Наша мандрівка на Холмщину і Надсяння пролягла через Львів. Маючи в місті Лева
кілька годин вільного часу, ми поспішили до Галереї українського військового
однострою, творцем якої є Богуслав Любів, безмежно талановита і добра українська
людина. Він реконструював військові однострої Українських січових стрільців,
Галицької армії, Армії Української Держави, Армії УНР та Української національної
армії. Богуслав Любів взявся не лише відродити втрачені раритети, але й уклав
хронологію творення нашого війська. Зробив він у музеї і надзвичайно цікаву
експозицію, присвячену видатному художникові, воякові УПА Нілу Хасевичу.
На розмову в музей Любіва завітали редактор львівського журналу “Універсум”
Олег Романчук і Тарас Каляндрук, автор книги “Таємниці бойових мистецтва України”
та фільмів про українське військо. Кожний з нас відтворив уже не одну сторінку
української історії, тож поговорити було про що... Час за львівською кавою сплив
швидко. І ось уже наша старенька машина, якою керував член Історичного клубу
“Холодний Яр” Любомир Хамуляк, вирвалася з вузьких вулиць Львова на шлях, що
мусив привести до Варшави, де на православному цвинтарі поховано цвіт нашої
нації.
Першого ж для нас варшавського ранку ми поспішили до могил дорогих нам людей,
на кладовище “На волі”. Провідником погодився бути краєзнавець Роман Шагала,
автор ще не опублікованої книги “Українці Варшави у міжвоєнний період”. Він
і повів нас алеями цвинтаря. Ми ходили од могили до могили, від пам’ятника до
пам’ятника. Підійшли і до головного монументу “Борцям за волю України”. На його
тильній стороні було викарбовано болюче: “Україно, Україно, ось, де Твої сини”.
“На волі” поховані козаки Армії УНР Олександр Богач, Яків Химочка, Андрій Корницький,
Сава Семенюк, військовий службовець Іван Шевченко, військовий інвалід Левко
Галайденко, козаки Армії УНР і водночас священики Павло Пащевський, Анатолій
Волкович і Олександр Чубук-Подольський, митрофорний протоієрей Армії УНР Іван
Джулинський, хорунжий УГА Теодор Когутяк, старшини Армії УНР Микола Пекарський,
Олександр Цимбалюк, Петро Черненко, Олександр Пухальський, Герасим Драченко,
Ілля Герман, Михайло Поготовко, Леонід Русаневич, Олександр Виговський, Євген
Бутович, Ілля Чудненко-Чудний, Григорій Дорошенко, Іполит Габрилович, Герман
Арнд, Левко Гаєвський, Сергій Гамалій, Сергій Іванишин, Микола Янчевський, Сергій
Киричок, Микола Магаляс, Михайло Мишаків, Петро Надемський, Віктор Островський,
Арефій Павлюк, Володимир Побулавець, Яків Рябокінь-Розанов (учасник бою під
Крутами), Олександр Рошко-Ординський, Грицько Стеблевець, Сергій Щелковників-Метаксіян,
Микола Васильєв, українські генерали Марко Безручко, Олександр Бурківський,
Микола Коваль-Медзвецький, Віктор Кущ, Всеволод Змієвський, Володимир Сальський,
Олександр Пороховщиків, Євген Федосіїв, Мусій Пономаренко, громадські діячі
УНР Євмен Лукашевич, Петро Холодний-старший, Олександр Лотоцький, мати Олени
Теліги...
На жаль, чимало поховань не ідентифіковано. А датовані вони 1921 роком. На багатьох
хрестах написи – “Невідомий козак Армії УНР” або “Незнаний козак Армії УНР”.
Яке недбальство! Можна ще зрозуміти, коли в часи боїв 1919 – 1920 років військові
урядовці не встигали записати прізвища новобранців, але 1921 року, на еміграції,
військові чиновники вже мусили знати імена вояків Армії УНР!
Того ж дня ми разом з нашим приятелем Богданом Стециком відвідали пам’ятні для
українців місця Варшави. Ось алея Руж, буд. 6. Тут на початку 1920-х було посольство
УНР. А ось вул. Мокотовська, 5, де у 1921 – 1923 рр. жив Симон Петлюра. А от
і приміщення колишнього Українського клубу, що на вул. Хмільній, 5. Сфотографувалися
ми й біля будинку №26 по вул. Вспульній, де мешкав лікар та філософ Юрій Липа.
