5 вересня 1882 р. народився Михайло Гаврилко, скульптор, автор першої Шевченкіани, чотар УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
(…) Саме тоді (улітку 1905 р. – Ред.) пробував у нас Михайло Гаврилко, якого прислали зі Львова, щоб перевіз книжки через Добринівці (Гаврилкові тоді не пощастило, “провалився” й попав у в’язницю). Ми зійшлися над вечір на т. зв. Гарбузовій горі (Habsburgshohe). Петлюра знайомив нас із становищем у Росії, заповідав недалеку революцію. Зійшла розмова на партійні справи, на відносини російських революціонерів до України. Пригадую собі, що Гаврилко страшно гарячився, виразно зазначував, що ненавидить москалів, що москалі його “скрізь гнали“ за його українство, що не вірить він у ніяке братання російських соціалістів з українськими, вважає за хибу, коли Р.У.П. “підморгує” до російських соціальних демократів, запобігає наче їх ласки, що, нарешті, їх усіх “бить треба” однаково – чи це соціалісти, чи не соціалісти. Так подібно висловлювався і про жидів.
Петлюра спершу спокійно перечив, указував на спільні завдання революції, на певну допомогу російських соціалістичних кіл в українській справі. Пішли ріжні цитати, ріжні такі нам усім відомі “істини”, а далі спокійний тон перейшов на гарячий, майже [на] крик. Таким я Петлюри не бачив. Але й досі стоїть він перед моїми очима з того вечора: весь червоний, пенсне на носі хитається, жива жестикуляція, так і малося вражіння, що маєш перед собою доброго промовця. На непогамовані викрики Гаврилка йшли якісь терпкі слова:
– Але ж, товаришу, так же не можна…
– Але ж, товаришу, який же ви соціаліст…
– Але ж, товаришу, шовінізмом ми нічого не збудуємо…
– Але ж, товаришу, це вже чорт зна що… – й т. д.
Це були такі часи. Тоді так думали всі РУПівці, а дивуватися тут нічого. Хоч і видко було, що російські соціальні демократи – централісти, що українство в їх очах було “нечто узкое”, а проте їх фрази про “самоопределение” запаморочувала наших людей, які вірили в почуття їх справедливости, в те, що вони допомагатимуть і нам, українцям.
Розмова тяглася досить довго. Ми були здебільша її німими слухачами. Кожний із нас, відповідно до тодішніх своїх поглядів, схилявся до думок то Гаврилка, то Петлюри. Але ж у всіх нас розмова залишила таке вражіння, що коли тут підносять такі справи, то тільки – для добра України, для добра українського народу, для кращого його майбутнього. (…)
Василь СІМОВИЧ
Дж.: Сімович В. Симон Петлюра у Львові // Назустріч. – Ч. 10. – С. 2.
Публікація Миколи Савчука |
