іван Кваша, мабуть, для ідентифікації тіла, а може, й був у загоні Пасеки (керівник операції зі знищення отамана) від самого початку. Чекісти кілька днів возили тіло отамана по селах, щоб продемонструвати, яка сильна і непереможна радвлада, а златопільська районна газета “Штурм” опублікувала статтю “Забито отамана банди Квашу”.
До речі, ми так і не знаємо, де поховане тіло отамана Кваші. Можливо, десь в архівах про це є? Але, найімовірніше, чекісти десь закопали його, щоб ніхто не знав. Думаю, Іван знав, де брат закопаний, але вони ворогували, то він навіть матері так і не сказав…
На фото: так і не встановлена меморіальна дошка; Зіновій-Богдан Кваша у молоді роки; не заростає дорога в Холодний Яр (фото минулих років). Світлана ОРЕЛ
Кропивницький З листа до редакції НН: “Пане Романе, звертаюсь до Вас за консультацією чи порадою. Ситуація така. Ми з нащадком отамана Олександра Кваші Віталієм виготовили спільну пам’ятну дошку на Олександра Квашу та Ларіона Загороднього. Після цього я звернувся до колишнього депутата райради (нині депутата ОТГ), жителя с. Йосипівки колишнього Новомиргородського району про безоплатну передачу їм, щоб вони встановили на свій розсуд у своєму селі, але він не відгукнувся. Звернувсь до старости – те саме. Казав, що поговорить із депутатом облради, яка є дружиною того депутата ОТГ та колишньою головою сільради. Результату немає жодного. Щороку пишу на сайті спільноти села Йосипівки, де народився отаман Загородній. Публічно пропоную передати їхній бібліотеці, але й бібліотекарка, вона ж адміністраторка цієї спільноти, також мовчить. Юрій Нікітенко”.
Питання від редакції НН до читачів: “Як змусити нащадків шанувати своїх предків – борців за волю України?” 
|
