До 100-ліття перемоги отамана Зеленого
Вранці 3 липня 1919 р. Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях – ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на гостинність і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, “бандітскоє ґнєздо”, червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи.
Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет... До пізнього вечора “радімиє” святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, “пєлі рєволюционниє пєсні”, насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці.
Московські “історики” змалювали подію так: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье (…) но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье”. Це був не бій, радше різанина – того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.
Прокинулася на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився й одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала блатна матросня.
Хотіли врятуватися у Дніпрі й палії. Вони намагалися переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло шкуродерів!
Недаремно вже тоді люди співали:
Гей, не дивуйте ви, Українці,
Що в Київщині повстало.
Там під Трипіллям, славним містечком,
Багато комуни пропало.
У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці пов’язали цілу отару – близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір’ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.
Серед бранців виявилися і “братіки”-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову – не повертатися до Красної армії. Вихідців із Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.
Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися-зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров – найзручніший одяг. Усе ж дав їм на прощання різок, щоб пам’ятали козацьку ласку.
Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків “з червивими задами”, серед яких страшенно хотіли загубитися комісари, організатори карального походу на Трипілля. Вони знали, що комісара ніхто не пожаліє...
Був базарний день. До Трипілля з’їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш – не проживеш.
Коли на базарну площу на сірому коні прибув отаман, почалося священне дійство.
“Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:
– От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?
Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: “Я не палив”, тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:
– Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.
Вивели червоних бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали вони у воду. “Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту”. Сотня комунарів пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що Дніпро переплило шестеро комсомольців. “Ховалися в копицях сіна. Їх забрали на пароплав біля Козина”.
Серед тих, кому дідько допоміг врятуватися, були Матвій Бенедиктович Дубасов і Володимир Фастовський. Їх та інших комсомольців, переляканих, голодних і “віддубасених”, підібрав катер – хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.
Ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: “...А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”
А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати –
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.
“Спілі – то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі – так це кандидати”, – пояснювали трипільці немісцевим.
А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва “приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї”. Хотіли забрати тіла своїх синів.
А пісня летіла над Дніпром:
Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.
Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася Київщиною. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжували чи не кожну його бойову акцію.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Отаман Зелений. Видання 3-тє. – Київ: “Наш формат”, 2014. – С. 89 – 92 та вказані там дж.
|
