 18 лютого до 11-ї школи м. Дніпра завітала група у складі семи представників військових вищих навчальних закладів з усієї України. Зайшли й до класу, де навчався мій син Михайло. Всі одягнені по формі. Агітували учнів вступати до лав своїх закладів.
Першим виступив представник Львова. Чоловік ламаною українською мовою (наче сам не зі Львова) звернувся до учнів... За ним – військовий з Києва: “Якщо ви не проти, – каже, – то я перейду на російську”. Клас мовчить, двоє вчителів, присутні на цьому заході, мовчать, а Михайло каже: “Я проти, продовжуйте, будь ласка, українською”. Той скривився, та змушений був продовжувати українською (дуже поганою, а все ж українською).
Наступний – харків’янин. Та ж сама пісня: “Я хотів би виступити російською, бо мені так зручніше”. У класі – тиша. Лише Михайло каже: “Ні, українською, будь ласка”. Той питає, чому він такий принциповий. Син дістає телефон і збирається знімати. Бачачи це, харків’янин каже: “А вот я прінципіально буду па-русскі, патаму что ти дастал тєлєфон”. – “Так, принциповий, – каже син. – А ви зараз дієте згідно з вашим статутом та Конституцією України чи, може, представляєте збройні сили РФ?” Харків’янин перейшов на дуже кострубату українську…
Наступний, дніпрянин, виступив українською та надав слово своєму учневі (кадету). Той знову те саме: “Чи ви не будете проти, якщо я виступлю російською?” Тиша. Михайло: “Авжеж проти. Тільки українською”.
І тут почалось! Вистрибує представник Самарського військкомату, який організував цей захід, та вдвох із харків’янином починають, м’яко кажучи, на підвищених тонах сварити мого сина, підлітають до нього та намагаються морально з’їсти: “Ти хто такий? Самий умний? Ми в гостях нармально папрасілі па-русскі, а ти бикуєш, ідьош на дібільниє прінципи, упоратий свідомий. Можєт, с тобой провєсті бєсєду, щоб поважав старших та помалківал?!!”
Клас мовчить, учителі мовчать...
Тут маленька ремарочка: Михайло – кандидат у майстри спорту з боксу – сидить у клубній спортивній кофтині “Дніпробокс”.
Михась встає та підходить до ватажка зі словами: “Дядьку, я зараз таку бесіду з тобою проведу, що тебе звідси винесуть”. Той задкує, харків’янин уже кричить так, що вся школа чує. До вчительки: “Что ето за бєзабразіє, ви же нє протів, чтоб я па-русскі?” Вона каже: “Особисто я не проти. Але розбирайтесь з учнем самі”.
Ось тут уже всі перейшли на емоції так, що вся школа чула. Михасик пояснює: “Ви прийшли до української школи, ви представники українських вишів, ви репрезентуєте Збройні сили України!!! Не Росії!!! Ви не маєте поваги ні до мови, ні до України. Отож або ви спілкуєтесь українською, або кіна не буде!”
Наступний делегат промовляв українською. Урок скінчився. Всі виступити не встигли, бо забагато дискутували.
Військові, незадоволено бубнячи щось собі під ніс, пішли з класу. Вже наступного дня син прийшов до директорки за даними цих “українських” військових. Директорка Н. Бондаренко повідомила, що вона вже провела виховну роботу з вчителями, бесіду з військовими та повністю підтримує позицію мого сина.
Поводир цього, як у них записано, “патріотичного заходу” є представником Самарського районного військкомату О. М. Петров (заради справедливості повідомлю, що сам він спілкувався українською, але аж зі штанів вистрибував, аби його колеги в школі під час уроку виступали російською, бо “ані же гості”).
Питання, яку ж Україну ми збираємося побудувати з такими “військовими” та “вчителями”? Невже не можна було прислати україномовних представників, які б не ганьбили своєї форми та дотримувалися б Конституції України?! Ще більше обурює поведінка викладачів, які мовчали, коли представники військкоматів демонстрували неповагу до державної мови! А от вчинком свого сина, Михайла Пономаренка, я пишаюся! Олексій ПОНОМАРЕНКО
Р. S. Коли справа набула розголосу в Інтернеті та на телебаченні, зокрема на 5-му каналі, на контакт із нами вийшли представники оперативного командування “Схід” – А. В. Подік, С. В. Самчук та представник Самарського військкомату О. М. Петров (той самий, що очолював делегацію 18 лютого). Військові керівники почули Михайла та підтримали його повністю. А ось із паном Петровим (організатором того заходу) ми досі маємо різні погляди. Він наполягає, що Михайло не мав морального права робити зауваження офіцерам при дітях. До того ж він вважає, що якщо комусь із військових незручно висловлюватися українською мовою, то не треба з ввічливості до “гостей” робити зауважень щодо мови.
Наша позиція полягає в тому, що є українець Михайло, він живе в Україні, ходить до української школи та хоче небагато – спілкування з ним у навчальному закладі в навчальний час українською мовою. Він вважає, що військові мали виступати українською, навіть, якби всі учні благали говорити російською.
Він дуже шанує та поважає захисників, які боронять нашу Батьківщину від московських загарбників. Але не поважає тих, хто паплюжить честь мундира ганебними виступами російською мовою та ще й дорікає йому на високих тонах, що він, мовляв, такий упертий у принципах і робить їм зауваження з цього приводу.
Військові керівники сказали, що виправлять “недопрацювання” та покарають винних. Без вас, мої однодумці, цього не сталося б, адже до того, як опублікувати пост, я намагався достукатися, але марно, – мене не чули. Дякую директорці Н. Л. Бондаренко за підтримку! Але мене обурює поведінка військових та незрозуміла мені “пасивна” поведінка вчителів, які мовчали, а тим паче тих, хто казав, що не проти російської [у виховному процесі].
Тоді Михайло був один у полі воїн. На тому уроці його не підтримав ніхто! Але зараз він знає, що має тисячі однодумців, це надає йому сили й наснаги!
Величезна подяка всім вам! Разом ми сила! Слава Україні!!! Олексій ПОНОМАРЕНКО
м. Дніпро 
|