Не проминули й будинку №47 по вулиці Маршалківській, де у кв. 7 жив Євген Маланюк.
Наступного дня ми з Любомиром Хамуляком вшанували вояцькі могили на православному
цвинтарі Любліна. На жаль, серед двох десятків поховань вояків Армії УНР ідентифіковано
лише могилу сотника Миколи Лютого-Лютенка з Чернігівщини. А в Перемишлі на православне
кладовище нас повів Олександр Колянчук, автор книг про долі вояків Армії УНР,
які після поразки опинилися за дротами у Польщі. Пан Колянчук провів нас до
могил “полковника-лікаря” Михайла Коса, старшин УГА Теодора Гози і Симона Шкреметка;
стрільців УГА, що загинули у боях з поляками, – Олександра Бия, Юліана Козла
і Ярослава Голінача (цю могилу нещодавно віднайшов учитель Богдан Білий). Запалали
свічки і на могилах визначних діячів перемиської землі Григорія Цеглинського,
Теофіля Кормоша, Івана Могильницького, письменниці Уляни Кравченко, на братській
могилі 44 українців, замордованих мадярами 14 вересня 1914 року, і біля мармурової
дошки на пам’ять про українських героїв, уродженців Перемищини – Григорія Пипського
та Івана Сорокевича, які полягли під Крутами 29 січня 1918 року.
Потім Олександр Колянчук повіз нас машиною на військовий меморіал у Пикуличі,
на місце табору для інтернованих вояків Армії УНР. Тут у жахливих умовах каралося
козацтво 1-ї Запорозької, Окремої кінної та Кулеметної дивізій, всього 3013
вояків. У Пикуличах знайшли спочинок близько двох тисяч наших земляків. Від
1921 р. українці Перемишля опікуються цими могилами. До 1939 р. відбувалися
щорічні походи на Пикулицькі могили. 1938 року, наприклад, участь в урочистостях
взяло близько 30 тисяч українців. Після Другої світової війни поляки цвинтар
перетворили на пасовисько. Лише 1989 року завдяки ініціативі та заходам перемиського
підприємця Ярослава Сидора кладовище воскресло. І відновилися велелюдні походи
на вояцькі могили.
Видав добродій Ярослав Сидір і книгу “Походи на Могили Воїнів Українських Армій
ХХ ст. у Пикуличах” (автор Богдан Гук). У передмові до неї видавець зазначив:
“Походи на Пикулицькі могили – це найбільша маніфестація присутності та історичної
пам’яті українства в Перемишлі і на Рідних Землях, де нас після депортацій 1945
– 1947 років мало не бути. Однак ми тут є…”
7 липня 2000 р. у Пикуличах у двох братських могилах перепоховано і вояків УПА.
В одній спочивають 28 повстанців, які загинули в боротьбі з польським окупантами
7 січня 1946 р. у с. Бірчі, а у другій – 19 вояків УПА, яких за вироком польського
“суду” страчено 22 травня 1947 р. у Лішній. І на цих могилах запалали наші свічки.
Того дня ми ще побували й на німецькому та польському військових цвинтарях часів
Другої світової війни.
Біля входу до польського кладовища височіє пам’ятник. На ньому напис: “Полякам,
помордованим у 1943 – 1945 рр. на Волині, у Східній Малопольщі, і тим, хто покинув
рідну сторону, тікаючи від терору і смерті з рук ОУН-УПА”. Пам’ятник вінчає
кілька дитячих скульптур, обплутаних колючим дротом. Отак, мовляв, українці
на Волині катували польських дітей. Екскурсоводи цей пам’ятник не оминають,
сюди підводять дітей та юнацтво, щоб “наочно продемонструвати”, які люті українці.
Брехня ця, звичайно, не має жодного документального підтвердження, та що до
того полякам? Все ж факт обплутування дітей дротом у Перемишлі таки зафіксовано
– у 1920-х роках циганка, збожеволівши через смерть чоловіка, прив’язала своїх
дітей колючим дротом до дерева... Але до чого тут УПА? Отак творяться антиукраїнські
міфи у Польщі. Отака “об’єктивність“ поляків, “наших адвокатів” у Європі. Слід
зазначити, що пам’ятник у Перемишлі поставлено у липні 2003 року, “до 60-ліття
тієї великої трагедії”.
