Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
П’ята передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 28 вересня 2009 р.
Перша світова війна в долі українського народу
Дорогі українці Чикаго!
Нещодавно виповнилося 95 років від початку Першої світової війни. В Україні не так багато уваги приділили цій події, хоч Перша світова в долі українського народу відіграла надзвичайну роль, адже стала поштовхом для пробудження українців з півторавікової летаргії, дала шанс українцям стати державним народом.
Для Росії, яка свого часу загарбала нашу Батьківщину, війна почалася 1 серпня 1914 року, коли Німеччина оголосила їй війну. Цього дня почалася війна і для українського народу.
Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік крові – у прямому, не переносному значенні...
Чи може бути якась інша оцінка війни?
Може.
Війна – це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергій, це колосальний державотворчий ентузіазм.
Це, нарешті, поява героїв. Без яких існування народу немислиме.
Перша світова війна в долі українського народу – це шанс пробудження, виведення зі стану рабської рівноваги, зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.
У ХIХ столітті здавалось, що український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.
Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив наш Пророк, не випарувалися, слова, які він промовив, пекельний російський вітер не завіяв поза межі України.
Зародок зав’язувався повільно – півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ віку проросла Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” проріс Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який у 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще один шанс – Першу світову війну.
А Україна ще не розуміла цього історичного шансу – мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від так би мовити “німецького мілітаризму” одвічного ворога – Москву.
А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу. І розпропагандоване більшовиками гасло самовизначення народів Російської імперії зіграло справді історичну роль...
Серед українців, здається, Микола Міхновський першим виступив проти створення так званого загальноросійського фронту: ще навесні 1917 р. він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Ця концепція була реалізована майже через рік – на Берестейських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців за допомогою німців та Австро-Угорщини Україну було очищено від російських більшовиків.
До 1917 р. українська державницька ідея тривожила і переповнювала ненавистю до імперської Росії серця небагатьох. На початку 1917 р. далеко не всі українці признавалися до українства. Національна самоідентифікація була розмитою: хтось вважав себе малоросом, хтось – хохлом, хтось – православним, хто – руським чи русином. Лише одиниці з гордістю говорили: “Я – українець”…
Коли Микола Міхновський на початку ХХ століття проголосив гасло Самостійної України “від гір Карпатських аж по Кавказькі” малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест самостійництва вкрай вороже. Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в “орігінальнічаньі”.
Але Міхновський був непохитний. “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би і захиталася ціла Росія”, – казав він.
Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського та Винниченка, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення українських соціалістів до ідеї самостійної української держави.
“Ми (українські соціалісти) стали частиною, – органічною, активною, живою, охочою частиною – єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де така необмежена свобода слова, зібрань, організацій?.. Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії” (кінець цитати).
І все ж…
Коли величезний вал дестабілізації розхитав Російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів малоросів “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:
Кайдани порвіте,
І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте.
Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої світової, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”.
І малорос, який у шанцях “германської” війни їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті.
“То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі, – стверджував Юрко Тютюнник. – В найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти – пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору…” І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався на українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.
Про любов українських неофітів до віднайденої батьківщини Юрко Тютюнник писав так: “Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу, – і маси готові були жертвувати своїм життям... Та понад усім панувала ненависть до Росії…
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюциі”, а в серце Росії... Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.
Так змальовував вибух національних почуттів мільйонів Юрко Тютюнник, свідок епохи та її творець.
Перша світова мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для Національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Петро Болбочан, Євген Мишківський, Микола Капустянський, Марко Безручко, Михайло Крат, Олександр Удовиченко, Іван Полтавець-Остряниця – хіба перелічиш усіх, хто отримав військову освіту на фронтах Першої світової?
Ця війна, яку селяни називали “германською”, зробила ще одну величезної ваги справу – озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.
Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна, не розвіяла російського дурману в головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні, як вони казали, “передової російської культури”. І раз по раз вганяла у спину Національної революції ніж облудної проросійської демагогії.
Якби ж то вони – оці більшовики винниченківського штибу – агітували російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!
Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса – щира й наївна – з пошанівком ловила кожне їхнє слово, “брехнею підбите”...
“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії… – за український народ “вирішував” голова Центральної Ради Михайло Грушевський. – Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”. А Винниченко, який – за власним визнанням – почував “себе в Росії як вдома” і сприймав інтереси “цеї, як він казав, колишньої, в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію на фронтах Першої світової – і в 1914-му, і в 1917 році теж.
Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім – Російську Федерацію”, все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка – ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – говорив він, – а цей закон... находить свій вислів винятково в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”
Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежку збройної боротьби проти історичного ворога – імперської Росії.
Те, що Міхновський – після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців – створив перші два полки українського війська – ім. Хмельницького та ім. Полуботка – ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини. Про нього я розповім в одній з наступних радіопередач.
А поки спом’янемо “незлим тихим словом” козаків ХХ століття. Не будемо, як і вони, “радитись зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками – про мир і злагоду”. “Запозичимо у них духа і віри”. Повчимося у них любити Україну.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
