З книги “Донбас: радість і біль”. – Київ, 2020.
Я не вважаю себе ветераном. Ніколи не піду по довідки, посвідчення, землю та ще якісь добряки – попри пропозиції. У мене немає і не буде “корочки” УБД, адже ніколи не був у лавах ЗСУ та інших силових структур. Це моя особиста позиція, яка стосується лиш мене і нікому не нав’язується. Я не ходжу Києвом у формі, знімаю її одразу, бо так, на мій хлопський розум, правильно.
Усі нагороди (більш ніж 20 шт.), серед яких є кілька державних (правда, від іншої держави – від Президента Литви та МО Литви), від РНБО, орден “Народний Герой”, віддав до музею, бо це не мої особисті нагороди, а спільний здобуток усіх тих надзвичайно нереальних людей, що були поруч. Собі залишив лиш нагородну зброю від МВС “Форт-17”, з якою не розлучаюся ніколи.
Я не вибирав собі позивний. Сантою мене назвав Саня “Парус” із 74-го ОРБ. Так і приклеїлося. Мені подобається.
Я пішов на війну, щоб захистити свою родину, і, за якоюсь іронією долі, через це втратив її. А нової не збудував. Мій підрозділ став моєю сім’єю, і це не просто слова. Діти – моя найбільша втіха та любов.
Я звичайна людина з купою вад та комплексів і завжди до останнього пручаюся, коли з мене намагаються зробити якийсь символ, тим більш – коли обзивають “легендою” і “героєм”, бо сам знаю ступінь свого “героїзму”, який побудований на важкій праці моїх бійців та щасливому збігу певних обставин.
Найстрашніше за роки війни для мене особисто було зателефонувати Яні – дружині “Шамана”, щоб повідомити про смерть її чоловіка. Тоді я вперше назвав його Діма...
Жінки в моєму житті відіграють дуже важливу, а іноді й визначну роль. Мені здається, що вони і згублять мою буйну голову. Одна – точно.
До алкоголю ставлюся вкрай позитивно, про що колись написав в анкеті ДУКу.
Найулюбленіший напій – Jack Daniel’s Old № 7.
“Чєловєк-нож, заточєнний на убійство”, – кілька років тому написали про мене в одному московському виданні. Це приємно, хоч і неправда. У мене немає якихось сильних емоцій при прямому попаданні у ворожий бліндаж, крім гордості за своїх хлопців та за якісно виконану роботу.
На п’ятому році своєї війни спробував лікуватися у психіатра. Потім зрозумів: не хочу ніякої коректури власної поведінки та світосприйняття, краще буду плекати в собі всі ті почуття та переживання, що здобув за цей час, – вони дуже дорогі для мене.
Не можу ненавидіти людину. Можу лиш любити або зневажати.
Стосунки з Богом якісь особисті. Здається, що в нас прямий зв’язок, без посередників та зайвої мішури, у якому ми розуміємо один одного.
У мене є кумири на війні. Серед добровольців, ЗСУшників, медиків, нацгвардійців і волонтерів. Не я їх собі сотворив, а вони самі своєю працею та відданістю справі стали для мене прикладом. Не підпорядковуючись нікому взагалі, я знаю людей, за якими пішов би безумовно, навіть знаючи, що це квиток в один кінець. І з цими людьми буду продовжувати розпочате, попри заборони та цькування з боку високих кабінетів.
За кого буду голосувати – це моя справа, і точно не буду нікого агітувати. У кожного є своя голова на плечах, куди власні мізки не вкладеш.
На мою долю випало багато щасливих і трагічних моментів. Робив багато дурниць, за які соромно, та багато вчинків, за які пишаюся собою. Та я завжди намагався бути щирим і відвертим, навіть у своїх проступках.
Іноді мені здається, що взяв на себе занадто і не винесу цього мішка чужого болю, який став моїм. Він волочиться позаду і пригнічує. А іноді міняю плече, беру зручніше і тягну. Інакше не виходить та й не хочеться.
Номер телефону незмінний багато років. У кого немає – можу дати.
Я звичайний доброволець, яких сотні й тисячі. Які не вимагають до себе якогось особливого ставлення, бо самі обрали свій шлях і йдуть ним. До зустрічі на цих шляхах.
Я йду далі.
Дякую за увагу!
Володимир РЕГЕША |