Наступного ранку з четарем Історичного товариства “Чорні запорожці” та водночас
учасником знаменитого хору “Журавлі” Олександром Стецем ми вирушили у Павлокому
вклонитися жертвам геноциду. Тут, у Павлокомі, місце вічного спочинку понад
366 українців. 3 березня 1945 р. їх у рідному селі безжально замордував відділ
Армії Крайової. Озвірілі польські патріоти не жаліли ні старих, ні малих, ні
жінок, ні немовлят...
Завітали ми і до оселі подружжя Радонь. Пан Діонізій ще від 1947 р. дбав (хоч
і тишком) про ці могили, а коли дозволила ситуація – відродив їх. Місцеві мешканці-поляки
до цього святого чоловіка ставилися вороже – лаяли, погрожували, спалили стодолу,
а одного разу ледь не вбили. “Якби не вона, – пан Діонізій глянув на дружину
Дануту, – то мене б уже не було”. Від імені українського народу ми подякували
подружжю Радонь за гуманність до українських жертв війни.
Щоб якось виправдати свою дику жорстокість, поляки за сто метрів від братської
української могили відкрили пам’ятник полякам, які у 1939 – 1945 рр. “загинули
з рук українських націоналістів” – хоч не існує жодного свідчення, що тих 17
людей, серед яких, до слова, були й наші земляки, вбито українцями. Доказів
немає, але написано впевнено, що злочин своїми “українські націоналісти”. Напису
ж, що 366 українців убито поляками влада, звичайно ж, зробити не дозволила.
Отака “справедливість” по-польські...
Того ж дня “на вахту” гостинності став ще один член Історичного товариства “Чорні
запорожці” Мирослав Цимбалко із с. Поздяч.
Мирослав за духом справжній чорношличник, готовий будь-якої хвилини до конфронтації
з ворогом. Син вояка УПА, він продовжує боротьбу з польськими шовіністами, які
окупували його рідне село – українське з діда-прадіда! Тепер Цимбалко разом
з кількома українськими родинами складає меншину “на рідній не своїй землі”.
Поляки, використовуючи чисельну перевагу та потурання влади, завдали Мирославові
багато прикростей. Не раз на українські свята місцеві покидьки під його вікнами
співали образливі пісеньки на кшталт:
Шляк трафив Україне,
Шляк трафив хамський руд,
Звиченжив ожел білий,
Звиченжев польський руд.
Або й такий “народний шедевр”:
Пісав Гітлер до Сталіна
Бенже в дупє Україна.
Та важкий кулак Мирослава не одного поляка привів до тями... Тепер його намагаються
не зачіпати.
Мирослав Цимбалко повіз нас у с. Грушовичі до меморіалу борцям за волю України,
а саме: воякам УПА Закерзоння – стрільцям куреня Коника-Байди, Рена, Залізняка
та Прірви-Беркута. Є тут могили і воякові УГА Теодору Федечку; докторові Сорбони,
лікарю УПА Павлові Квочнику-“Сірку”, Олексі та Миколі Баб’якам, які загинули
за вільну Україну. Так і написано на пам’ятнику: “Загинув за вільну Україну”.
На меморіалі я вперше побачив на наших могилах синьо-жовтні прапори.
Невдовзі ми вже були в селі Хотинець, де біля старовинної української церкви
височіє пам’ятний хрест із нагоди 50-ї річниці операції “Вісла”. На меморіальній
плиті напис: “1947 – 1997. Усім трагічно замордованим, вигнаним з рідних земель
та приниженим внаслідок акції “Вісла”. Парафіяни села Хотинець”.
За десять-п’ятнадцять хвилин ми вже були в с. Млини біля могили-пантеону автора
українського національного гімну о. Михайла Вербицького. Його поховано неподалік
церкви, в якій він служив. Вклонившись авторові найкращого у світі гімну (вперше
виконаного 1864 року саме у Перемишлі!), ми рушили до Заліської Волі, до братської
могили. На меморіальній плиті напис: “Борцям в обороні рідної землі, яких загинуло
153 особи в роках 1941 – 1950, членів ОУН-УПА – 61 особа, мирного населення:
чоловіків – 70, жінок – 17 та 5 дітей. Вічна Їм пам’ять! Земляки”.
