Відгуркотіла вже битва кривава, Тікали в Московію большевики, Грізно дзвеніло козацькеє “Слава!”, Нищили зайд українські полки.
П’ятеро хлопців безвусих, ще юних, За Україну в бою полягли. В церкву, наповнену людом і сумом, Селяни під вечір їх принесли.
Посеред храму на ряднах лежало Чотири мерці у білих штанях. Вмиті, причесані – здавалося, спали, А осторонь – п’ятий, мов “бідний в гостях”.
На ньому сорочка з обмоток зелених, Розірвана в шмаття, від крові блищить, З дитячою усмішкою, наче проситься чемно: Ви, браття, до себе і мене заберіть.
Хоч я не помитий, та в тому не винен, Селяни таким-от принесли мене, Я теж за Вкраїну, як всі ви, загинув, Не хочу буть зайвим – пробачте за те.
І туга тяжка вояків огорнула, У серце ввійшов страшний переляк. І кожен благав, щоб його оминуло Стать зайвим колись, як цей юний козак.
Селяни не знали, звідкіля були хлопці, Що кров’ю полили їхні поля. Палаючим літом, в дев’ятнадцятім році Скількох невідомих взяла рідна земля.
І без домовин козаків хоронили, Бо цвяхів селяни ніде не знайшли. Їх клали на дошки в неглибоку могилу, І сльози розпуки неутішно текли.
Останнім в могилу того “зайвого” клали, У поспіху личком чомусь до стіни. Схилилося небо, і селяни ридали, На вічний спочинок пішли кращі сини.
Вже скоро запала козацька могила, Ніщо не посвідчить, де лицарі сплять, Які Україну й народ свій любили І все віддали, що можливо віддать.
Простіть нам, брати, хай пером земля буде І слава про вас у віках не згаса! Поправлять могилу, дасть Бог, не забудуть, Посадять калину, поставлять хреста.
Валерій МАРТИШКО м. Бориспіль, 12 березня 2018 р. | 
