Для мене Сергій асоціюється насамперед з УНСО. Отак прямо: згадую УНСО – згадую Сергія.
УНСО те, колишнє. Яке у 90-х, у вицвілих “стєкляшках” і розтоптаних берцях.
УНСО, яке на зламі епох протистояло продажним “мєнтам” і заступалося за зневірених людей.
УНСО, яке так і не стало партією, а залишилося способом життя та світоглядом.
УНСО, при згадці про яке пітніли кремлівські карлики.
УНСО, яке вважало, що слова роз’єднують – дія об’єднує, і йшло туди, де відчувався запах пороху.
Безкомпромісність, хоробрість та надійність. Це було в Сергія. Це було поряд у 1991 в Севастополі, Горлівці і Торезі, у 1992 в Дубосарах, у 1993 під Сухумі, у 1995 на Софійському майдані під час похорону Патріарха.
Йшли роки, а Сергій залишався таким, як і того дня, як ми познайомилися в підвалі на провулку Тараса Шевченка. Залишався надійним і стабільним, як гора, під час спільної роботи в Києві та Львові.
Він не загинув на Майдані, його не знищило пекло Світлогірської дуги.
Тепер він пішов. Пішов сам, як завжди, безкомпромісно і швидко. Якось досі не можу говорити про Сергія Гринчука в минулому часі.
Спи спокійно, брате!
Володимир МАМАЛИГА
Від редакції. “Незборима нація“ сумує з приводу смерті українського козака Сергія Анатолійовича Гринчука-“Зеленого” (28.03.1961, Київ – 7.02.2021, Київ). Висловлюємо щирі співчуття рідним та друзям. Вічна слава!
|