Потім Мирослав Цимбалко повіз нас у Радимно, на батьківщину Юліана Головінського,
командира 6-ї Равської бригади УГА. Мирослав з болем у серці показав фундаменти
зруйнованого поляками греко-католицького хмару, де, напевно, і був хрещений
Юліан Головінський. Тепер тут ревні римо-католики розбили футбольне поле для
школярів…
Далі були Малковичі – батьківщина усусуса Миколи Полещака та Гриця Пипського,
який загинув під Крутами 29 січня 1918 р. (перепохований на Аскольдовій могилі
у Києві). На кладовищі біля церкви (тепер костьол) – могили Петра Голубця і
Панька Жури, які загинули в листопаді 1918 р. в українсько-польській війні.
На могилах напис: “Поляг за волю України”. Та найбільше Малковичі відомі через
різанину, яку вчинили тут поляки проти ночі 18 квітня 1945 року. Тоді від рук
озвірілих бандитів у Малковичах загинуло 162 українців.
І знову засвітились наші лампадки.
Оскільки землю вже вкривали сутінки, треба було повертатися в Поздяч, де вже
чекала нас гостинна і привітна українка Марія – Мирославова дружина. Але спочатку
Цимбалко завіз нас до каплиці, побудованої на честь скасування панщини в 1848
році, а тоді й до церкви, яку українці змушені були побудувати на околиці села,
бо храм у центрі відібрали поляки, варварським чином перетворивши його на костьол.
Біля церкви 1997 року поставлено було пам’ятний хрест жертвам операції “Вісла”.
Того ж року “брати-поляки” дошку розбили, розкидали її в полі та ще й рішенням
“консерватора забитків (пам’яток)” фінансово покарали українців за те, що не
узгодили напис з польською владою. Штраф сягнув 1300 американських доларів…
А ось українське село Кальників не виселяли, бо мало прокомуністичні настрої.
Не останню роль відіграв, кажуть, і хабар польській владі. “Не видно того села
і сьогодні на громадському видноколі”, – зітхнув Цимбалко…
Від 10 листопада нами заопікувався сотник Роман Боровик, ініціатор створення
Історичного товариства “Чорні запорожці”, власник будівельної фірми, добрячий
та ще й з гумором козак. Він охоче погодився здійснити з нами мандрівку на Холмщину.
Спочатку в лісі біля с. Гребінного Роман розшукав греко-католицьке кладовище,
де поховано українського поета кінця XIX ст. Олександра Козловського. Спочивають
тут і незнаний стрілець, який загинув 1918-го, та невідомий вояк на псевдо “Качор”,
шлях якого обірвався 1947 року. Сплять тут вічним сном і Василь Козак та Параскевія
Козак, що (відповідно в 1944 і 1946 рр.) “загинули від ворожих куль” (так написано
на пам’ятнику).
А ось і Вербиця, де далекого 1914-го українська громада спорудила пам’ятник
Тарасові Шевченку (у 1947 р. монумент польськими варварами знищено). Багато
синів Вербиці полягло у війні з поляками 1918 – 1919 роках. Тільки у двох братських
могилах тут спочивають близько 50 стрільців. На вівтар боротьби за волю у 1940-х
роках село поклало і понад сто своїх синів, вояків УПА. Їхні прізвища викарбувано
на пам’ятнику.
Потім зазирнули ми в с. Тарношин, спалений підрозділом УПА за кривди українському
населенню. Тоді загинуло 140 поляків. У центрі села на роздоріжжі височіє пам’ятник
загиблим. На ньому зазначено, що вони впали від рук “банди українських фашистів”.
Отакі дефініції! Нагадую: на українських могилах польська влада рішуче забороняє
писати, хто вбив наших людей. Зокрема, в с. Ліски чи у с. Верховини... Важко
назвати це справедливістю.
Того ж дня побували ми й на кладовищі с. Гільча. Тут, на горі, світиться ще
одна партизанська могила. В ній знайшли останній прихисток вісім вояків УПА.
