8 серпня 1919 р. загинув Дмитро Соколовський. До 100-ліття цієї події публікуємо матеріал про одну зі звитяг отамана.
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.
Мешканці Горбулева і навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки й отаман виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні стріли почули червоні ординці. Після підкорення топорищан кілька сотень червоної піхоти з чотирма гарматами та полк кінноти посунули на Горбулів – “столицю князівства Соколовського”.
– Стучі, стучі, Сакольчік, – насміхалися москалі, почувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл послав вістунів з наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати в них, адже вже вечірня пора надходила...
Опівночі над Горбулевом вже верещало, гуло і белькотіло – це п’яна московська пісня гриміла над принишклими хатками.
Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – у багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, непомітно псували їм зброю.
Соколовський не хотів бою в рідному селі, тож наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік багон. Хоч і безладно, та все ж “радімиє” виконали волю отамана – тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
А повстанці вже виловлювали в садках та чагарниках чортівню. Під час затримання багато кацапні постріляли. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно у свою совдепію і там господарювали, інакше як ще раз упіймають, то вже скарають на горло.
Ті, що тікали в багна, загинули не всі. На третій день скитальства болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони й рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Багряні жнива Української революції. – Київ: Діокор, 2006. Видання 2-ге. – С. 122 – 123.
|
