Я народився і виріс у Луцьку на просторах “синьоокої” Волині. Патріотичному вихованню завдячую дідові (він підлітком допомагав воякам УПА, і все життя ненавидів СССР). Завдячую і батькові та його бібліотеці. Важливо і те, що в перший клас я пішов уже в незалежній Україні.
З “Кобзарем” познайомився в дитячому віці. І він пройняв моє чутливе серце трагізмом і духом величі українського народу. Читав і плакав від тієї болі й страждань, які зазнали наші люди. А потім, довідавшись про героїчну боротьбу нашого народу, відчув гордість і піднесення.
Закінчив інститут. Одружився, маю двох дітей. Перед Майданом організували з дружиною власну справу. Вона – перукарню, а я – невеличкий магазин будівельних матеріалів. Коли Яник став президентом, я усвідомлював, яка буде його політика. І знав, що мусимо відреагувати боротьбою.
Наприкінці січня 2014 р. я вперше приїхав до Києва і долучився до боротьби. З часом знайшов 35-ту Волинську сотню самооборони Майдану. Влився в її ряди. 20 лютого дістав декілька вогнепальних поранень. З наслідками борюся і сьогодні…
До Холодного Яру дуже хотів і раніше потрапити. Та не складалося. Цього року, нарешті, вдалося. Я побачив у ФБ пост про поїздку до цієї козацької Мекки. Із собою взяв двох друзів побратимів по Майдану. Отримали ми з хлопцями набагато більше, ніж очікували. Я знав історію Холодного Яру – колиски вільного незборимого духу, велич українських державних формацій. Тут постійно било джерело спротиву і боротьби з поневолювачами. Тепер все це побачив…
Коли Володимир Вознюк у с. Цибулевому провів екскурсію селом і полями, я був вражений, як такий малий клаптик землі може втримати на собі таку важку ношу історії. Здається, звичайне зоране поле біля села, але ж кожен клаптик цієї землі просякнув кров’ю українців і ворогів. Ось там скіфські поселення, там легендарний Чорний ліс, здається, зараз засвистають козаченьки і як вітер промчаться на конях, доганяючи москаля… Ось Чорноліска – колись заможне козацьке село, у 1970-х розоране соввладою. Ось хрест на пам’ять про Голодомор… Ось на цьому цвинтарі славний Кібець-Бондаренко поховав закатовану більшовицькими виродками дружину і дитину. Та український дух незламний!
Потім наша група приєдналися до вшанування героїв. Ми влилися у велику течію справжніх синів і дочок нашої Неньки. Я відчув, що вогонь Майдану не згас. Кожен із нас несе жарину в серці, а коли ми разом – запалає вогонь. Не враховуючи пафосні шаблонні виступи деяких наших політиків, все інше – справжнє, живе!
У кожного в очах я бачив душу, силу і прагнення перемоги і визволення від окупантів – як зовнішніх, так і внутрішніх. Я ще більше відчув, що ми є незборима нація. Адже стільки пережити і вижити! Та ще й зберегти і примножити!
Вірю, що часи руїни минули і ми зможемо відродити справді вільну Україну.
Ми з хлопцями вдихнули того чистого вільного повітря і набралися сили для подальшої нашої маленької щоденної боротьби.
Раджу всім патріотам приїздити і заряджати свої виснажені батарейки на цю енергетично заряджену землю.
Олександр НЕЧИПОРУК
Волинь |