Імена їхні ідентифіковано. Звернули увагу на два псевдо – “Гріша” і “Міша” (Григорій
Романчук і Михайло Романчук). Напевно, ці хлопці були з Великої України. Хоч
хмари були вагітні снігом, але, як тільки ми вийшли до могили, сонце засяяло
теплом.
Коли під’їхали до цвинтаря с. Шиховичі (найбільшого на Холмщині), розігралася
хурделиця. Та коли ми підійшли до могил вояків УПА, сніг ущух, а з-за хмари
знову (нехай і несміливо) визирнуло сонечко, освітивши чорні мармурові хрести.
А було їх тут кілька десятків...
Надвечір 10 листопада прибули ми у холмське село Гостинне, батьківщину видатної
української родини Которовичів. Звернули увагу, що храм, де служив о. Іван Которович,
уже перетворено на костьол. За два-три кілометри від Гостинного – село Пересоловичі,
де 22 березня 1943 р. від рук банд Армії Крайової загинув видатний український
старшина, оборонець Поділля і Холмщини Яків Гальчевський-Войнаровський.
На невеликому пагорбі, біля дороги, колись стояла школа. В ній викладала і жила
дружина Гальчевського – Надія Которович, дочка пароха із сусіднього села Гостинне.
Тут, у школі, і сталася трагедія. Проти ночі на 22 березня її оточили три десятків
бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.
Боївкарі АК добре знали, що у школі – дитина і жінка. Та що їм до того? У вікна
полетіли гранати. Гальчевський, зловивши кілька гранат, викинув їх назад – і
п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Усе ж кулі влучили у відважного
козака. Озвірілі “жолнєже” витягнули Гальчевського на подвір’я і на очах дитини
і дружини взялися ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами… Так закінчив
свій життєвий шлях один з найкращих синів України ХХ століття. “Стривожена Холмщина
величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів
з ворогом...”, – так писав про нього полковник Микола Чеботарів.
Поховали Гальчевського у Грубешові за масової участі населення. Проводжав його
в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Іван Огієнко).
Пізніше могилу українського лицаря польські недолюдки сплюндрували та зрівняли
її із землею.
І ось ми на православному кладовищі м. Грубешів, що на вулиці Колейовій. Надій
знайти могилу не мали, але поставити свічку мусили. Це була давня наша мрія.
На пропозицію Любомира Хамуляка свічку поставили біля трьохсотлітньго дуба,
який був свідком похорону українського старшини. Дуб цей знає таємницю, але
навряд чи колись розкаже, де спочиває подільський отаман.
Грубешів – один з центрів українського життя на Холмщині. Ще 1905 року тут було
відкрито “Просвіту”. Її організатор Кость Лоський в 1917 р. став членом Центральної
Ради та комісаром Хомської губернії. Його син Ігор, учень1-ї Київської гімназії,
козак Студентського куреня Армії УНР, узяв участь у бою під Крутами.
Ночували ми у господі лемківсько-холмської родини Кавецьких у с. Рейовець. Гостра
і цікава була у нас дискусія з лемкинею Мирославою, яка намагається примиритися
з “реаліями”, звичайно, на умовах переможців...
На ранок 12 листопада ми вже піднімалися на засніжену гору в Холмі, на якій
1237 року Данило Галицький побудував оборонний замок. У катедральному храмі
від 1940 р. правив архієпископ Іларіон. Тепер катедру Пресвятої богородиці вандали
перетворили на римо-католицький костьол. Роман Боровик звернув нашу увагу, що
на вхідних дверях ще видно сліди від поперечного рамена православного хреста,
який “правовірні католики” збили. Показав Роман нам і вершок закопаного в землю
православного дзвону. Культурний народ поляки, нічого не скажеш!
На Холмській горі є рештки старовинного православного кладовища. Тут збереглася
могила інженера Пилипа Пилипчука, прем’єра еміграційного уряду УНР.
Звичайно, побували ми й біля будинку, де народився Михайло Грушевський. Знаходиться
він на вулиці Сенкевича, знаменитого україножера.
Потім на міському православному кладовищі намагались знайти українські могили.
Ми знали, що тут поховано Антона Васинчука, учасника збройних формувань у Києві
1917 року, творця доброчинного товариства “Рідна хата” в Холмі. Спочиває тут
і Михайло Василенко, полковник санітарної служби Армії УНР, співоорганізатор
Українського військового комітету в 1917 р. в Одесі, лікар 3-ї Залізної дивізії.
Та пошуки були марні. Не знайшли ми й могил Іван Лещука, капелана Армії УНР,
та актора Армії УНР М. Карпенка.
У міжвоєнний період у Холмі жило 120 наддніпрянців, серед них – підполковник
Володимир Соломко, сотники Микола Лютий-Лютенко та Іван Лютий-Лютенко, полковники
Михайло Крат, Петро Дяченко, Віктор Соловій; віце-міністр українського флоту
Святослав Шрамченко; вояк УГА Стефан Кучер та організатор полку Вільного козацтва
в Київському повіті Антон Павлюк (працював він і в міністерстві справедливості
УНР, був представником уряду УНР на Холмщину, Підляшшя і Волинь, а під час Другої
світової війни очолив Український допомоговий комітет в Холмі. Це приміщення
збереглося. Біля нього ми сфотографувалися на згадку.
Далі дорога стелилася на Замостя, де наприкінці серпня 1920 р. відбувалися запеклі
бої з 1-ю Кінною армією Будьонного. Спочатку заїхали у с. Верховини. Зупинились
біля могили жертв польської люті. “Тут спочивають православні мешканці с. Верховини,
невинно вбиті 6 червня 1945 року”, – написано на таблиці. Ким убиті не зазначено.
Може, німцями? Поляки наполегливо замовчують свої злочини...
На полі битви під Замостям ми взяли землю для музею у Великому Токмаці, який
задумали створити місцеві ентузіасти. З Токмака походить генерал-хорунжий Армії
УНР Марко Безручко, керівник оборони Замостя. Саме йому були підпорядковані
польські частини та 6-та Січова дивізія Армії УНР. Саме йому та начальникові
штабу 6-ї Січової дивізії належить слава переможців під Замостям. Але поляки
ніяк цього не хочуть визнати. Польські “історики” обминають мовчанкою участь
українців в обороні Замостя, хоч саме завдяки їхньому героїзму і сталося “диво
над Віслою”.
Далі Роман Боровик завіз нас у с. Комарів, де біля костьолу стоїть незграбний
пам’ятник Юзефу Пілсудському, який, до слова, участі в обороні Замостя не брав.
Пілсудський, комічно нашорошивши вуса, сидить на низькорослому коникові, який
переможно топче червоноармійців у будьонівках.
Далі помандрували на Волицю-Снятинську, до військового меморіалу оборонцям Замостя.
На стендах – детальний опис боїв (і вранішнього, і вечірнього). І жодної згадки
про українців, героїв Замостя. Вдячний народ, поляки, нічого не скажеш. “Пам’ятає”
добро...
І згадалося наполегливе прагнення польських державних мужів бути адвокатами
України в Європі. Подумалось: “Ви спочатку вшануйте українських вояків, які
полягли в обороні Замостя та інших міст польської держави, а тоді вже будьте
адвокатами Батьківщини цих вояків! Бо щось не узгоджується. Таким “адвокатам”
віри немає”.
Запаливши свічку українським оборонцям Замостя, рушили на Сагринь, місце страшної
трагедії. Тут 10 березня 1944 р. поляки вирізали близько 800 українців, включно
з жінками і дітьми. І знову запалали наші лампадки. А надвечір вогники пам’яті
вже миготіли на кладовищах вояків УГА і УПА у Старому Люблінці і Новому Люблінці.
На пам’ятниках напис – “Поляглим у боротьбі за вільну Україну”. Прізвища борців
– на мармурі. Всі молоді: 20 – 26 років... У Новому Люблінці стали ми й біля
могили українців, замордованих поляками 10 жовтня 1944 р. у с. Руді. Того дня
загинуло 33 українці...
12 листопада чорні запорожці організували мої виступи в перемиському ліцеї та
Народному домі. Особливе враження справила зустріч з ліцеїстами трьох старших
класів. Адже саме український ліцей у Перемишлі був “кузнею кадрів” молодої
Галицької армії у 1918 році. На багатьох стрілецьких могилах, де ми побували,
зазначено – абсольвент Перемиського ліцею (гімназії).
Я розумів, що з українськими ліцеїстами Перемишля можуть виникнути проблеми,
адже вони відірвані від нашого духовного поля. Справді, вони не знали, наприклад,
хто такий отаман Зелений, чи Антон Денікін. Але я мусив дійти до їхніх сердець,
мусив зацікавити їх історією боротьби Великої України.
Це вдалося. Оплески ліцеїстів були щирі, гучні й тривалі. А їхні очі горіли,
коли вони слухали, як боролася козацька нація на Наддніпрянській Україні. Про
очі юних українців говорили всі, хто спостерігав за ними – і Роман Боровик,
і Любомир Хамуляк, і викладач історії перемиської гімназії, український подвижник
Богдан Білий.
Виступ я почав зі згадки про дітей кубанця Кузьми Безкровного, які навчалися
у цьому закладі сто років тому. “У російській імперії, де панувала шовіністична
російська нація, українських шкіл та гімназій не існувало. Тому ті українці
Росії, які прагнули дати своїм дітям освіту рідною мовою, посилали їх аж на
край української землі, до Перемишля. Так зробив і Кузьма Безкровний. Аж з Кубані
приїхали до цього княжого міста його діти – Євген та Тоня. У цих стінах вони
й здобули освіту рідною мовою.
За цей, так би мовити, “гріх” у деяких кубанських часописах редактори-шовіністи
вміщували фотографії Кузьми Безкровного та його дітей з найгострішими коментарями
і образливими епітетами. А генерал Денікін “на згадку про Безкровного зеленів
від злоби, кажучи – “ето страшний мазєпінєц: у нєґо дєті-ґімназісти разґаварівают
только на украінском язикє!”.
Запеклих українців я зустрів і у Перемишлі. Але тепер уже вони своїх дітей посилають
здобувати освіту в Україну. Я, звичайно, говорю про Романа Боровика, Олександра
Стеця та Мирослава Цимбалка. Не одну козацьку могилу ми вшанували з ними на
Великій Україні. Були й у Березовій Луці – в родинному селі Петра Дяченка, командира
полку Чорних запорожців, який для них є символом української непереможності.
І от тепер вшанували могили Ваших рідних, Ваших земляків. Серед святих місць,
де ми запалили свічки, були й могили вояків з Великої України, які через зраду
польського керівництва опинилися за “дружніми” польськими дротами”...
Переповнені враженнями, залишали ми Польщу. Звичайно, на серці був смуток –
адже українські (від заснування!) міста і села перетворились вже на польські,
українські назви переписано окупантами на незграбну кальку. Малковичі перетворилися
на Малховіце, Холм став Хелмом, а Перемишль – Пшемислем...
Тяжке враження справили і занедбані українські храми з вибитими шибками та церкви,
перетворені дикими переможцями на костьоли. Поляки не можуть не знати, що це
вкрадено у нас, але продовжують публічно використовувати наші святині. Таки
одного кореня слова – ляхи і лихо...
І все ж на душі виблискували і сонячні промені – особливо на могилах. Вони вже
не в чагарниках, як років 15 – 20 тому. Їх впорядковано, прибрано, завжди є
квіти і свічки. Це одне з найяскравіших вражень з поїздки до Польщі. Та найбільше
вразили люди, які в тяжких умовах не тільки не здаються, а ще й творять українське
життя на рідних землях. Ось ці подвижники: Роман Боровик, Олександр Стець, Мирослав
Цимбалко, Богдан Білий, Олександр Колянчук, Ярослав Сидір, заступник директора
українського ліцею у Перемишлі Марія Туцька... Нехай вибачать ті, кого не згадав,
бо за кілька днів усіх українців княжої перемиської землі пізнати не встигли.
Наприкінці хочеться подякувати дружинам наших друзів-чорношличників – Марії
Стець, Марії Цимбалко і Емілії Боровик, які щиро дбали про нас. Уклін і самим
козакам, адже завдяки їм наша подорож на Холмщину і Надсяння стала надзвичайно
змістовною.
Роман КОВАЛЬ
Варшава – Перемишль – Холм |
